Знаки уваги

Невизнана Придністровська Республіка вирішила знову звернути на себе увагу. Цього разу — зверненням Верховної ради Придністров’я до парламентів Росії, України, інших держав СНД і до міжнародних організацій із закликом визнати незалежність регіону, який відколовся від Молдови. Як повідомлялося, 17 вересня в Придністров’ї відбувся референдум, у ході якого виборці майже одностайно проголосували за незалежність регіону й за його можливе приєднання до Росії. Результати референдуму відмовилися визнати держави Європейського Союзу. Офіційний представник Євросоюзу П’єтро Петруччі в зв’язку з цим нагадав, що на сьогодня Придністров’я не визнане як суверенна держава жодною країною.

Москва загалом прихильно сприйняла заклик Тирасполя. Контрольована Кремлем Державна дума Росії минулого тижня ухвалила постанову, в якій закликала міжнародне співтовариство «зважати на результати референдуму». Напередодні поїздки в Придністров’я про це заявив заступник міністра закордонних справ Росії, статс-секретар Григорій Карасін. Російський дипломат фактично визнав, для чого Москві був потрібен цей референдум. У інтерв’ю російському виданню «Время новостей» він визнав, що референдум у Придністров’ї — важливий політичний індикатор, що додав більше впевненості населенню й лідерам Придністров’я щодо правильності обраного шляху, він покликаний повернути сторони на шлях переговорів. «Політичними методами проблему придністровського урегулювання вирішити можна, санкціями — ні. Зараз це добре розуміє й українська сторона, й все більшою мірою розуміє молдовська сторона», — цитує Карасіна видання. Не виключено, що він привезе в Тирасполь черговий варіант меморандуму Дмитра Козака, який ще 1997 року запропонував конфедеративний устрій Молдови.

Зрозуміло, що реакція Кишинева на останні заяви Держдуми була одностайною й засуджуючою. Молдовські депутати вважають, що «заява ДД РФ суперечить не лише положенням базового договору, але й нормам міжнародного права». Парламентарії вважають, що їхні російські колеги стали адвокатами однієї зі сторін придністровського конфлікту, не взявши до уваги безліч аспектів, таких як тиск придністровської влади на суспільство, а також повний контроль над ЗМІ з боку силових структур регіону. Влада Молдови категорично виступає проти сепаратистських устремлінь Тирасполя, ствердж уючи, що Придністров’я стало центром контрабанди й кримінального бізнесу.

Цікаво, що Мінськ має свою, відмінну від Москви, думку про визнання Придністров’я. У відповідь на звернення Тирасполя Бiлорусь негайно відмовилася визнати Придністров’я суверенною державою. «У нас налагодилися дипломатичні відносини з Молдовою, частиною якої є Придністров’я, — заявив керівник комісії палати представників Бiлорусі з міжнародних справ Вадим Попов. Білоруські депутати не хочуть, щоб їхня країна стала детонатором у негативному розв’язанні придністровського питання.

Тим часом у придністровському питанні стає більш розмитою позиція України. Раніше офіційний Київ приєднався до заяви ЄС щодо нелегітимності референдуму й не визнав разом із Брюсселем його результатiв. Тепер же український спікер Олександр Мороз у Москві заявив, що Україна з цього питання поділяє позицію російського президента, яка полягає в тому, що необхідно поважати волю громадян і «спиратися на принципи міжнародної практики». Однак незрозуміло, як можна одночасно задовольнити обидві сторони конфлікту й дотримуватися принципу. Як говорить Мороз, «потрібно піклуватися про цілісність держави, оскільки відступ від цього принципу призводить до наслідків, які погано прогнозуються».

Проте найближчим часом стане зрозуміло, чи дійсно референдум став тим індикатором, який здвине з мертвої точки процес придністровського урегулювання. Наступного тижня в Одесі повинна відбутися зустріч посередників — представників ОБСЄ, Росії й України — на якій обговорюватимуться перспективи поновлення переговорів з урегулювання придністровської проблеми.

Які наслідки може мати заява парламенту невизнаної республіки? Що стоїть за цим кроком? Чи не є це однією з форм тиску на Кишинів?

КОМЕНТАРI

Оазу НАНТОЙ , програмний директор Інституту суспільної політики:

— Звернення Тирасполя щодо свого визнання, в кращому випадку, свідчить про наївність придністровської влади, а в гіршому випадку — про те, що їх просто використовують у досить примітивній політичній грі. Смішно й наївно говорити про якісь нові плани урегулювання доти, доки Ігор Смирнов контролює населення регіону репресивними методами, спираючись на російські багнети. На сьогодні Росії потрібно, щоб на лівому березі без зайвих стресів пройшли так звані президентські вибори. На тлі цього Москва обіцяє відкрити ринок для поставки молдовських товарів. Кишинів сподівається, що йому вдасться укласти довгострокову угоду про поставки газу. Але все це не має нічого спільного з розв’язанням придністровської проблеми. Кишиневу потрібно виробити свою національну стратегію з об’єднання країни, в якій кожна людина з лівого берега повинна бачити для себе позитивну перспективу. Бажано, щоб це було в партнерстві з демократичною Україною та Європейським Союзом.

Федір ЛУК’ЯНОВ , головний редактор журналу «Россия в глобальной политике»:

— Тирасполь не перший раз робить подібні заяви, які стали практично рутинними. Що стосується вирішення цього замороженого конфлікту, то ситуація з Придністров’ям відрізняється від інших конфліктів. Це єдиний конфлікт, який теоретично може бути вирішений, і знайдено формулу, яка влаштує Кишинів і Тирасполь. У цьому випадку немає етнічного базису, який існує, наприклад, в Абхазії й Південній Осетії. Це пояснюється тим, що в Придністров’ї живуть люди різних національностей і говорять різними мовами. А оскільки немає 100-відсоткової етнічної відчуженості, а є інтереси, то, в принципі, ці інтереси можуть якимсь чином бути узгоджені. Наявність багатьох проектів свідчить про те, що вони реальних інтересів не враховували. Коли з’явиться проект, який зацікавить усіх, хто має ті ж самі інтереси, ситуація може змінитися. Поки придністровським господарям не запропонували те, що їх би зацікавило. А коли піде Ігор Смирнов, ситуація одразу змінитися. Він є символом певного типу політиків, з яким європейцям складно спілкуватися, або вони взагалі не хочуть з ними розмовляти. Коли з’явиться будь-яка інша людина, простір для маневру стане ширшим.