Чи повинна Україна йти на компроміс?

Вже 2013 року, коли рефрени про європейську інтеграцію та підписання Угоди про асоціацію стали особливо наполегливими, стало зрозуміло, що російська реакція буде гострою, а ціна протидії для нас — дуже високою. Проте Віктор Янукович насправді не збирався платити за цим рахунком. Євроінтеграційна риторика потрібна була для подальших торгів із Росією — цей трюк використовувався в нашій зовнішній політиці занадто часто, щоб бути ефективним. Результатом стало політичне банкрутство режиму й загроза українській державності.

Відтоді рахунок, за яким ми платимо за прагнення стати ближче до Європи, тільки зростає. За три роки змінилася і Україна, і Європа, і світ навколо нас. Навряд чи ми змогли набрати достатню швидкість для стрімкого подолання російського гравітаційного поля, й загроза навіки залишитися на цій орбіті, як і раніше, є актуальною. Цілком очевидно, що Україні потрібен новий зовнішньополітичний план, що працює, а не декламує, і який націлено, за можливості, у майбутнє, а не в минуле.

Нормальна зовнішньополітична стратегія має виходити з чіткого окреслення тієї ціни, яку Україна готова й не готова заплатити за мир із Росією. Бурхливі дискусії навколо різноманітних планів та проектів останніх тижнів, які, так чи інакше, зачіпають цю тему, показали, що ясності в цьому питанні недостатньо. Ми визначили рамки — незмінність європейських та євроатлантичних прагнень, статус Криму та Донбасу, а також наші умови проведення виборів — за які виходити не готові. У цій риториці нічого не змінилося за останні роки, це гасла, що принесли перемогу Петру Порошенку на виборах далекого вже 2014 року, з невеликими варіаціями на тему Донбасу. В їх правильному ідеологічному посиланні немає сумнівів — є сумніви, що вони лежать в основі стратегії, котра працює і здатна приносити результат.

Залишатися на такій позиції — це перша з реальних альтернатив. Вона не вимагає особливих прогностичних навичок і проста в реалізації. У цьому випадку все залишиться приблизно так само, як і було: глухий кут в україно-російських відносинах і заморожений конфлікт на Донбасі. Підстав вірити у здатність держави проводити реформи в таких умовах немає, а це означає, що Україна залишатиметься поза ЄС і НАТО, в глибині «сірої зони» безпеки. Виживання української державності стане питанням вибору та збігу обставин у Вашингтоні, Брюсселі, Берліні або Москві. Це — знайоме і, можливо, менше зло.

Будь-які спроби про що-небудь домовитися з Росією стануть набагато складнішим викликом. З багатьох причин, включаючи ті, які було створено руками самого Кремля. Емоційна складова цих причин цілком зрозуміла: віроломність Росії щодо України не знає прикладів у новітній історії Європи. А зосередившись на прагматичних аспектах можна відзначити наступний цікавий парадокс: озвучені варіанти поступок Кремлю в обмін на мир представлені як відповідні духу політичного реалізму, однак результат, до якого вони ведуть, суперечить постулатам цієї теорії.

Перше, що радить державам реалізм, — це забути про наміри й звертати увагу тільки на співвідношення сил. В анархічному світі егоїстів не можна нікому довіряти. Анексія Криму перетворила неоліберальну європейську політику на realpolitik. Міжнародні договори і тим паче обіцянки більше нічого не гарантують. Питання гарантій — слабке місце багатьох запропонованих останнім часом ініціатив, так чи інакше спрямованих на пошук компромісу. Що б ми не пообіцяли Росії в обмін на мир, ми не можемо бути впевнені в його надійності. Кращою гарантією виступатиме силовий потенціал — наш власний та союзників. Саме із цієї причини ми й надалі прагнутимемо до НАТО і взагалі шукатимемо союзників де тільки можливо. Втім, це не позбавляє нас можливості так само, як і Росія, давати обіцянки, які ми не збираємося виконувати.

Із цього випливає ще один виклик: запропонувати таку систему компромісів, яку невигідно було б порушувати, навіть якщо є можливість це зробити. Студентам, що вивчають конфлікти за допомогою теорії ігор, добре відома модель дилеми ув’язненого, де дуже просто отримати одноразовий виграш за рахунок партнера-опонента, але ціна його на дистанції виявиться невиправдано високою. Створити щось подібне в нинішній стадії українсько-російських відносин — завдання непомірно складніше, ніж просто спостерігати за перебігом подій.

З погляду теорії перемовин для цього принципово важливо знати про так звані кращі альтернативи перемовинам — результат, який залишається за їхнього припинення — для кожної зі сторін. Основне правило полягає в тому, що на компроміс, найгірший за найкращу альтернативу, немає сенсу погоджуватися. Нам добре б знати не тільки про власні червоні лінії, а й про пріоритети і неприйнятні компроміси для Кремля. На поверхні лежить його прагнення повернути слабку, корумповану й залежну Україну до своєї сфери впливу й при цьому легітимізувати анексію Криму; але за цими позиціями лежать глибші інтереси, і чим краще ми будемо їх розуміти, тим більш вдалу стратегію зможемо побудувати.

Головне, що нам загрожує і спонукає діяти — це час, що працює проти нас. Комфортне байдикування веде до поразки. Світ навколо нас змінюється, і міжнародне середовище вже нинішнього року стане ще менш сприятливим. У цьому сенсі шукати й обговорювати широкий спектр альтернатив корисно та необхідно, але простих рішень, як і раніше, немає. Будь-які компроміси та домовленості з Росією стануть ризикованими, небезпечними й потребуватимуть дуже тонкої розробки. Сподіватимемось, що Україна як країна, яка більшу частину своєї історії є прихильною до багатовекторності та позаблоковості — стратегій зовнішньої політики, що висувають максимально високі вимоги до професіоналізму й умінням дипломатів та аналітиків — впоратися за необхідності і з цим завданням.