«Одним із найбільших стримуючих чинників РФ сьогодні є Україна»

За тиждень у Варшаві відбудеться черговий саміт НАТО, на який у світі та і в Україні покладають багато сподівань. Зокрема, на цій зустрічі у верхах очікується ухвалення рішень зі стримування Росії, яка продовжує агресію проти України. Також у рамках цього саміту відбудеться засідання Комісії Україна — НАТО. «День» звернувся до заступника міністра оборони з питань європейської інтеграції Ігоря ДОЛГОВА з проханням розповісти детально про очікування нашої країни від цього заходу, а також пояснити, чому таким довгим є шлях нашої країни до членства в цій єдиній у світі діючій системі колективної безпеки.

«МИ ВЖЕ МАЄМО ДОСВІД У СПІВПРАЦІ З НАТО І ЗНАЄМО, ЩО ТРЕБА ВДОСКОНАЛИТИ...»

— Наші очікування від саміту НАТО у Варшаві зводяться до трьох питань. Перше — продовження політичної підтримки суверенітету та територіальної цілісності України. Друге — підтвердження відданості партнерству НАТО з Україною. Третє — практична допомога.

Отже, всі ці три складові не є новими на порядку денному. Але вони є новими в тому сенсі, що після саміту в Уельсі два роки тому було прийнято політичне рішення підтримати Україну якомога ширше. Ми вже маємо досвід у співпраці з НАТО і знаємо, що треба вдосконалити, куди треба рухатися далі. І разом із розгалуженою системою співпраці України з НАТО ми маємо дуже потужні механізми взаємодії з окремими країнами-членами Альянсу. Передусім я маю на увазі Багатонаціональний об’єднаний координаційний комітет із питань військового співробітництва та оборонного реформування, який працює з 2014 року і починався як двосторонній українсько-американський проект розбудови співпраці у військовій сфері. Згодом до роботи Комітету приєдналися Канада, Великобританія, Литва, і ось-ось має приєднатися Польща. Це — рушійна сила співпраці з НАТО.

І друге. Після початку агресії РФ проти України ми остаточно усвідомили й визначилися в середині держави, на нашому внутрішньому рівні, що крім інтеграції в НАТО у нас немає інших орієнтирів. Президент України П.Порошенко визначив метою реформування сектора безпеки і оборони України забезпечення максимальної взаємосумісності зі збройними силами країн-членів НАТО.

Це головні речі, які стосуються саміту НАТО, які разом із тим доповнюватимуть ще іншими.

«УКРАЇНА Є ЄДИНОЮ КРАЇНОЮ-ПАРТНЕРОМ АЛЬЯНСУ, З ЯКОЮ НА САМІТІ ПРОВОДЯТЬ ОКРЕМИЙ ЗАХІД НА РІВНІ ГЛАВ ДЕРЖАВ ТА УРЯДІВ»

— Що ви маєте на увазі під іншими?

— Мова йде про Афганістан. Україна продовжує брати участь в тренувально-дорадчій місії НАТО «Рішуча підтримка». І Президент України запрошений до участі в засіданні, яке стосується цієї місії. Воно відбудеться також 9 липня у Варшаві.

Другою частиною, яку також ми тримаємо в полі зору, є те, що в рамках саміту відбудеться засідання міністрів оборони 28+25, яке буде присвячено питанням розвитку платформи взаємосумісності.

Йдеться про те, що коли ухвалили рішення про згортання військової присутності й трансформацію місії НАТО в Афганістані з 80 тис. до 12,5 тис. міжнаціонального контингенту і щоб не втратити при цьому напрацьований досвід взаємодії та співпраці, було запропоновано далі продовжити взаємодію в рамках платформи взаємосумісності.

Варто також відзначити, що Україна є єдиною країною-партнером Альянсу, з якою на саміті проводиться окремий захід на рівні глав держав та урядів — засідання Комісії Україна — НАТО. Окрім того, Комплексний пакет допомоги, який підготовлений до схвалення главами держав та урядів, є унікальним інструментом, якого досі не було.

— Чи можна очікувати, що на цьому саміті Україну буде долучена до чорноморської бригади? Таку ідею запропонувала Румунія.

— Я б розділив це питання на дві частини. Перше, це безпека і присутність у басейні Чорного моря. Друге, це взаємодія збройних сил. Про що, власне, й говорили міністри оборони України та Румунії в Брюсселі. Йдеться про можливість розвитку співпраці на користь ЄС і спільної політики безпеки та оборони ЄС, розвиток спроможностей і взаємосумісності між збройними силами України, Румунії та Болгарії. Це сухопутний компонент. Але це не означає, що басейн Чорного моря залишиться поза увагою. Навпаки. Це один із безпекових пріоритетів НАТО. Ні Туреччина, яка має найбільш протяжну берегову лінію, ні Україна, ні інші країни-члени НАТО, як-от Румунія та Болгарія і тим більше Грузія, не мають наміру віддавати всю акваторію під вплив Чорноморського флоту РФ.

«СПРОМОЖНОСТІ УКРАЇНИ В ГАЛУЗІ АВІАПЕРЕВЕЗЕНЬ ЗАЛИШАЮТЬСЯ НА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПРОСТОРІ ДУЖЕ ПОМІТНИМИ»

— А з чим, з якими пропозиціями, ми їдемо на саміт, щоб продемонструвати, що ми також є контрибуторами безпеки? Зокрема, як розвивається ситуація з використанням Альянсом українських можливостей зі стратегічних авіаперевезень у рамках програми SALIS?

— Якщо подивитися на стратегічні плани НАТО, а також на те, що НАТО зробило і планує робити далі в посиленні спроможностей та збільшення сил стримування, то стає очевидним, що збільшення можливостей перевезень залишається актуальним. Військові розуміють це набагато гостріше й конкретніше. Адже щоб танк рухався, а літак літав, потрібне пальне; щоб солдат стріляв, йому потрібні патрони. І все це необхідно доставити заздалегідь і своєчасно у визначені місця. Тому, зрозуміло, питання авіаперевезень є ключовим в цьому контексті. І, безумовно, попри те, що ми понесли певні втрати під час війни, спроможності України в галузі авіаперевезень залишаються на європейському просторі дуже помітними.

— Я був особисто присутній на виїзному засіданні комітету Верховної ради з питань безпеки і оборони в 2004 році, й це було напередодні президентських виборів. Тоді прийняли рішення ухвалити програму будівництва двох Ан-70, і на це передбачалося виділити 1 млрд грн. Але й досі немає цих літаків, хоча у розмові зі мною посол Малайзії в Україні сказав, що його країна готова купувати такий літак за умови, що він є на озброєнні українських Збройних сил. То яка зараз історія з Ан-70, чи планує брати його на озброєння армія?

— Треба розуміти, що Міноборони є замовником озброєнь. І, на жаль, до війни всі попередні уряди не приділяли жодної уваги питанню забезпечення Збройних сил новою технікою. Подивіться на роботу українського ОПК: усе робилося на експорт. До речі, одним із перших питань у цій сфері, які ставлять іноземні партнери: скільки танків «Оплот», літаків Ан-70 чи Ан-148 стоїть у вас на озброєнні?

Коли ми почнемо самі купувати й ставити на озброєння військову техніку власного виробництва, набагато простіше буде й просувати продукцію на експорт.

Зараз у нас закладено в бюджет певні кошти на те, щоб ми замовили кілька літаків. Будемо сподіватись, що всі ці замовлення будуть своєчасно виконані. Це дуже потужний поштовх на підтримку українського оборонпрому за кордоном.

Крім того, що ця техніка допоможе нам вирішувати питання оборони держави, відновлення територіальної цілісності, ми розуміємо, що це буде працювати і на майбутнє.

«У НАС НЕМАЄ ІНШОГО НАМІРУ, НІЖ СПРЯМУВАТИ ВСІ ЗУСИЛЛЯ, ЩОБ ДОВЕСТИ ВЗАЄМОСУМІСНІСТЬ ДО ПОВНОЇ ГОТОВНОСТІ БУТИ ЧЛЕНОМ НАТО»

— Пане Ігорю, дорогою до міністерства я побачив постер з написом: «Якби ми були в НАТО, то не було б війни». А ми ж знаємо, що в 2003 році законом про засади внутрішньої і зовнішньої політики було закладено курс на інтеграцію в НАТО. Чому так довго ми йдемо до членства в Альянсі?

— Відповідь на це запитання складається з двох частин. По-перше, цей плакат я бачу кожного дня, коли йду на роботу. Не варто нагадувати, що у 2008 році у відповідь на запит України щодо членства в НАТО на Бухарестському саміті НАТО було ухвалено рішення не надавати Україні ПДЧ, при цьому визначено, що Грузія і Україна будуть членами НАТО. Тому перша частина зводиться до відомого вислову про те, що історія не знає умовного способу. Все, що було прийнято, прийнято. Все, що зроблено, вже зроблено.

А тепер друга частина, як ми рухаємось і куди рухаємось. Уявіть собі, якби у 2008 році було прийнято ПДЧ. Я не кажу про воєнну загрозу, а про стан збройних сил, військових структур та інфраструктури. Війна показала, що у нас армія була порівняно чисельною, проте її спроможності були недостатніми, аби говорити про взаємосумісність з арміями країн-членів НАТО.

Тепер ситуація докорінним чином змінилася. І якщо НАТО говорить про стратегію стримування як основний засіб протидії агресивній політиці Російської Федерації, то слід розуміти також, що одним з найбільших стримуючих чинників сьогодні є Україна.

— Але в нас членство в НАТО розглядається як чинник стримування, що ніхто не посміє напасти на країну, яка входить до такого військово-політичного блоку. Хіба не так? Адже ця організація діє за принципом «Один за всіх, всі за одного».

— Найкращий чинник стримування — це український народ. І якби усі повстали проти агресора, це було б найкращою відповіддю. І ми повинні тут, у себе, завжди пам’ятати про це. Сьогодні ми не є членом Альянсу, тому маємо розраховувати, передусім, на власні сили.

«ЩО БІЛЬШИМИ БУДУТЬ НАШІ УСПІХИ, ТО СУТТЄВІШОЮ МОЖЕ БУТИ ДОПОМОГА З БОКУ НАТО»

— Що ви думаєте про зауваження директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук, що, можливо, у загальній декларації саміту у Варшаві не буде згадано пункту Бухарестської декларації, у якому йдеться, що Україна і Грузія у майбутньому будуть членами НАТО?

— Давайте не керуватися чутками, а виходити з того, що будь-який документ НАТО чи, наприклад, ООН, який зафіксував певне положення, є фундаментом, від якого, зазвичай, не відходять. І у нас немає жодних підстав думати, що щось зміниться. У нас немає іншої думки й іншого наміру, ніж спрямувати всі зусилля для того, щоб збільшити наші спроможності і довести взаємосумісність до повної готовності бути членом НАТО.

— Добре, що у нас уже прийнято Стратегічний оборонний бюлетень, але експерти в коментарях нашому виданню відзначали, що якби не саміт НАТО, то ми б ще чекали певний час до прийняття цього документа. Що ви скажете на це?

— Не думаю, що є підстави так вважати. Підготовці Стратегічного оборонного бюлетеня сприяла дорадча підтримка НАТО. До речі, в цій кімнаті ми працювали разом з експертами Альянсу над цим документом. Йшлося не проте, щоб розробити документ, бо ми вміємо дуже добре робити плани і програми. Головною метою було створення дорожної карти реформ, маючи на меті досягнення взаємосумісності на основі стандартів НАТО. При цьому також передбачається максимально ефективне використання ресурсів НАТО, аби під кожен пункт залучити експертну допомогу та підтримку. І ми розуміємо, що все залежить від нас, і розраховуємо на те, що чим більшими будуть наші успіхи, тим суттєвішою може бути допомога з боку НАТО.

«ВІЙНА СУТТЄВО ПРИСКОРИЛА ВСІ ПРОЦЕСИ ЩОДО ФОРМУВАННЯ СВІДОМОСТІ КОЖНОГО УКРАЇНЦЯ»

— Експерти висловлюють побоювання, що старі люди і старі принципи будуть гальмувати виконання цього документа. Як уникнути цього?

— Звичайно, така вірогідність завжди є, і цього ніхто не приховує. Це та проблема, з якою ми повинні рахуватись постійно. Певною мірою це об’єктивний чинник. Ніхто не може сказати, що починаючи з 1 липня, всі старі підходи будуть відкинуті, а у свідомості усіх причетних запанує новий менталітет. Багато залежить від свідомості людини, її освіти, навчання, виховання, досвіду роботи. Це не можна змінити за один день. Проте слід враховувати також, що війна суттєво прискорила всі процеси щодо формування свідомості кожного українця, кожного захисника Вітчизни. Отже, маємо всі можливості швидко подолати цю можливу перешкоду.

— До речі, у вашій посаді фігурує слово «європейська» інтеграція, чи не вважаєте, що треба додати слово «євроатлантична»?

— Справді, я вважаю, заступник міністра з європейської інтеграції — це досить умовне на сьогодні явище. Тому що для усього нашого уряду немає іншого більш важливого завдання, ніж європейська інтеграція та наближення до НАТО.

Ми в Міністерстві оборони високо цінуємо довіру щодо розвитку відносин із НАТО. Водночас хочу наголосити, що співробітництво з НАТО — це загальнодержавна програма. Збройні сили є важливим елементом такої співпраці, але Річна національна програма партнерства України з НАТО на 80% складається з розвитку принципів демократії, громадського контролю, верховенства права, реформування всіх сфер життя українського суспільства, частиною чого є військова та воєнно-політична сфера.

ПРО ТЕ, КОЛИ ЗБРОЙНІ СИЛИ УКРАЇНИ ПОВНІСТЮ ВІДПОВІДАТИМУТЬ СТАНДАРТАМ НАТО

— Ви сказали нещодавно, що майже 600 українських вояків входять до Укрлітполбригади і відповідають стандартам НАТО, а коли цим стандартам відповідатиме решта збройних сил?

— Така програма розробляється, це Програма розвитку Збройних сил, і вона має бути завершена згідно з визначеними у Стратегічному оборонному бюлетені параметрами. Це велика робота, яка потребує не тільки зміни підходів до планування та підготовки сил, а й суттєвого удосконалення військової освіти, низки настанов, рекомендацій та інших розпорядчих документів. Безумовно, для цього потрібне докорінне удосконалення наявної навчально-тренувальної бази та підготовки необхідної кількості інструкторів.

— На сайті міноборони широко висвітлюється військова співпраця з такими країнами, як США, Великобританія, Канада, Франція, а як щодо співпраці з країнами Азії: Малайзією, Південною Кореєю?

— Якщо подивитися на історію розвитку дипломатичних відносин України з іншими країнами, то в багатьох випадках, у тому числі з названими вами країнами, дипломатія йшла поряд з українською оборонною промисловістю. Тому співпраця (й на рівні оборонних відомств) постійно розвивається. У Києві акредитовані аташе з питань оборони з багатьох країн світу, поточні питання вирішують через ці механізми. Іншою можливістю розвивати двосторонні контакти є запрошення іноземних представників на міжнародні військові навчання, які проводять в Україні. Так само й наші офіційні делегації беруть участь у спостереженні за навчаннями в інших країнах.

— У мене була зустріч з експертами Центру Маршала, які заявили, що на зовні звучать заяви українського керівництва про інтеграцію в євроатлантичні структури. Але тут вони не бачать реальних зусиль влади щодо втілення в життя цих намірів. Що ви скажете на це?

— Можливо, десь нас не чують чи більше маємо працювати ми, українська преса чи українські дипломати. Ми намагаємося бути максимально відкритими українському суспільству і нашим партнерам. Отже, будемо намагатися проводити більш широке інформування, більше показувати, а не лише розповідати, аби всі бажаючі мали можливість переконатися в ефективності наших зусиль щодо євроатлантичної інтеграції.