«Блакитні шоломи» України

15 липня — День українського миротворця. Наші військовики, ризикуючи власними життями і навіть несучи втрати, упротядовж останніх 28 років налагоджували мир під прапором ООН — у багатьох країнах світу.

«ВІДБУТИ НА БАЛКАНИ...»

Кінець 1980-х. Тріщить по швах не лише Радянський Союз, а й інші, утворені подібним чином, держави. Югославія — одна з них. За часів Йосипа Броз Тіто її порівнювали з авіаносцем, який важко потопити. Але після смерті маршала «авіаносець» почав іти на дно. І «торпедували» його не стільки ззовні, як внутрішні чвари між республіками, які входили до цієї держави. Тож незабаром на теренах Югославії почав розгорятись міжнаціональний конфлікт, який згодом переріс у справжню міжетнічну війну. Тому Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію  про початок миротворчої операції з налагодження миру. Тодішній генсек цієї організації Бутрос Галі запропонував взяти в ній участь і Україні як члену ООН. Вище керівництво погодилося, і МО — у стислі строки — сформувало 240-й спеціальний батальйон чисельністю в більш ніж 400 чоловік, який відбув до колишньої Югославії.

«Перед нашим прибуттям туди виїхала передова група й підготувала для нашого розташування казарми ім.ені Йосипа Броз Тіто, — розповідає полковник запасу Сергій НАГОРЯНСЬКИЙ, учасник тих подій. — Це був сектор Сараєво. Спочатку там перебував лише один канадський батальйон, але через надмірну напруженість сюди згодом скерували український та підрозділи інших країн. Головне завдання українців — охорона та функціонування аеропорту Сараєво, супроводження конвоїв з гуманітарною допомогою. Крім того, у функції українців входило сприяння обміну військовополоненими, тілами вбитих між конфліктуючими сторонами. Наші хлопці також патрулювали п’ятсотметрову зону, звільнену від важкого озброєння. Ми також призначили у розпорядження штабу сектору взвод швидкого реагування.

«ГОЛОВНЕ ЗАВДАННЯ УКРАЇНЦІВ — ОХОРОНА ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ АЕРОПОРТУ САРАЄВО, СУПРОВОДЖЕННЯ КОНВОЇВ З ГУМАНІТАРНОЮ ДОПОМОГОЮ. ЗА КІЛЬКА МІСЯЦІВ НАШІ ВОЯКИ ПРОВЕЛИ БЛИЗЬКО ТИСЯЧІ ГУМАНІТАРНИХ КОНВОЇВ, ПОКАЗАВШИ СЕБЕ СПРАВЖНІМИ ГЕРОЯМИ», — РОЗПОВІДАЄ ПОЛКОВНИК ЗАПАСУ СЕРГІЙ НАГОРЯНСЬКИЙ, ЯКИЙ ЗНАХОДИВСЯ В СКЛАДІ УКРАЇНСЬКОГО КОНТИНГЕНТУ В КОЛИШНІЙ ЮГОСЛАВІЇ НА ПОЧАТКУ 90-Х.

За кілька місяців наші вояки провели майже тисячу гуманітарних конвоїв, показавши себе справжніми героями. Західні журналісти, які висвітлювали діяльність миротворців на Балканах, чомусь «не помічали» наших успіхів. Але після інспекторської перевірки командувача сектору Сараєво полковника Валентайна змінили свою позицію. Адже він, ознайомившись зі станом справ у секторі відповідальності українських «блакитних шоломів», сказав, що «вражений обсягом та якістю робіт, проведених особовим складом Укрбату». Про це він повідомив представникам мас-медіа багатьох країн, а також постійного представника України при ООН. А ще попросив передати нашим військовослужбовцям «особливу подяку та привітання з успішним виконанням надзвичайно відповідальних завдань».

На жаль, невдовзі з’явилися перші «двохсоті»: загинуло кілька військовиків, були й поранені — ворогуючим сторонам здавалося, що миротворці симпатизують одній з них. І «ображена», траплялося, відкривала вогонь по блакитних шоломах. Іноді доводилось чути, що миротворча місія — це така собі прогулянка вздовж Андріатичного моря, що хлопці поїхали заробити трохи грошей. Якщо і так, то що тут поганого? Головне — чесно виконувати свій обов’язок. Врешті-решт, миротворці з інших країн також перебували там не заради ознайомлення з пам’ятками історії та культури...

Зважаючи на небезпеку, яка чатувала на військовиків чи не на кожному кроці, МО та МЗС змушені були звернутися до ООН з проханням «вжити рішучих заходів щодо забезпечення статусу миротворчих сил ООН у колишній Югославії». Наприкінці січня 1993 року відбулася перша ротація особового складу 240-го окремого спеціального батальйону. Слід зазначити, що під час ротації деякі військовослужбовці покинули батальйон внаслідок того, що не витримали бойового навантаження, втомилися ходити прихилившись і прокидатися від вибухів снарядів. Новий склад Укрбату очолив підполковник Іван Кива. Поповнення батальйону прибуло із Одеського та Прикарпатського військових округів, пройшовши підготовку в Миколаївському навчальному центрі. Уже в січні-лютому 1993 року вони провели 226 конвоїв, у яких містилося 316 автомобілів з гуманітарною допомогою.

У листопаді 1995 року в американському місті Дейтон, штат Огайо, було розроблено пакет мирних документів з боснійського врегулювання, який підписали ворогуючі сторони 14 грудня 1995 року в Парижі. Процес мирного врегулювання в колишній Югославії дав підставу Раді Безпеки ООН скоротити чисельність військового контингенту ЮНПРОФОР. Згідно з планом ООН український миротворчий батальйон, який з честю виконав покладені на нього завдання, було виведено із Балкан.

ДІЯЛЬНІСТЬ — МИРОТВОРЧА, ВТРАТИ — БОЙОВІ

За часів існування незалежної Української держави в миротворчих операціях за кордоном взяли участь понад 44 тисячі наших військовиків. 55 із них — загинули, понад сотню дістали поранення, в тому числі важкі, ставши інвалідами. Українці були, зокрема, членами міжнародних місій ООН на території Лівану, Іраку, Афганістану, Анголи, Косово, Ліберії, Сьєрра-Леоне, Конго, Кот-д’Івуару, Судану, Грузії, колишньої Югославії та інших країн світу.

Однією з наймасштабніших миротворчих операцій, у якій брала участь Україна, була іракська. Її учасниками стали близько 1700 військовослужбовців. Загалом через Ірак і Кувейт, коли між ними виник конфлікт, пройшли понад шість тисяч осіб. Втрати вражають: 18 загиблих і понад 40 поранених. Натомість за час своєї місії хлопці посприяли будівництву 14 шкіл, ремонту 7 дитсадків, 4 автошляхів і 3 ліній електропередач. Було відновлено також чотири об’єкти водопостачання, медичну допомогу наших армійських медиків отримали майже 50 тисяч місцевих жителів. Найбільш неоднозначну реакцію суспільства викликав саме Ірак: за даними соцопитування, проведеного тоді Центром Разумкова, менше ніж три відсотки респодентів підтримали введення українських військ до цієї країни. А ось майже 94 відсотки висловились категорично проти рішення вищого керівництва країни, назвавши його ледь не злочинним. Такі результати виявилися цілком прогнозованими, оскільки соцопитування проводилися відразу після загибелі в цій країні перших семи наших вокяків.

На українські контингенти, які вирушають за сотні, а то й тисячі кілометрів від рідної землі, покладаються різні завдання. В Анголі, наприклад, наші вояки брали участь у відновленні інфраструктури, прокладаючи шляхи сполучення через джунглі, зводили мости і переправи. «Навіть якщо не брати до уваги будь-яку військову загрозу, було неймовірно важко, — говорить майор запасу Сергій ВАХТОНЧУК. — Насамперед через складні кліматичні умови, до яких ми були абсолютно непристосовані. Траплялося, окремі вояки врачали свідомість, не витримавши африканської спеки».

А ось у Ліберії майже упродовж 14 років українські вертолітники супроводжували наземні колони, здійснювали транспортні й пасажирські перевезення, проводили повітряне патрулювання кордонів, медичну евакуацію та пошуково-рятувальні операції, а також доставляли до найвіддаленіших і практично недоступних для наземного транспорту місць гуманітарні вантажі, насамперед ліки, продовольство тощо. Загалом за весь час Місії ООН у цій країні у складі 56-го вертолітного загону, місцем дислокації якого є Галичина, завдання виконували понад п’ять тисяч українських авіаторів, провівши у небі цієї далекої країни більш ніж 60 тисяч годин і первізши майже 250 тисяч пасажирів та більш як 6,5 тисяч тонн різноманітних вантажів. На рідну землю наші вертолітники повернулися лише 2018 року — на третьому році російської агресії. Деякі українські політики закликали вище керівництво держави повернути їх негайно після початку так званої гібридної війни, мотивуючи це важливістю військових вертолітників у захисті країни. Але їх «не почули». І не через «глухоту» чи нехтування національними інтересами. Проблема виявилася в тому, що на той час авіація уже не була задіяна, оскільки російські найманці мали на руках російські зенітно-ракетні комплекси і збивали навіть літаки, не кажучи вже про гелікоптери. А ще Україна повинна була дотримуватись взятих на себе зобов’язань, насамперед перед ООН. Натомість, добре знаючи про ці фактори, окремі «занадто свідомі» політичні діячі, «експерти» не шкодували епітетів для керівництва країни, міністерства оборони, свідомо перекручуючи факти і маніпулюючи ними.

Втім, хоч би як там було, за 14 років свого перебування в Ліберії відбулися 23 ротації українського контингенту. Умови виконання цих завдань теж були не з легких, позаяк повітряний простір України, до якого вони звикли, відрізняється від ліберійського. Але будь-яких надзвичайних ситуацій вдаося уникнути. Вертолітники, повернувшись із цієї країни, не так ремствують на труднощі та проблеми, пов’язані з тамтешнім перебуванням, як акцентують увагу на іншому — в набутті безцінного досвіду пілотування в надскладних умовах, який їм ще може знадобитися в Україні.

У Конго й Афганістані, які буквально кишіли мінами, українські сапери знешкодили десятки тисяч вибухонебезпечних предметів, щоденно ризикуючи власними життями.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Україна як незалежна держава постала на політичній мапі світу в серпні 1991 року. За майже 29 років, які минули відтоді, багато зроблено для її розбудови і самоутвердження в очах світової спільноти. І далеко не останню роль у цій благородній справі відіграли українські блакитні шоломи — солдати й офіцери Українського війська. Десятки з них, намагаючись припинити кровопролиття в інших країнах, назавжди залишилися в нашій пам’яті молодими: мир дістається дорогою ціною...