Всеволод ЛОСКУТОВ: Відносини між країнами будують люди

4 липня Всеволод Володимирович відзначив 65-річний ювілей, а сьогодні закінчується його 14-річне відрядження в Києві. Лоскутов — один із найдосвідченіших російських дипломатів, а його ім’я можна внести до Книги рекордів України (як «дипломата-аксакала» — до цього часу ніхто з його іноземних колег не працював так довго в Києві). Він багато зробив для зміцнення добросусідських відносин між нашими країнами. Його називали «правою рукою» російські посли Юрій Дубінін, Іван Абоїмов та Віктор Черномирдін, також декілька місяців Лоскутову довелося виконувати обов’язки російського посла (доки Михайло Зурабов не обійняв посаду — це був період закінчення президентського терміну В. Ющенка й напередодні каденції В. Януковича). До речі, ще до київської місії В.В. Лоскутов як співробітник Міністерства закордонних справ Російської Федерації був серед експертів міждержавної комісії, коли народжувався Договір про дружбу, співпрацю і партнерство — головний російсько-український документ, який діє й зараз. Упродовж усього періоду роботи в нашій країні Всеволод Володимирович багато сил віддавав для розширення взаємодії у політичній, економічній та гуманітарній сферах і співпраці у межах СНД.

Загальновідомо, як непросто будувалися російсько-українські відносини. Так, у період «заморозків», один із московських журналістів хльостко назвав Лоскутова «свій серед чужих і чужий серед своїх», росіяни критикували його за «проукраїнську політику», а київські колеги, навпаки, вважали, що дипломат дуже жорстко гне «російську лінію». На наш погляд, Всеволод Володимирович як мудра людина вмів слухати опонента, а як досвідчений дипломат намагався згладити гострі кути й навіть у конфліктних ситуаціях завжди знайти компроміс, прийнятний для обох сторін. Те, що Лоскутов блискуче знає українську мову (він із золотою медаллю закінчив школу №17 у місті Первомайську Миколаївської області, за першою освітою він технар — закінчив Одеський технологічний інститут, а потім Дипломатичну академію при МЗС колишнього СРСР), допомагало йому в роботі й спілкуванні поза протоколом. Коло його знайомств дуже широке: від політиків і бізнесменів, дипломатів і вчених, до діячів культури і мистецтва. Лоскутов багато й часто їздив нашою країною, жваво цікавлячись історією й культурою, часто бував на виставках у галереях і музеях, на концертах і театральних постановках. На згадку про ті вистави й концерти у нього зберігаються програмки. Театральним колективам Херсона, Одеси, Львова тощо допомагав знайти спонсорів у організації гастролей. Опікувався своєю рідною школою й клубом «Камерата» у Первомайську. А свій останній «культпохід» у ранзі радника-посланника Всеволод Лоскутов зробив минулого тижня, побувавши на творчому вечорі відомого українського композитора Євгена Станковича. Від’їжджаючи з Києва, Всеволод Володимирович говорить: «До побачення» й зізнається, що частинка серця назавжди залишиться тут:

— В Україні я народився, здобув середню й першу вищу освіту. До речі, директором школи №17 у Первомайську, яку я закінчив, був мій батько — прекрасний педагог, заслужений учитель України, а мати була лікарем-педіатром, а потім акушером-гінекологом, яка врятувала життя багатьом пацієнтам. Я вдячний усім учителям за науку не лише в школі, а й у виші — Одеському технологічному інституті (тоді він носив ім’я Ломоносова). Саме в Україні набирався життєвої мудрості, яка надалі знадобилася під час навчання в Дипломатичній академії при МЗС і роботи у Москві. Вважаю, що мені пощастило, оскільки в Україні довелося попрацювати з дипломатами-суперпрофесіоналами Юрієм Дубініним (саме він «засватав» мене 1997 р. до Києва) та Іваном Абоїмовим, а також із знаковою особистістю, великим політиком і державним діячем Віктором Черномирдіним (із ним ми «пуд солі з’їли» за вісім років) та непересічним політиком сучасності Михайлом Зурабовим (теперішнім послом РФ в Україні). З кожним із них ми були однією командою, головною метою якої є розширення партнерських і добросусідських відносин між Росією та Україною. Майже 14 років роботи мені дозволили познайомитися з багатьма цікавими людьми. Тут залишається багато друзів, і я впевнений, що загальнолюдські зв’язки не урвуться. Я приїжджатиму, адже в Первомайську поховані мої батьки, а в Одесі живе брат. Росія й Україна — країни-сусіди, й нікуди нам від цього не подітися, як кажуть: «Хороший сусід кращий за далекого родича». Відносини між країнами будують люди, а це завжди непросто, але потрібно шукати шляхи, аби не доводити ситуації до конфліктів, і вміти домовлятися — в цьому головне завдання дипломатів...