Я — грузин, але, якщо потрібно, я віддам життя за Україну.
Георгій Гонгадзе, український журналіст

Яким буде світ після листопада

31 жовтня, 2012 - 00:00

6 листопада або Барак Обама, або Мітт Ромні вийде переможцем цих виснажливих передвиборчих перегонів і стане біля керма на найближчі чотири роки. По інший бік океану 8 листопада понад 2000 членів Комуністичної партії Китаю (КПК) зберуться в Пекіні. Приблизно тиждень після того члени Політбюро постійного комітету вишикуються в ієрархічному порядку, готуючись очолити країну, яка розвивається, із населенням 1,3 мільярда осіб.

Лідери двох найбільших економік світу змінюються. Змінюється і сам світ. Близький Схід, зокрема, переживає період інтенсивної трансформації. Тоді як реконструкція — і в прямому, і в переносному розумінні цього слова — починається в деяких частинах регіону, такі країни, як Сирія, — у вогні. Інші, як Іран із його згасаючою революцією, так і не перестають уплутуватися у війни. В умовах економіки, яка розвалюється, країна, як і раніше, налаштована войовничо, використовуючи своє підконтрольне ліванське угрупування «Хізбала», щоб запустити хоча б один безпілотний літак над Ізраїлем і, як повідомляють, розпочати кібератаки.

У результаті відносини в регіоні залишаються напруженими. Після свого виступу в ООН щодо застосування «червоної межі» до іранської ядерної програми навесні або влітку 2013 року прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху закликав до дострокових загальних виборів, які потенційно могли б дати йому достатньо повноважень, щоб діяти проти Ірану. Єгипет тим часом шукає рівновагу як усередині країни, розробляючи нову конституцію, так і в зовнішній політиці.

Потім — Туреччина, яка хитається між Європою і Близьким Сходом. Зростаюча економіка Туреччини досить стабільна, щоб країна могла панувати в регіоні; держава вступила в перестрілку з південним сусідом, Сирією, і призвала своїх спільників із НАТО, щоб гарантувати собі безпеку.

Це є частиною умов, що змінюються, із якими світовим лідерам доведеться мати справу на Близькому Сході — у регіоні, в якому участь Сполучених Штатів дуже значна. Після того, як військовий конфлікт затих приблизно десять років тому, військова місія США в Іраку завершилася 2010 року, а військову місію в Афганістані буде закінчено 2014-го.

Наступний американський президент дістане країну з геополітичною ситуацією, яка різко змінилася. Технологічний прогрес і інновації почали втілювати в життя давні мрії про енергетичну незалежність. Тоді як раніше розроблення великих запасів природного газу в Америці вважали неможливим, такі технології, як метод гідравлічного розриву (fracking), сповістили про початок революції, пов’язаної з видобуванням сланцевого газу.

Справді, США — на порозі енергетичного самозабезпечення. Торік, уперше за 15 років, менше половини нафти, спожитої в США, було імпортовано. Річне зростання виробництва сланцевого газу підвищилося з 17% у період із 2000-го по 2006 рік до 48% із 2006-го по 2010 рік. До 2035 року видобування сланцевого газу, за прогнозами, становитиме приблизно половину від загального обсягу виробництва енергії в США.

Наслідки цієї революції торкнуться не лише економіки. Із погляду політики ослаблення залежності від іноземної нафти дасть змогу США зосередитися на зсуненні зовнішньої політики в бік Азії.

Але не лише новий лідер США успадкує світ, який змінився. По той бік Тихого океану дні рекордного економічного зростання в Азії — головного компонента соціальної й політичної стабільності — можливо, полічені.

Події останніх місяців у Китаї справді виявили внутрішнє занепокоєння. Хоча націоналістичними настроями, спрямованими проти зовнішніх недоброзичливців, прагнуть тимчасово відвернути увагу від внутрішнього зворушення, серйозні внутрішні проблеми країни потрібно розв’язувати. Китайська економіка й політика, ідеологічно перетворені в усьому, крім назви, незабаром повинні вирішити проблему зростаючої соціальної нерівності.

Незважаючи на зустрічний вітер світової економіки, китайські лідери, безумовно, будуть зосереджені на підтримці й підвищенні темпів зростання, щоб витягнути якнайбільше китайських громадян із прірви бідності й запобігти суспільним заворушенням; вони також обов’язково продовжуватимуть стежити за багатим нафтою Близьким Сходом. Довгі роки, спираючись на присутність Америки в регіоні, граючи у вигідне чекання, наступним китайським лідерам, можливо, доведеться зайняти активнішу позицію. І, оскільки репутація Китаю в регіоні не заплямована спадщиною імперіалізму, вони можуть опинитися в досить вигідному становищі, щоб це зробити.

Тим часом Європейський Союз б’ється із власними проблемами. Незважаючи на те, що ЄС варто зосередитися на внутрішніх справах, позбавляючись наслідків світової економічної кризи, він не повинен забувати про своїх сусідів на півдні. Украй важливо взаємодіяти з південною частиною Середземноморського регіону як із критичною точкою зосередження — місцем політичної, економічної й енергетичної співпраці. У зв’язку з цим найціннішою зброєю ЄС є його підпис, модель багатостороннього діалогу і м’якості, що здобула Нобелівську премію.

Сусідня Росія теж має реагувати на нові вразливі місця, які з’являються в результаті світових умов, що змінюються. Кремль продовжує підтримувати режим сирійського президента Башара аль-Асада, виступаючи проти військової інтервенції і прагнучи захистити свої стратегічні інтереси, включаючи військово-морську базу в сирійському місті Тартус. Така позиція найбільше виявилася в постійному накладенні вето на резолюції Ради безпеки ООН, спрямовані на припинення конфлікту, який уже призвів до десятків тисяч жертв.

Міжнародна бездіяльність щодо Сирії — поганий знак не лише для мешканців країни; вона також підриває легітимність одного з найбільш значущих багатосторонніх інститутів у світі. Зважаючи на те, що проблеми Ірану й Сирії тісно пов’язані, внутрішній розкол п’яти постійних членів Ради безпеки (США, Китаю, Великобританії, Франції й Росії) може погано позначитися на пошуку рішення для стримування прагнення Ірану до ядерного збагачення. Це знаходить віддзеркалення в тому, що нинішні переговори між ними (разом із Німеччиною) й Іраном зайшли в глухий кут.

Надто багато поставлено на карту, ось чому має бути використано всі можливі способи, щоб робота над погодженим підсумковим документом тривала. Не важливо, чи підтвердяться чутки про двосторонні переговори між Іраном і США, такі ініціативи мають заохочувати. Тоді як великі гравці зайняті своїми внутрішніми змінами, регіони продовжують тліти. Головне питання на сьогодні — ким стануть лідери, які вийдуть на світову арену в листопаді: пожежниками чи паліями.

Хав’єр СОЛАНА — колишній Верховний представник Європейського Союзу із зовнішньої політики і безпеки, а також колишній Генеральний секретар НАТО. Нині — президент Центру глобальної економіки і геополітики міжнародної бізнес-школи ESADE.

Хав’єр СОЛАНА. Проект Синдикат для «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments