Справжня особиста свобода неможлива без економічної безпеки і незалежності. Голодні та безробітні люди — це кадри для диктатури.
Франклін Делано Рузвельт, 32-ий президент США, демократ.

Усі дороги вели до Віфлеєма...

11 січня, 2000 - 00:00

Так сталося, що всі дороги з країн, які прийнято вважати за православні, вели на Різдво до Віфлеєма. Так сталося, що там під час святкування Різдва-2000 побільшало кавалерів ордену Лицарів Гроба Господнього — ними стали прибулi на торжества президенти країн, що вважаються православними. Так сталося, що один із них — вже не президент.

Борис Єльцин довів усьому світові, що з власною гідністю в нього все в порядку, і, принаймні красиво пiшов. Так сталося, що це була друга закордонна подорож Леоніда Кучми під час нового президентського терміну. Як водиться, повідомлялося про цілу низку його двосторонніх зустрічей — з ізраїльськими та палестинськими лідерами, з колегами-президентами.

Для світу це різдвяне дійство було бенефісом Єльцина, який таким чином розпрощався з великою політикою і, як припускають, покаявся в Храмі Гробу Господнього. На Україну уваги зверталося мало, і слава Богу. А проблеми були. Наприклад, як одночасно пообіцяти підтримку ідеї палестинської державності — і при цьому не зіпсувати відносин з Ізраїлем (бо таке завдяки своїй вазі можуть дозволити поки що лише США та Росія). Не підтримувати палестинців не можна — бо інакше не буде чого ловити в арабському світі. Ізраїль же обіцяє допомогти Україні розібратися з її сільським господарством (дожилися).

З Лукашенком — теж. Зараз його прес-служба повідомляє, що під час урочистостей домовлено про проведення зустрічі українського та білоруського президентів — і добре. А то якось негарно вийшло у вересні зі скасуванням запрошення Лукашенка на ялтинський саміт, а він, зрозуміло, образився. І заявив тоді, що нікуди Україна насправді не дінеться, крім братнього слов'янського союзу. Зараз, здається, ніхто такого не заявляв. Відносини ж України з Білоруссю виглядають просто незрозумілими — чи вони взагалі є, чи їх немає, чи вони дружні, чи ворожі, чи, зрештою, дві країни збираються бодай торгувати між собою, чи ні. І навіщо взагалі Лукашенкові Україна в союзі, який поки що лише тішить його самолюбство і не викликає інших почуттів, крім відрази.

З Румунією так і не домовилися ні про лінію кордонів, ні про розподіл шельфу — а, здавалося, раніше президенти багато говорили про якісь зони вільної торгівлі, єврорегіони, відновлення дунайського судноплавства. Про все це неначе забули. Як і про задумку організувати митний союз між Україною, Румунією та Молдовою — хоча дипломати іноді кажуть, що ніхто нічого не забув. Просто ще не час. Мабуть, саме у Віфлеємі, під час різдвяних торжеств, можна було б і замислитися над тим, як слова про православне братство могли б втілитися на Балканах, конкретніше — в Югославії, яка потребує лікування від наслідків натовського героїзму. Поки що Україна явно не значиться серед друзів Югославії, хто б нею не правив.

«Православний клуб», що збирався у Віфлеємі, — річ ефемерна, найчастіше — уявна і, мабуть, насправді нереальна. Зате проблеми, що стоять перед державами, — більш, ніж просто реальні. Поки що Різдво-2000 довело, що керівники держав, що мають спільні традиції, можуть принаймні зібратися разом та поговорити. Сам рік-2000 наводить на роздуми, що можна було б уже розмови перевести в щось практичне. Хоча б заради символізму, який так подобається грішному людству. Проте так і не ясно, куди ж поведуть дороги з Віфлеєма — для України, Росії, Білорусі, Югославії. А втім, і для інших країн, що вважають себе православними. Париж Віктор ЗАМ'ЯТІН «День»

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ