Характер є гідністю у важкі часи.
Шарль де Голль, французький генерал, перший президент П'ятої республіки

Центральна проблема Європи

ЄС потрібна не твердість центру, а твердість думки
10 листопада, 2017 - 16:37
ФОТО REUTERS

Обрання Еммануеля Макрона президентом Франції і ймовірне продовження канцлерства Ангели Меркель у Німеччині різко контрастують із розвитком подій в інших країнах Європи, які стають дедалі більш нестабільними й непередбачуваними. Можна навіть запитати себе, а чи не стає франко-німецький центр Євросоюзу занадто твердим для інших країн цього блоку. Якщо це так, тоді всім, хто мріє про «тіснішу» європейську інтеграцію, ймовірно, доведеться змиритися лише з трохи розширеною версією франко-німецької осі.

Європу сьогодні розривають відцентрові сили, зокрема, сепаратистський рух у Каталонії, а також більш приглушене прагнення до автономії в італійських регіонах Ломбардія та Венето. Крайні праві популісти зараз при владі в Угорщині та Польщі й можуть домогтися успіху ще й в Австрії. Вкрай ліві популісти правлять у Греції, а центристський популізм, схоже, опановує Чехією, де магнат Андрей Бабіш незабаром може стати новим прем’єр-міністром країни.

Очевидно, що в ЄС виплеснулося назовні гостре невдоволення виборців найрізноманітнішого політичного спектру, про що свідчить і назва партії Бабіша, що перемогла, — «Акція невдоволених громадян». Але не такими очевидними є справжні причини цього невдоволення.

Часто кажуть, що популізм є неминучою реакцією жертв глобалізації. Але це думка спростовується хорошими економічними показниками Чехії, Угорщини та Польщі. І вона не пояснює, чому каталонська криза вибухнула саме в той час, коли в Іспанії відбувається впевнене відновлення економіки, і чому Греція залишається слабкою. Приплив біженців — це ще один популярний «обвинувачений», але в нього є переконливе алібі: в країнах, які очолили атаку на міграційну політику ЄС, біженців дуже мало.

Для виявлення витоків європейського невдоволення нам потрібно проаналізувати давно усталені уявлення про те, що лідером в Європі завжди має бути франко-німецький альянс, який протягом десятиліть відігравав роль головного мотора європейської інтеграції. У післявоєнний період президент Франції Шарль де Голль почав тісно співпрацювати з канцлером Західної Німеччини Конрадом Аденауером, і таке співробітництво тривало до 1990-х років — доби дружби Франсуа Міттерана з Гельмутом Колем.

Така історія давно призвела до появи уявлень, що решта Європи має просто прийняти все, про що Франція та Німеччина зуміли домовитися. Однак під час кризи Єврозони, яка розпочалася наприкінці 2009 року, влада поступово почала відходити від Франції до Німеччини, а в Європі багато хто почав сприймати обидві країни як тиранів. За даними опитувань, в очах представників інших країн Європи французи та німці зараз перебувають внизу рейтингу довіри.

Звичайно, Меркель сприяла поляризації. До вересня 2015 року багато хто з європейці вважав, що вона занадто сильно покладається на режим бюджетної економії, який посилював кризу євро. Але потім вона перетворилася на лідера гуманітарної політики Європи у відповідь на кризу біженців, заслуживши похвалу від колишніх критиків, але засудження з боку популістів й інших націоналістів, які виступають проти ЄС, насамперед у Великій Британії, Франції та Центральній Європі. Тепер популісти перекладають на неї провину не лише за біженців, а й за тероризм.

Макрон теж не особливо популярний у Центральній та Східній Європі. У деяких країнах через свою критику «Директиви про відряджених працівників» (вона дає працівникам країн регіону можливість успішно конкурувати з західноєвропейськими зарплатами, при цьому уникаючи податків до фонду оплати праці) він перетворився на такого самого лиходія, як і Меркель.

Під час кризи євро багато грецьких, італійських та іспанських політиків бачили у Франції противагу Німеччині. Вони вважали, що Франція здатна стримати німецькі вимоги жорсткої бюджетної економіки й домогтися збільшення інвестицій держсектора. Але все це виявилося ілюзією, помилковим розумінням ролі Франції у франко-німецькому партнерстві. Відповідно до традиційного поділу праці між ними, Франція займається безпекою і демонстрацією влади Європи за кордоном, а Німеччина завідує внутрішніми фінансами та економікою.

Коли 2014 року Європа зіткнулася з проблемою безпеки після анексії Криму Росією, франко-німецький мотор спрацював досить ефективно. Але критикам ЄС ідея скоординованої зовнішньої політики подобається не більше, ніж ідея бюджетної та монетарної дисципліни, нав’язуваної у розпал рецесії.

Тим часом, хоча франко-німецьке партнерство й викликає критику, одночасно воно стає дедалі впливовішим, оскільки Велика Британія вирішила вийти з ЄС. До референдуму про «Брекзіт» 2016 року багато периферійних країн ЄС виділи у Великій Британії бар’єр на шляху французького «дирижизму» й зростання влади Німеччини. Але тепер Велика Британія, що веде перемовини про умови виходу з ЄС, потрапила у залежність від Німеччини та Франції.

Дуже показовими стали світлини візиту прем’єр-міністра Великої Британії Терези Мей до Брюсселя 20 жовтня, бо вони нагадали ту мить, коли на саміті ЄС в листопаді 2011 року Меркель та колишній президент Франції Ніколя Саркозі відверталися від прем’єр-міністра Італії Сільвіо Берлусконі. Через кілька тижнів Берлусконі втратив владу.

Заради майбутнього Франції та Німеччини терміново потрібно виробити єдині підходи, що виходять за рамки їхньої внутрішньої національної політики і сприяють справжнім реформам на загальноєвропейському рівні. Вже є певна згода з приводу необхідності координації у сфері оборони, а також гармонізації податків. Але цього недостатньо. Франції та Німеччини належить вирішити ще безліч питань, пов’язаних із бюджетною централізацією, реструктуризацією суверенних боргів та іншими фундаментальними питаннями.

І незалежно від того, чи домовляться Франція та Німеччина за допомогою одного із цих питань, всі політичні сфери мають бути відкриті для переговорного процесу за участю всіх країн ЄС. Решта країн Європи мають відчути, що у них теж є місце за столом, де ухвалюються рішення. Цього можна домогтися за допомогою загальноєвропейського кандидатського списку до Європейського парламенту, який нещодавно запропонував Макрон; або за допомогою формального механізму взаємодії з регіонами та містами Європи, так щоб Європейську раду не було зарезервовано виключно для країн-членів ЕС.

Загалом, Євросоюз ще цілком може розвиватися, але тільки за умови, що він звільниться від вузьких французьких і німецьких пріоритетів. Європі зараз потрібна не твердість центру, а твердість думки.

Проект Синдикат для «Дня»

Гарольд ДЖЕЙМС, професор історії та міжнародних відносин у Принстонському університеті, старший науковий співробітник у Центрі міжнародного управління інноваціями, фахівець з історії економіки Німеччини та глобалізації.

Рубрика: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments