Це сувора діалектика – щоб піти далі, треба знати, звідки йти.
Джеймс Мейс, американський історик, політолог, журналіст, професор Києво-Могилянської академії, дослідник голодомору в Україні

«Ні» Греції – це не перемога для демократії

Грецький референдум — це образа для 18 країн, зокрема тих, які перебувають у не менш скрутній ситуації
9 липня, 2015 - 19:42
Греція
ФОТО REUTERS

Незважаючи на те, про що говорить багато хто — а надто ті, хто не повинен нести відповідальності за наслідки своїх слів, — відмова грецьких виборців від останньої пропозиції кредиторів не стала «перемогою для демократії». Адже греки краще від інших розуміють, що демократія — це спільна сила посередництва, представництва і впорядкованої передачі влади. Референдуми тут зазвичай ні до чого.

Референдум стає частиною демократії лише за виняткових обставин: коли у обраних лідерів вичерпуються ідеї; коли вони втратили довіру свого електорату чи коли звичні методи перестали працювати. Чи є це сталося в Греції? Чи була позиція прем’єр-міністра Алексіса Ципраса настільки слабкою, що в нього не було кращого виходу, як звалювати свою відповідальність на свій народ, вдавшись до надзвичайної форми демократії — демократії шляхом референдуму? Що б сталося, якби партнери Греції зупиняли дискусію і вимагали тиждень часу, щоб дозволити її громадянам ухвалити рішення за них щоразу, коли вони стикаються з рішенням, для якого їм бракує сміливості?

Часто кажуть — і, мені здається, цілком слушно — про те, що Європа надто бюрократична, неповоротка і повільна для того, щоб ухвалювати рішення. Можна лише сказати, що підхід Ципраса не компенсує цих дефектів. (А набагато більше можна буде сказати, якщо його поведінка надихне іспанських громадян ухвалити ризиковане рішення обрати уряд на чолі з їхньою власною партією, що виступає проти режиму жорсткої економії: Podemos).

З другого боку, припустімо, рішення Ципраса було настільки важливим і складним, що воно заслуговувало на винятковий крок — проведення референдуму. У такому разі сам захід мав відображати цю складність. Він мав бути виваженим і продуманим звучанням волі людей. Він мав бути організований з належною повагою до його ставок, а уряд мав забезпечити адекватну інформацію грецькому народові.

Натомість від свого уряду Греція отримала спішно організований референдум. Вона отримала не прозорі, а насправді абсолютно незрозумілі запитання для самого референдуму. Вона не отримала жодної суспільно-інформаційної кампанії, гідної цієї назви. Вона отримала заклик голосувати «ні», який ніхто так і не зрозумів, а подробиць пропозиції, яку грецькі виборці мали відкинути, навіть їм не пояснили.

У стародавній Греції існували два слова для того, щоб описати людей: «демос» від демократії, і «лаос» від слова «натовп». Ципрас, із його дитячим закликом перекласти тягар власних помилок і небажання реформ на плечі співвітчизників — європейців Греції, більше схожий на «лаос»: він проявляє і стимулює гірший варіант грецької політики.

Ципрас може спробувати захистити свій референдум, стверджуючи, що його метою було не лише почути голос громадян, а й зміцнити його позицію у протистоянні кредиторам Греції. Але яке обґрунтування для цього протистояння? Що вони мали зухвальство вимагати прогресу у напрямі верховенства закону і соціальної справедливості, а також зусиль приборкувати судноплавних магнатів і духівництво Греції, яке уникає податків?

Європейський союз домігся миру саме завдяки поступовому навчанню нової логіки, яка замінює застарілий підхід протистояння і конфлікту на перемовини і компроміси. Незважаючи на свої недоліки, ЄС став лабораторією для демократичних інновацій, в якій уперше за кілька століть робиться спроба врегулювати суперечки не шляхом політичних воєн і шантажу, а шляхом діалогу і синтезу різних поглядів.

У цьому сенсі грецький референдум — це образа для 18 країн, зокрема тих, які перебувають у не менш скрутній ситуації, але пішли на значні жертви, аби 2012 року надати Греції 105 млрд. євро ($116 млрд) для полегшення боргового тягаря, у той час як вони самі залишалися відповідальними за своє власне населення. Як це можна назвати — «актом опору» чи «захистом демократії»?

Проте багато хто саме так і висловлюється. Справді, після референдуму багато хто казав, що Ципрас — останній демократ єврозони, буцімто він зіткнувся з «тоталітарною» групою (як висловилася крайньо правий французький політик Марін Ле Пен), проти якої він з доблестю «твердо стояв» (якщо говорити словами крайньо лівого політика Жан-Люка Меланшона).

Я докладно не описуватиму парламентський альянс Ципраса із правою групою «Незалежних греків», які схильні до думок про змови і лідери яких не ухилялися від агресивних промов проти гомосексуалістів, буддистів, євреїв та мусульман. Я також не описуватиму детально, як, заручаючись депутатською підтримкою для свого референдуму, Ципрас не стримався і випросив підтримку у неонацистської партії «Золотий Світанок», від допомоги якої відмовився б будь-який інший європейський лідер.

Натомість наголошу на тому факті, що решта європейських лідерів, окрім Ципраса, не менш демократичні і справедливі, ніж він сам. Країни Центральної Європи, які пережили нацистський і радянський тоталітаризм, не потребують уроків про легітимність ні від кого, а надто від прем’єр-міністра Греції. Адже хоробрі балтійські країни — «законність»   незалежності яких, виявляється, перебуває під розпорядженням президента Росії Володимира Путіна (ще одного мерзенного дружка Ципраса) — не піддалися паніці і спокусі обтяжити навколишніх своїм лихом. Вони не використовують свою боротьбу як привід для невиконання свого обов’язку солідарності з Грецією.

Це не означає, що ми повинні чекати виходу Греції з ЄС. Свого часу греки жорстоко поплатилися за своє «ні» нацизму і своє «ні» військовій диктатурі. Ніщо не може бути сумніше, ніж бачити, як їм доводиться платити за «ні» минулої неділі, яке стало лише фарсовою версією їх попередньої благородної впертості.

Сподіваюся, що в лідерів єврозони знайдеться терпіння для того, щоб визначити недоліки грецької відмови і у відповідь надати Греції більше допомоги, ніж її громадяни. Дай Боже, вони діятимуть таким чином, який не доведе до того, що Греція відчує справжні, трагічні наслідки свого голосування.

Проект Синдикат для «Дня»

Бернар-Анрі ЛЕВІ — французький філософ, один із засновників руху Nouveaux Philosophes. Автор книжки Left in Dark Times: A Stand Against the New Barbarism.

Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments