Карабаська війна: чи будуть переможці?

Вірменська сторона відчайдушно намагається винайти факти прямого турецького втручання, щоб здобути військову допомогу від Росії, але Путін поки що тримає позицію рівновіддаленого нейтралітету, обмежуючись, як із західними державами, лише закликами до припинення вогню. Вельми характерно, що коли кінорежисер і директор «Мосфільму» Карен Шахназаров, налаштований цілком прокремлівськи, в ефірі програми «Вечер с Владимиром Соловьевым» на каналі «Росія 1» заявив, що за конфліктом у Карабасі стоїть Туреччина. Росія, на його думку, має чітко визначитися з позицією і вирішити, кого вона підтримує, явно натякаючи, що Москві давно час відкрито підтримати Вірменію, прес-секретар президента Росії Дмитро Пєсков у відповідь заявив, що у Кремлі поважають право режисера Карена Шахназарова на власну думку про те, що відбувається в Карабасі, проте Росія має зайняти виважену і продуману позицію з цього питання: «Карен Шахназаров — дуже шанована людина з величезним авторитетом, талант. Водночас активний громадський діяч, він має право на свою позицію», — наголосив Пєсков, але при цьому зауважив, що Російська Федерація, як і інші співголови ОДКБ, зобов’язана мати позицію, «позбавлену будь-якого авантюризму», оскільки тільки це надає Москві право справді ефективно пропонувати свою посередницьку роль у врегулюванні конфлікту.

Отже, Кремль поки що не втручатиметься у конфлікт. Та й втрутитися йому досить важко. Річ навіть не у щирій нелюбові Путіна до Нікола Пашиняна. Російський президент не мав би нічого проти того, щоб вірменського лідера-революціонера було повалено через військову невдачу і до влади повернувся колишній проросійський клан. Пашинян терміново намагається здобути довіру Путіна, але поки що це не дуже вдається з огляду на наявність у Москві потужного вірменського лобі, налаштованого проти Пашиняна. Однак будь-яке російське втручання зумовить симетричну відповідь Туреччини, яка прямо підтримала Азербайджан і заявила, що війна триватиме доти, доки вірменські війська не залишать територію Нагірного Карабаху та інших окупованих районів Азербайджану. Якщо Росія кине в бій свою авіацію, в бій неодмінно вступить турецька авіація. А якщо до Вірменії направлять спецназівців-вагнерівців, у зоні конфлікту легко може опинитися турецький спецназ.

Тепер уже стало зрозуміло, що нинішня війна з боку Азербайджану — це не приватна операція із захоплення двох-трьох опорних пунктів і висот. Мета операції — захоплення всього Нагірного Карабаху та інших районів Азербайджану, що їх раніше зайняли вірменські війська. І поки що, як можна судити зі зведень, азербайджанські війська мають успіх. Вони поступово витісняють супротивника і наближаються до стратегічних шляхів, що зв’язують Карабах з Вірменією і потенційним вірменським союзником Іраном. Ільхам Алієв, видається, ставить тільки на перемогу. Вірменія і Росія змарнували нагоду, коли карабахську проблему можна було розв’язати компромісом. Таким компромісом міг би стати обмін територіями, зокрема Нагірного Карабаху на вірменський Зангезур. Хоча ідею обміну територіями незмінно відкидають як вірменська, так і азербайджанська сторона, Москва за бажання свого часу натиснути на Єреван, могла запропонувати Баку досить привабливі умови територіальних змін. Тепер же існує серйозний ризик того, що Азербайджан просто захопить Нагірний Карабах, нічого не надавши Вірменії натомість. У разі військового конфлікту у Вірменії різко зростуть антиросійські настрої, вона ще більше переорієнтується на Захід, і тоді Пашинян матиме шанси залишитися при владі. А втрата Вірменії буде дуже відчутною поразкою для Кремля, і поки що запобігти йому може тільки стійкість вірменської армії, яка мужньо бореться проти переважаючих сил супротивника.

ФОТО REUTERS

Зараз, на жаль, неможливо судити ні про реальні втрати сторін, ні про їхнє співвідношенні. Можна лише припустити, що лік убитих йде на сотні, а лік поранених — на сотні чи перші тисячі. Неможливо оцінити і втрати озброєння і бойової техніки. Але навіть якщо і ті й ті приблизно рівні, це виявляється не на користь Вірменії, у якої населення втричі менше, ніж населення Азербайджану, а також менше запасів озброєння і техніки. Виходу з конфлікту може бути лише два. Або азербайджанська армія, яка зараз докладає всіх зусиль, щоб відрізати Карабах від Вірменії та Ірану, зломить опір вірменських військ і повністю захопить Нагірний Карабах, що призведе до появи десятків тисяч вірменських біженців, або вірменська армія, втративши певні прикордонні населені пункти і висоти, все ж таки вистоїть і завдасть супротивникові настільки великих втрат у людях і техніці, що змусить його припинити наступ і сісти за стіл уже 26 років безплідних перемовин.

Останній варіант був би для президента Азербайджану фактичною поразкою, хоча навряд чи призвів би до його повалення. Алієв і Ердоган зроблять усе, щоб не допустити такої поразки, яка б означала, що, навіть маючи значну перевагу в людях і озброєнні і практично необмежену турецьку підтримку, армія Азербайджану не в змозі повернути Нагірний Карабах. Тому Азербайджан, як і Вірменія, битимуться до кінця — доти, доки зберігатимуться шанси на захоплення Карабаху (Вірменія, відповідно, — доти, доки зберігатимуться надії на утримання Карабаху). Раніше азербайджанські експерти вважали, що якщо бойові дії триватимуть два тижні, армія Азербайджану встигне окупувати увесь Карабах. Це, звісно, за умови, що Росія не втручатиметься, а в Баку й без безпосереднього втручання Туреччини вистачить сил для окупації Карабаху. Але тепер, з огляду на те, що Вірменія кине на захист Нагірного Карабаху всі сили і засоби, конфлікт ризикує виявитися набагато затяжнішим. Але поки що становище Вірменії видається дуже складним.