Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

Говорити владі правду

Не можна звинувачувати політичних лідерів у аналітичних помилках розвідки, але їх можна притягнути до відповідальності, коли вони перебільшують отриману від них інформацію
8 серпня, 2019 - 11:54

Призначення президентом США Дональдом Трампом Джона Реткліффа, високопартійного конгресмена з невеликим міжнародним досвідом, який замінив Дана Коутса, на посаді Директора національної розвідки, заполітизовувало службу розвідки. Опозиція Реткліффу серед демократів і республіканців змусила Трампа відкликати його кандидатуру, але залишається питання: чи спотворить влада правду? Президентам потрібен директор розвідки, якому вони можуть довіряти, але чи може решта уряду довіряти такому директорові, який говорить правду владі, як це робив Коутс, коли він суперечив президентові у таких питаннях, як Росія, Іран і Північна Корея?

Дорогі прорахунки розвідки властиві не лише Сполученим Штатам. Франція не змогла передбачати напад Німеччини через Арденни 1940 року; Сталін був приголомшений нападом Гітлера 1941 року; а Ізраїль здивований війною в Йом Кипур 1973 року.

Трамп, який злиться на розвідслужби США за те, що вони вказали на ступінь втручання Росії в його вибори 2016 року, часто виправдовує своє незадоволення їхньою роботою, посилаючись на їхню неточну оцінку того, що Ірак володіє зброєю масового знищення (ЗМЗ). Багато прибічників звинуватили Президента Джорджа Буша в брехні й тиску на розвідувальне співтовариство з метою здобуття розвідданих, аби виправдати війну, яку Буш вже обрав. Але ситуація була складною, й щоб зрозуміти проблеми, пов’язані з тим, щоб говорити правду владі, ми повинні розвіяти міфи.

Як пізніше американський інспектор з озброєння Девід Кей охарактеризував оцінки ЗМЗ в Іраку, «практично всі ми помилилися». Навіть головний інспектор Організації Об’єднаних Націй, шведський дипломат Ханс Блікс, сказав, що, на його думку, Ірак «зберігав заборонені предмети», а французька і німецька опозиція війни в Іраку не грунтувалася на різних оцінках розвідданих щодо зброї. Але досвід США (і Великобританії) поєднував провали на трьох рівнях: збір, аналіз і оприлюднення.

Ірак був складною метою для збору розвідданих. Саддам Хуссейн був диктатором, який навіював страх, вбиваючи тих, хто говорив, зокрема свого власного зятя, коли 1995 року він розкрив інформацію про те, що у Саддама є програма біологічної зброї. У США і Великобританії було мало надійних шпигунів в Іраку, і періодично вони повідомляли лише непряму інформацію про те, що чули, але не бачили. Після того, як 1998 року були вигнані інспектори ООН, США втратили доступ до своєї неупередженої агентурної розвідки й часто заповнювали вакуум сумнівними свідченнями іракських вигнанців, які переслідували свої особисті цілі. І ні в однієї з країн не було доступу до внутрішнього кола Саддама і, отже, не було прямих доказів найбільшої загадки зі всіх: якщо у Саддама не було зброї, чому він продовжував поводитися так, ніби вона у нього було?

Аналіз також був слабким. Аналітики були чесні, але, не маючи доказів мислення Саддама, вони як правило піддавалися «дзеркальному відображенню»: вони передбачали, що реакція Саддама буде такою ж, як у нас (або будь-якого «раціонального» лідера). Насправді він вважав, що його сила вдома і в регіоні залежить від того, чи збереже він репутацію володаря ЗМЗ. Іншою проблемою була схильність аналітиків надкомпенсувати свою ранішу, протилежну помилку.

Після першої війни в Перській затоці інспектори ООН виявили, що Саддам був ближчий до створення ядерної зброї, ніж передбачали аналітики. Обіцяючи більше не недооцінювати Саддама, аналітики переоцінили тенденцію, яка була посилена травмою 11 вересня. На практиці подібні домінуючі ментальні рамки або «групове мислення» мають бути оскаржені різними аналітичними засобами, такими як призначення адвокатів диявола і створення «червоних команд», аби обгрунтувати альтернативні інтерпретації або вимагати від аналітиків дізнатися, які зміни в припущеннях зроблять їхній аналіз помилковим. На загальну думку, це траплялося вкрай рідко.

То яку ж роль зіграла політика? Адміністрація Буша не наказувала розвідникам брехати, й вони цього не робили. Але політичний тиск може майстерно спотворити увагу, навіть якщо він безпосередньо корумпує розвідслужбу. Як пояснив мені один мудрий ветеран: «У нас була велика купа доказів того, що у Саддама була зброя масового знищення, і невелика купка, що у нього її не було. Усі стимули були зосереджені на великій купі, і ми приділяли недостатньо часу меншій купці».

Подання розвідданих політичним лідерам (та й з їх боку) також було помилковим. Було мало попереджень про те, що «зброя масового знищення» є заплутаним терміном в тому сенсі, що він об’єднує ядерну, біологічну і хімічну зброю, яка насправді має дуже різні характеристики і наслідки. Національна розвідувальна оцінка 2002 року посилалася на купівлю Саддамом алюмінієвих труб як доказ того, що він відновлює свою ядерну програму, але аналітики Міністерства енергетики, що є експертами, з цим не погодилися. На жаль, їхня незгода була похована у виносці, що була виключена (разом з іншими обмовками і запереченнями), коли було підготовлено резюме для Конгресу і розсекречено публічну версію. Політична спека плавить нюанси. Незгода мала відкрито обговорюватися в тексті.

Не можна звинувачувати політичних лідерів в аналітичних помилках розвідки, але їх можна притягнути до відповідальності, коли вони, роз’яснюючи це громадськості, йдуть далі розвідслужби, перебільшуючи отриману від них інформацію. Віце-президент США Дік Чейні сказав, що «немає сумнівів» в тому, що у Саддама була ЗМЗ, і Буш категорично заявив, що докази вказують на те, що Ірак відновлює свої ядерні програми. Подібні заяви ігнорували сумніви і застереження, які були викладені в основних частинах звітів розвідданих.

Довіра до розвідки в наших демократіях циклічна. Під час Холодної війни співробітників розвідки часто вважали героями. Після В’єтнаму вони стали лиходіями. 11 вересня відновилося суспільне визнання того, що хороша розвідка важливіша, ніж будь-коли, але нездатність знайти ЗМЗ в Іраку знову відновила підозріння, і Трамп скористався цим, щоб приховати проблему російського втручання в американські вибори.

Уроки для наступного американського Директора національної розвідки (ДНР) очевидні. На додаток до бюрократичних завдань щодо координації бюджетів і агентств він (або вона) повинен буде дотримуватися методів роботи розвідки під час збирання розвідданих, захищати неухильне використання альтернативних методів для цього аналізу й забезпечувати ретельне подання інформації політичним лідерам і громадськості. Перш за все ДНР зобов’язаний говорити владі правду.

Проєкт Синдикат для «Дня»

Джозеф НАЙ, професор Гарвардського університету, автор книжки «Кінець американського століття?»

Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments