Музика - мало не єдине, що ще не стало для людей яблуком розбрату.
Рей Чарльз, американський співак, музикант, один з найвідоміших у світі виконавців джазу

«Невивчені уроки Гетьманату та національна ідея України у сучасних умовах»

2 серпня, 2018 - 19:54
ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Сучасні конституційні монархії Великобританії, Швеції, Норвегії, Данії, Бельгії, Нідерландів, Іспанії і Японії є одними із найбільш успішніших демократій світу. В цих країнах присутній справжній розподіл трьох незалежних одна від одної гілок влади на законодавчу, виконавчу і судову. В них ефективно працює виборча система із політичною багатопартійністю, а верховенство права і високі соціальні стандарти життя населення — захищені діючими законами.

Монархи цих країн, права і обов’язки яких, як правило, визначені  Конституцією, хоча і мають статус глави держави, але скоріше виконують функції моральних авторитетів. Вони ж є знаковими символами сталих національних та історичних традицій, гарантами прав і свобод їх народів, а також останнім запобіжником у системі забезпечення стабільності роботи політичної системи країни.

В одній із найстаріших із написаних у Європі Конституцій — «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького», від 1710 року, — за 77 років до прийняття Конституції США уже були обмежені права виборного українського гетьмана і введено демократичний принцип розподілу гілок влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Згідно із цією Конституцією, законодавча влада в Козацькій державі Україні надавалась Генеральній Раді, яка виконувала функції парламенту і мала збиратися сесійно тричі на рік: у січні (на Різдво), у квітні (на Великдень) і у жовтні (на Покрову). Рада мала вирішувати питання зовнішньої і внутрішньої політики, безпеки держави, заслуховувати звіти гетьмана, включно із питанням про можливу недовіру йому, а також обирати гетьманський уряд — Генеральну старшину, за поданням гетьмана.

Виконавчу гілку влади очолював сам гетьман, якого обирали довічно, але повноваження якого могли бути достроково припинені за рішенням Генеральної Ради. Забезпечення діяльності гетьмана, включно із виділенням йому рангових маєтків, обмежувалось часом перебування його на посаді. Судова гілка влади була незалежною від гетьмана і забороняла йому застосовувати покарання до винних. Вона ж слідкувала за обмеженням прав гетьмана у розпоряджанні державним скарбом і землями, веденням самостійної зовнішньої і кадрової політики, а також спробами створення власної адміністрації.

За оцінкою 1896 року з боку провідних вчених — істориків австро-угорської і російської імперій, яких важко звинуватити  в українській заангажованості, починаючи із першої Козацької держави України, українські «демократичні козаки» заклали в Європі XVI—XVII  століть приклад існування нової, на «найбільш демократичних» на той час на континенті принципах, держави [1].

«...Так почала квітнути нова установа, виникла нова держава на нових, не європейських (під часи панування в Європі авторитаризму абсолютних монархій. — Авт.) принципах. Якщо у Польщі й у іншій Європі визнавали і турбувалися лише про свободу окремих прошарків суспільства, то тут навіть нижні його прошарки вимагали собі тієї ж свободи; мало того, тут взагалі не повинні були існувати будь-які окремі прошарки, окрім вільного народу. Усе йшло до Січі, яка стала кристалізаційним пунктом України.

...Неосяжна привабливість оточувала козацьке життя. Українському племені, здавалось, було визначено здійснити ідею про загальну рівність і свободу. Тут було доведено до досконалості і військову справу. Одночасно виникла і література, яка прославляла у захоплюючих піснях і розповідях — козаків. Усе слов’янство могло би пишатися цією вільної державою... Козаки могли принести неоцінимі вигоди і своїй Україні, й усій державі (Речі Посполитій. — Авт.), якщо б у Польщі зуміли дати належне місце новому члену її (конфедеративного. — Авт.) державного  організму.

Але демократичні козаки не підходили до шляхетської держави. Козаки справляли такий сильний притягальний вплив на землеробський прошарок населення Польщі і Литви, що самі найсуворіші покарання не були у змозі утримати їх від втечі в Україну. У той же час економічна міць польської шляхти базувалася на кріпацькій залежності сільського населення. Тому шляхта із смертельною ненавистю переслідувала козаків, цих колишніх селян, які прагнули зрівнятися у правах із нею. Через прірву між ним не було, таким чином, перекинуто мосту, і боротьба між ними стала неминучою...»[1].

На жаль, перша держава українських «демократичних козаків» XVII століття мала небагато шансів для свого розвитку в оточенні авторитарних країн під час «панування в Європі абсолютних монархій». По перше, соціально-економічна  стабільність і воєнна міць козацької держави могли зростати лише за умов збільшення маси українського середнього класу тих часів: реєстрового козацтва і вільних від кріпацтва селян. Останні мріяли про вільне фермерство або ремісництво. Саме вони складали основний резерв, який, у разі потреби, був готовий боротися за незалежність України та поповнювати ряди її вільних воїнів — козаків.

Природне прагнення українського народу до свободи, справедливого розподілу і прав власності на землю, що були основою для зростання армії козацької держави, майже відразу ввійшли у протиріччя із інтересами значного прошарку самозакоханої і егоїстичної козацькою старшини. Згодом, після підписання  Україною в 1654 році  союзного договору із  Московською державою, до цього додалися протиріччя з інтересами московського царя і його феодалів-кріпосників.

Річ Посполита, Османська імперія і Московія були зацікавлені у використанні могутнього потенціалу козацтва, одних із перших професійних воїнів Європи, для боротьби із зовнішніми ворогами і захисту своїх кордонів. Але вони були не зацікавлені у поширенні демократичних звичаїв і традицій козацтва у власних державах і підпорядкованих ним землях. Приклад волелюбного козацтва України становив пряму загрозу існуючим у цих країнах деспотично-авторитарним  формам державного управління та  діючому в них кріпосному праву — фактичному рабству...

По-друге, абсолютна монархія Московії із задоволенням сприйняла та вдруге використала, після Русі IX—XIII століть, цивілізаційно-культурну місію України XVII століття для власної  культурної модернізації і часткової європеїзації. Але форма цієї цивілізаційно-культурної модернізації велетенських євразійських просторів 1/6 суші земної кулі суттєво відрізнялась від цивілізаційної експансії країн Західної Європи по відношенню до країн Америки, Азії й Африки.

«ДОГОВОРИ І ПОСТАНОВЛЕННЯ ПРАВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО». 1710 РІК

Країни Заходу мали не тільки вищій рівень цивілізаційно-культурного розвитку своїх народів, але й набагато міцніші органи державної влади і власні армії, ніж у колоніально-залежних від них країнах. В обмін на прогресивний цивілізаційно-культурний вплив на ці народи вони використали людські і природні ресурси  колоній  для власного збагачення, підняття рівня власної економіки і збільшення середнього класу у власних державах.

Україна ж, немов губка, поділилася із Московією, ціною власного «зневоднення», усіма кращими її цивілізаційно-культурними досягненнями за рахунок власної «джерельної культурної води». У першу чергу, високоосвіченим людськими кадрами у сфері науки, освіти і управління, які стали найактивнішими  творцями майбутньої Російської імперії. До них можна віднести: ідеолога і реформатора при Петрі Першому — Феофана Прокоповича, місцеблюстителя патріаршого Московського престолу Стефана Яворського, канцлерів  імперії — князів Олександра Безбородька (1747—1799 рр.), Віктора Кочубея (1768—1834 рр.), а також інших вищих імперських сановників — Розумовських, Гудовичів, Завидовських, Трощинських, Милорадовичів...

Поступово, за півтора століття, Україна була змушена віддати Московії не тільки кращі людські, природні і військові ресурси, але й остаточно позбутися залишків власної первинної автономії і зачатків державної демократії. Вона отримала у обмін азійську по формі авторитарно-самодержавну систему управління із рабством для селян, ліквідацію незалежності різних гілок влади, виборності гетьмана і козацької старшини, ліквідацію Запорізької Січі і реєстрового козацтва, масове покріпачення вільних до того селян і більшості вільних низових козаків...

Брак аристократичної, національно-свідомої і висококультурної політичної еліти України тих часів також став однією із причин цього згубного для паростків української  демократії шляху розвитку. Майже на три століття, він загальмував її природний європейський напрям і заморозив прогрес у розвитку соціально-політичного життя України...

Остання у минулому столітті спроба побудови Гетьманської держави України була здійснена у 1918 році. Гетьман України Павло Скоропадський був главою цієї  Держави близько восьми місяців: із квітня по грудень 1918 року. Його Гетьманська держава виявилась найуспішнішим українським державним утворенням часів революції 1917—1920 років. Місяці його правління дали порівняно стабільне життя Україні під час буревію громадянської і останніх акордів Першої світової війн навколо неї.

Українцю за походженням, імператорському  гвардійському офіцеру за вихованням, Павлу Скоропадському вдалося за короткий час зробити для України досить багато. Він нормалізував економіку і відновив діяльність державного апарату, ввів національну грошову одиницю і стабілізував фінансову систему, запустив українські школи, університети, театри та створив заново Національну академію наук і Національні архів та бібліотеку.

В умовах окупації України, згідно з Брестськими угодами, що були  підписані до нього урядом Центральної Ради, він заклав основи регулярної, з урахуванням історичних традицій козацтва, професійної української армії.  Попри опір німецької окупаційної адміністрації він планував мати навесні 1919 року трьохсоттисячне регулярне українське військо. Основними здобутками його військового будівництва скористалася уже наступна йому — Директорія Володимира Винниченка і Симона Петлюри.

У той же час блискучий спадкоємний аристократ, бойовий генерал імператорської армії із класичною освітою і масштабним культурним світоглядом Павло Скоропадський не зумів об’єднати навколо себе більшість українського народу для підтримки будівництва його Гетьманської держави, яку він бачив як правову, демократичну країну із елементами конституційної, на зразок сучасних Британії чи Швеції, монархії. Не слід забувати, що Гетьманат в Україні ніколи не вбачався спадкоємною монархією. На демократичний принцип виборності українцями гетьмана, на відміну від абсолютних монархій Європи, вказував ще Вольтер у «Історії Карла Дванадцятого» від 1730 року...».

Основним ворогом української незалежності Павло Скоропадський вбачав російський більшовизм. Зупинити його, як він вважав, могла тільки сильна і національно згуртована держава. Основою її повинні були бути: сильна армія і професійний державний апарат, стабільна економіка, із опорою на освіту, промисловість і сільське господарство, а також відновлені національна культура і правопорядок. Основними гаслами гетьмана були: «Порядок і законність», «Недоторканність приватної власності», «Спокій і творча праця».

Але будь-яке будівництво, включаючи державне, має спиратися  на три базових елементи. По-перше, на  талановитого і досвідченого головного архітектора, який повинен запропонувати ідею і проект будівництва. По-друге, на команду кваліфікованих керівників, інженерів і фахових будівельників, які здатні реалізувати цей проект. По-третє, на достатню кількість і якість будівельних матеріалів,  що потрібні для реалізації проекту будівництва.

У випадку із державним будівництвом цими елементами, очевидно є, по-перше, лідер держави із його ідеєю, «архітектурним планом державного будівництва», по-друге, владна політична еліта, яка разом із лідером має можливість прийняття стратегічних рішень, корегування плану і втілення його у життя, і, по-третє, відповідна соціальна база країни, яка має підтримати запропонований проект і план будівництва. Саме ця соціальна база і повинна під час реалізації ідеї — плану будівництва держави — перетворитися у критичну масу її свідомих громадян, які, в разі загрози, без вагань стануть на захист держави від зовнішнього і внутрішнього ворогів.

Щоб краще зрозуміти, в яких умовах прийшлось працювати головному архітектору третьої Гетьманської держави Павлу Скоропадському, порівняємо ці умовами із тими, в яких працював інший архітектор державної незалежності Фінляндії — барон Карл Густав Маннергейм. Бойовий товариш по першій Світовій війні Павла Скоропадського, також генерал імператорської армії, він  став найвидатнішим військовим і державним діячем Фінляндії у XX столітті.

На час проголошення у 1917 році незалежності Фінляндії від Російської імперії, на відміну від України, вона уже мала із 1809 року власну Конституцію і широку внутрішню і зовнішню автономію. Це сприяло еволюційному зростанню в Фінляндії, ще до часу отримання нею незалежності, власного  національносвідомого середнього класу, а також сталих політичних і правових демократичних традицій, у першу чергу, серед її політичної еліти того часу — інтелігенції. Новому фінському лідеру майже відразу вдалось знайти відповідну соціальну базу для опори у своїй діяльності. Цією соціальною базою став саме фінський середній клас: союз інтелігенції і селянства.

Свою роль відіграло і те, що коли фінський Сенат, аби відвернути загрозу «більшовизації» країни, доручив барону Маннергейму створити національну армію, він відразу отримав підтримку з боку Німеччини. У той же час, німецька окупаційна адміністрація в Україні майже до останнього блокувала подібну діяльність гетьмана Павла Скоропадського.

Порівнюючи Павла Скоропадського із Карлом Маннергеймом, йому часто закидають, що він недооцінював роль дрібних землевласників і проводив політику підтримки виключно великих земельних власників в Україні. Це не зовсім правда. Земельне питання було дійсно великою проблемою для гетьмана. Але йому просто не вистачило часу і бракувало відповідних і компетентних помічників для прискорення реалізації у життя його задумів.

Павло Скоропадський не був революціонером і щиро вірив у силу права. Передача землі у приватну власність від великих землевласників до дрібних хліборобів, які формально підтримали його прихід до влади, вбачалась ним не на безоплатній основі, а шляхом багаторічного викупу під гарантії держави. Він не вірив у те, що просте пограбування будь-якої приватної власності може створити нового ефективного її користувача. У той же час  він хотів бачити Україну вкриту малими і середніми приватними і високопродуктивними господарствами, на зразок того, що йому доводилось бачити до початку Світової війни в Європі, а також і в Україні — внаслідок земельних реформ Столипіна.

«Ніччю.., ми добралися до якось хуторка в 16 верстах від Новгород-Волинського, — писав гетьман у своїх «Спогадах», — тут у хаті я розмовляв із хазяями. Це були хуторяни столипінської реформи. Рано уранці я обійшов із ними увесь хутір і прийшов у захват від того, що побачив. Такого порядку та добробуту у селянському господарстві я ще не зустрічав, хоча об’їздив і жив серед селян довгі часи, особливо під час війни. Хуторяни приписували свій добробут тому, що їм дали можливість посилитися на обрубах (завести окреме фермерське господарство. — Авт.). Хазяїн увесь час добавляв: «Так, тепер варто працювати, нічого не пропаде, нікому нічого не мушу пояснювати»...» [2].

Можна стверджувати, що кінцевою метою гетьмана було збільшення в Україні середнього класу, у тому числі й за рахунок зростання прошарку малих і середніх землевласників — праобразу сучасних європейських фермерів. «Наш українець — індивідуаліст, ніякої соціалізації йому не потрібно... Я завжди вважав, що український рух уже тим є гарним, що він є просякнутий національним відчуттям, що, граючи на цих струнах, можна було б  скоріше спасти народ від більшовизму. Я хотів,  наприклад, створити козацтво із хліборобів. Для боротьби із більшовизмом потрібна фізична сила. Я вирішив цю необхідну силу створити із хліборобів.Групуючи їх у сотні, полки, коші, перевести у козацтво, чи скоріш відновити старе козацтво, яке споконвічно було у нас. Так як усі козаки є хліборобами — власники, то природньо, що ідеї більшовизму не прилипали би до них. Я був їх безпосереднім головою; спільність інтересів змусила б їх бути відданим мені. Це серйозно підсилило б мою владу і  безумовно, що тоді б можна було б спокійно провести і аграрну і інші докорінні (демократичні. — Авт.) реформи. Але, мене ніхто не підтримав; міністри два рази провалили проект, і у кінці кінців я сам його провів восени, але у якомусь покаліченому вигляді, без будь-якої підтримки із боку міністрів і більшості старостів, що фактично не дало можливість провести його у життя...»[2].  

На заваді планів цивілізаційного і правового розподілу землі гетьмана виступили не лише земельні магнати, але й українські соціалісти, які вимагали її повної націоналізації. Для прикладу, ідейний соціал-демократ Симон Петлюра під час Гетьманату обіймав посаду голови Союзу земств України і через земські установи робив усе, щоб блокувати діяльність гетьмана. Він був не лише його політичним противником, але й ярим ідеологічним, світоглядним і соціальним антагоністом. На відміну від нього, Павло Скоропадський був прихильником поступових і продуманих реформ із поступовою українізацією усіх сфер життя України. Із пріоритетом в науці, освіті і культурі. Натомість провідні українські політики того часу  — соціалісти — вимагали швидших і радикальніших заходів, наче ілюструючи слова Конфуція: «Шляхетний чоловік думає тільки про справедливість, маленька людина думає тільки про власну вигоду».

«В українців є жахлива риса — нетерплячість і бажання добитися всього і відразу. У цьому світлі мене не здивує, якщо вони рішуче проваляться. Хто бажає всього і відразу, той врешті решт, нічого не отримує» [2]. На відміну від тієї ж Фінляндії, де фіни толерантно віднеслись до спадкоємного аристократа, шведа за походженням, який до кінця життя говорив фінською мовою із помітним акцентом, український політичний бомонд соціалістичної орієнтації завжди вороже ставився до «чужака-аристократа».

Ця самотність гетьмана у реалізації його плану будівництва Української держави проступає і в одній із передмов до його «Спогадів»: «Якщо ви, панове, коли-небудь будете в тих умовах, у яких я був, то, бажаючи вам добра, раджу: бережіть розумних, освічених, здатних до роботи людей, у нас їх можна по пальцях перелічити. Не звертайте увагу на дрібниці. Не акцентуйтесь на  минулому ваших підлеглих, якщо в цю хвилину вони цінні своєю працею. За цю пораду ви мені потім подякуєте».

«Під час будь-якої революції  тільки люди із крайніми лозунгами... стають вождями та мають успіх. Я це знав, але на моє нещастя, я прийшов до влади у той час, коли для стомленої війною і анархією країни, насправді була потрібна середня лінія, лінія компромісів. Відсутність політичного виховання в Росії; взаємна недовіра, ненависть; деморалізація усіх класів, яка особливо підсилилась під час війни та наступною за нею революцією; повна відірваність від зовнішнього світу, яка дає можливість будь-кому тлумачити світові події, як йому здається вигідним; воєнна окупація — усе це давало мало  надії на успіх моєї роботи, але, взявши владу не заради власної авантюри, я і тепер не змінив би своєї точки зору...

У правих колах усе гуртувалося на підсиленні поліції, на арештах, скажу відверто, на терорі. У лівих усе ґрунтувалося на насиллі натовпу над більш заможними класами, на демагогії, на потуранні низьким інстинктам селянства і робітників. Я особисто стояв за тверду владу, яка не зупиняється ні перед чим, але одночасно із  творчою діяльністю в царині національного питання і у проведені демократичних реформ у соціальній сфері»[2].

Далі буде

Ігор СМЕШКО
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments