В Росії скандал

Четверта річниця Кавказької війни була відзначена кінопродукцією про те, як велика Росія змусила страшного грузинського агресора до миру. Цілком можливо, що чергова пропагандистська кампанія так би й пішла в небуття. Хіба мало такої продукції з’являється на російських екранах. Одним таким кіно більше чи менше, різниці за великим рахунком жодної.

Кінострічка «Втрачений день», показанf по петербурзькому П’ятому каналу, видається якимсь інсценуванням. Кілька вищих офіцерів російської армії, багато з них вже у відставці, розповідають про події Кавказької війни, учасниками якої вони були.

Як розповів з екрану колишній начальник Генерального штабу Юрій Балуєвський, війну з Грузією готували давно і 2007 року вже були практично готові.

Загалом розмови про агресію Тбілісі видаються украй натягнутими. До 26 серпня 2008 року Росія юридично визнавала територіальну цілісність Грузії. І, як наслідок, Південну Осетію і Абхазію частиною її території. Як можна вчиняти агресію на власній території? Тоді Росія вчинила агресію проти Чечні. Чому на Північному Кавказі вона мала право відновлювати конституційний порядок, а сусідній Грузії в цьому відмовлено. А може, Росії просто пощастило, що поруч не знайшлося рівної за силою держави, яка захотіла б її змусити до миру. Ось і безчинствує Москва на суміжних теренах.

Та повернімося до фільму. Виявляється, не Саакашвілі затіяв агресію, а саме в Кремлі під керівництвом національного лідера займалися тим, за що відомих персонажів судили в Нюрнберзі, а потім в Гаазі. Не подумали натхненники цього пропагандистського витвору, а з ними і автори фільму, про історичні повороти і те, що цей фільм може стати доказом обвинувачень у вельми серйозній юридичній установі в одній зі столиць Нідерландів.

У своєму блозі на сайті радіостанції «Эхо Москвы» так і написав відомий публіцист Андрій Ілларіонов. «Виявилося, що не лише Медведєв, а й Путін бажає взяти участь у перегонах за право першим сісти на лаву підсудних майбутнього трибуналу за розв’язування агресивної війни».

Річ навіть не в існуванні планів нападу на Грузію. Зрештою, не кожен план стає реальністю. Але офіцери з великими зірками на погонах підтвердили досить відомий факт, що зосередження військ на кордоні відбувалося заздалегідь за планом, і навчання «Кавказький рубіж» проводили з такою легендою, яку потім було реалізовано під час Кавказької війни. А чим займалися російські залізничні війська, які відновлювали на чужій території без дозволу уряду в Тбілісі дорогу з Адлера до Сухумі. Вже це є актом прямої агресії. Пригадаймо вихід кораблів Чорноморського флоту з українського Севастополя без повідомлення відповідних інстанцій в Києві і тим самим можливе втягування нашої країни в агресію проти дружньої нам держави.

Якби справа обмежилася витійствуванням відставних офіцерів, але все було задумано й виконано з цілковито іншою метою.

По-перше, реабілітувати себе. Якийсь дивний вигляд мало військове й політичне керівництво. Міністр оборони у відпустці, напевно, аби заплутати противника. Прем’єр на олімпіаді в Пекіні, напевно, з такою ж метою. У найгарячіший час війни російський Генеральний штаб і його Головне оперативне управління зі всіма своїми таємними документами і планами на випадок війни чомусь затіяли переїзд із Арбатської площі на Ленінградський проспект. При цьому був втрачений зв’язок між Москвою і Ростовом-на-Дону (там розташований штаб Північно-Кавказького військового округу. — Авт.), між Ростовом і Владикавказом, з командуванням 58-ї армії. Для того щоб додзвонитися до вищого начальства, командувач армії змушений був позичити в журналіста «Комсомольської правди» супутниковий телефон. Як пише військовий оглядач «Независимой газеты» Віктор Літовкін, «Згадувати про це гірко й соромно».

Андрій Ілларіонов наголошує й на прямих фальсифікаціях. Колишній командувач російських Сухопутних військ Володимир Болдирев із пафосом розповів, як він «оточив Першу грузинську бригаду», а ті «покидали всю зброю» і в паніці втекли. Розраховано на легковірного і непоінформованого глядача. Під час подій у Південній Осетії Перша бригада грузинської армії перебувала взагалі в Іраку і повернулася до Грузії лише після закінчення бойових дій. Як вояки Болдирева її оточили, відомо лише йому.

Не випадково генерали весь час наголошували, що інформація безперервно надходила керівництву країни. Цікаво, яким чином, якщо командувачеві довелося позичати телефон у кореспондента. Нічого собі військовий зв’язок. А затори біля Рокського тунелю, жахлива робота розвідки, на чому наголошували самі російські військовики, і багато чого іншого, що аж ніяк не прикрашає командування російської армії та її підготовку.

По-друге. І це найголовніше. Втрачений день за версією офіцерів полягає в тому, що політичне керівництво зволікало з наказом на вторгнення. І це спричинило жертви серед населення і російських військовослужбовців. Як сказав Юрій Балуєвський, рішення не приймалося, поки Медведеву не зателефонував тоді прем’єр Володимир Путін. Більш того, за його словами, поки Володимир Путін не дав «стусана», бойові дії не розпочалися. Учасники цієї розповіді з усіх сил намагалися довести те, що знає увесь світ, — справжнім господарем країни був і є Володимир Путін. Йому довелося на якийсь час замаскуватися під іншого, але це про людське око. А тодішній президент і головнокомандувач виявився не на висоті становища, чогось чекав і відверто боявся. Неприкритий чорний піар в найгірших традиціях російського політичного життя.

Поглянемо на кінострічку, як мовиться, українськими очима. Вельми цікаво з огляду на можливий розвиток подій у світлі наших відносин.

Зауважимо, і це не простий збіг у часі, що вже після першого показу фільму Слідчий комітет Росії завершив так зване розслідування і з’ясував, що під час Кавказької війни міфічні українські найманці, перевдягнуті в російську військову форму, вчиняли злочини проти мирного населення. Могли знайти з таким же успіхом будь-яких інших найманців, у світі кондотьєрів вистачає. Ні, все ж таки українські. Напевно, спати не дає той факт, що під час Кавказької війни хвалені російські ВПС втратили надто багато для стрімкої битви літаків. Зрозуміло, що винна Україна, оскільки постачала засоби ППО до Грузії. Певно, генерали на чолі героїчної армії, як російську армію багато разів називають у фільмі, вирішили воювати з беззбройним противником.

Перший висновок із кінострічки полягає в тому, що в надрах російського Генштабу розробляють плани агресії проти сусідів. І наявність російських баз, а також російських миротворців завжди є приводом для агресії. У Москві вельми серйозно обговорювали питання про те, що в разі блокади Вірменії необхідно здійснити прорив через територію Грузії у напрямі російської військової бази в Гюмрі. Для Росії кордони, в усякому разі на теренах СНД, вельми умовні. Цікаво, що стосовно Литви так не кажуть, хоча Калінінградська область є анклавом. Воно й зрозуміло. І Польща, і Литва — члени НАТО. Хоч не хоч, а доводиться тон знижувати.

І в цьому плані наша країна в скрутному становищі подвійно. На українській території розміщується стараннями влади велике угруповання російських збройних сил у вигляді Чорноморського флоту, із зовсім непідконтрольною поведінкою і невідомими планами.

Не заглиблюватимемося в історію, хоч і не дуже далеку. Бродять російські кораблі, зокрема зі складу Чорноморського флоту, в Середземному морі поблизу сирійських берегів. Гарячі голови в Москві вже пропонували втрутитися в конфлікт, висадкою десанту в Тартусі, де розташована військова база Росії. І ми в черговий раз можемо виявитися втягнутими в конфлікт з чужими цілями й інтересами. Чи думали про це, коли підписували Харківські угоди? Навряд.

У Придністров’ї розташоване угруповання російських військ із складами, повними зброї і боєприпасів. Конфлікт заморожений, але може стати гарячим будь-якої миті, щойно в Москві визнають це доцільним. І де гарантія, що в когось у Білокам’яній не з’явиться думка про прорив через територію України до своїх в Придністров’ї. Думка не настільки страшна, як може видатися на перший погляд. Судячи з розповідей генералів із фільму, на такий розвиток подій варто зважати.

Загарбницький інстинкт в російського істеблішменту, особливо в його чекістсько-генеральської частини, аніскільки не згас. Там завжди готові відітнути в слабшого, як їм здається, жирний шмат. І якщо не виходить збройним шляхом, то за допомогою внутрішнього розкладання. З Грузією воювали, з Україною реалізовують план так званої федералізації, спираючись на п’яту колону. Вона складається не з етнічних російських громадян України, а з тих політиків, які готові стати сатрапами Кремля на території, що віддали їм на кормління. І початок реалізації цього плану ми бачимо на бігбордах і сіті-лайтах у наших містах.

Залишається бути пильними і не сподіватися на владу, готову заради подачок на нові угоди на кшталт харківських чи мюнхенських.

КОМЕНТАР

Міша ТАВХЕЛІДЗЕ, тележурналіст каналу ПІК, один з лідерів центральної коаліції «За європейську Грузію»

— В одній з книжок історика Віктора Суворова є така думка: якась операція зазвичай прикриває іншу операцію, яка, в свою чергу, прикриває третю, суті якої ніхто не знає». Мені здається, що вся ця історія, розпіарена тим, що Путін нібито принизив Медведєва, — це і є операція «Прикриття». Усе це було зроблено для того, щоб на фільм звернули увагу. Сенс цього — пояснити всередині Росії й, може, навіть за її межами російську версію того, що сталося 2008 року. Насправді це не має нічого спільного з реальністю. Звісно, грузинській владі ніяк не треба реагувати на цей фільм. Одкровення Путіна в ньому мають три мети: А) Ще раз згуртувати російський народ довкола історії й того, що російська зброя фактично перемогла натовських прибічників. Б) Довести, що Путін — мужик. Це така пейзажна частина його іміджу, достатньо згадати хоча б його фотографії з оголеним торсом. В) Це своєрідний меседж для Заходу: «Хлопці, нам насправді наплювати, що ви думаєте. Я роблю, що хочу!» На тому ж Заході й у Грузії всі добре розуміють, що хоч би яким крутим мужиком був Путін у себе в Кремлі, він боїться Заходу як вогню. Адже якщо він перегне палицю, то буде погано.

Вважаю, що цей фільм ніяк не вплине на сприйняття Заходом подій 2008 року. Усі дуже добре все знають. Усі знають, що робила Росія, які цілі вона ставила, що в неї вийшло й що ні.

Щодо того, що на боці Грузії воювали українські найманці, про що говориться в заяві Слідчого комітету РФ. Я хочу подякувати всім українцям, з якими я спілкувався під час і після цих подій, за підтримку, якої я ніколи ні від кого не відчував. Це було дуже зворушливо. Що стосується українських найманців — авжеж, на грузинському боці й марсіани воювали, й люди з Венери, й американські громадяни в грузинських літаках... Москва напише що завгодно.