Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Париж, якого немає в туристичному довіднику

Дві українки організували проект «Літературні прогулянки»
14 червня, 2018 - 20:08

«Навіщо просто сидіти й обговорювати літературу», — вирішили дві українки — Мар’яна Гевак та Олена Ящук-Коде, які живуть у Парижі й організували «Літературні прогулянки». Це проект, коли сама столиця Франції стає великою книгою, розповідаючи про митців, які пов’язані з нею. Серед них, до речі, є й українські. Їм організаторки присвятили окремий цикл — «Український Париж». Детальніше про проект та його відкриття — в інтерв’ю спеціально для «Дня».

«ФАСАДИ НЕ МОВЧАЗНІ»

— Як виникла ідея «Літературних прогулянок»?

Мар’яна ГЕВАК: — Ідея витала у повітрі давно. Спочатку ми думали про так званий клуб однодумців, де люди могли б періодично збиратися і обговорювати прочитані книжки, практикувати українську мову, бо, попри всі старання, словниковий запас української поступово зменшується. А щоб не було геть нудно, придумали зустрічатися у місці, яке хоч дотично стосується вибраних книжок, автора чи тематики загалом. Згодом це все втілилося у формат «Літературних прогулянок».

— Якого автора обрали для першої прогулянки?

Олена ЯЩУК-КОДЕ: — Вона відбулася в жовтні 2015 року і була присвячена Ернесту Гемінґвею. Ми домовилися прочитати «Париж — це свято, яке завжди з тобою» та обговорити твір і біографію автора.

Гемінґвей — «зручний» та популярний сюжет для літературних прогулянок, тому що він певною мірою універсальний: відомий і європейцям, і вихідцям із колишнього радянського простору. З його життям у Парижі пов’язано багато місць. Загалом, можна сказати, що місто й письменник «прославляють» одне одного: Гемінґвей своїм твором, а парижани — постійною згадкою про нього, вдячністю за те, що долучився до творення міфу про славетне місто. 

Наша перша прогулянка була фактично найдовшою за часом проведення та за відстанню, яку ми пройшли. І це був чудовий початок. Відтоді ми робимо наші прогулянки раз на місяць вже протягом двох із половиною років. Вони набули популярності: у нас є постійні відвідувачі, а також кожного разу приходять нові люди. Це надзвичайно приємно і надихає на продовження.

— Що ставили собі за мету, коли створювали цей проект?

О. Я.-К.: — Ми хотіли відкрити для себе та для українців французьку культуру, пов’язати географію з літературою. Не сидіти на місці, не озвучувати сухі факти, а оживити наших героїв. Деяких довелося зняти з п’єдесталу, обтрусити золотий попіл слави, щоб побачити людину зі своїми недоліками, труднощами, помилками, але й талантом, що забезпечив автору місце в історії. Були в нас і розчарування, коли ми докладніше вивчали біографії, але й були захопливі відкриття.

Париж — це великий організм. Його фасади не мовчазні, вони можуть багато розказати. А ще є кафе, ресторани, парки, готелі, різні заклади, де колись автори та авторки проводили час, зустрічалися з друзями, працювали, гуляли, страждали... тобто жили! Нам пощастило побачити це на власні очі, наприклад, попити каву там, де колись полюбляли її пити Гемінґвей чи Франсуаза Саган.

М.Г.: — Та, мабуть, найголовніше — нам хочеться, щоб було якнайбільше україномовних ініціатив. Успішних і активних. Ми майже два роки працювали абсолютно безкоштовно: готувалися, вишукували тонни інформації. І найбільшою радістю та нагородою були моменти, коли до нас приходили люди і слухали, запитували, самі розповідали деталі, які відомі їм! І навіть ті, хто зазвичай спілкується російською, старалися говорити українською. Ми не ставили такої умови, просто люди загорілися, вони зрозуміли, що зможуть і що тут їхнє місце і час.

Крім того, коли, наприклад, уже у процесі ми почали шукати матеріали для прогулянок, то виявилося, що статті можна знайти багатьма мовами, але не нашою рідною. Тому ми плануємо створити сайт, де даватимемо якісний україномовний контент.

«ВІДТВОРИТИ ВТРАЧЕНИЙ ЗВ’ЯЗОК МІЖ КРАЇНАМИ ТА ЛЮДЬМИ»

— Хто вже став героєм ваших літературних прогулянок?

О. Я.-К.: — Із самого початку для нас був важливий принцип різноманітності та балансу: ми підбирали авторів французів та іноземців, чоловіків та жінок, поєднували різні епохи. Ми почали з американця Ернеста Гемінґвея, продовжили з німцем Еріх Марія Ремарком, потім із французом Ґастоном Леру, ірландцем Оскаром Уайльдом, італійцем Джакомо Казановою... Серед жінок-письменниць ми обрали Жорж Санд та її українську «колежанку» Марко Вовчок, Франсуазу Саган, Ірен Неміровски та інших. Не забули про класиків, наприклад, Віктора Гюго чи Жуля Верна.

Александр Дюма надихав нас двічі: одного разу ми їздили до його чудернацького помешкання «Замку Монте-Крісто», другого разу присвятили окрему прогулянку його «Трьом мушкетерам» (вона стала нашим найбільшим успіхом за два з половиною роки). У нас ще багато ідей, які плануємо реалізувати.

— Як розпочався «Український Париж» ?

М.Г.: — Одного разу ми сказали собі: «Та не може ж бути, щоб ніхто з відомих українців не бував у Парижі». І почали шукати. Ми натрапили на справжні родовища золота! Якщо про Симона Петлюру, якого ми обрали темою нашої першої прогулянки українського циклу, відомо практично всім, то деталі про інших наших героїв знають хіба що в дуже вузьких колах.

О. Я.-К.: — Ми, українці, народжені в радянській та пострадянській Україні, не могли знати про емігрантів, їхнє справжнє життя, особисті історії та виклики. Сьогодні обізнаність трохи вища завдяки інтернету, зокрема онлайн-архівам діаспорських видань.

А ми живемо в Парижі й маємо привілей та можливість познайомитись із представниками української діаспори попередніх поколінь, почути з перших уст історії, недоступні українцям в Україні, відтворити втрачений зв’язок між країнами та людьми. Це може бути однією з можливих ліній розвитку для нас — зустріч із цікавими людьми, носіями унікальної історії, передача цієї історії наступним поколінням, поки вона не зникла.

Крім того, коли ми згадуємо про Симона Петлюру, Володимира Винниченка чи Софію Яблонську, то відчуваємо зв’язок поколінь українців, які жили тут до нас.

ФРАНЦУЗЬКІ ПРИГОДИ УКРАЇНСЬКИХ ДІЯЧІВ

— Можете, будь ласка, розказати про кілька прогулянок «українським» Парижем?

М.Г.: — Наприклад, одна з літературних прогулянок у нас була присвячена життю Марко Вовчок у Парижі. Ми говорили про її співпрацю з видавцем Етцелем, відомим фантастом Жуль Верном. Завдяки знайомству з першим вона мала практично ексклюзивні права на переклад усіх творів Верна. Довгі роки герої його пригодницьких романів розмовляли з нами устами Марії Вілінської.

Ми також розповідали про відому французьку письменницю Ірен Немировськи — життя, сповнене пригод, блиску, успіху, і з таким жахливим, трагічним закінченням. Українка, яка народилася та 11 перших своїх років прожила в Києві, згодом стала відомою французькою письменницею. Книжка «Французька сюїта» побачила світ через 62 роки після загибелі авторки у таборі смерті в Аушвіці. У 2005 році роман отримав одну з найпрестижніших літературних нагород — Теофраста Ренодо, вперше в історії цієї нагороди її було присуджено посмертно. Роман став бестселером у Франції та перекладений на кілька десятків мов.

Потім я натрапила на інформацію, що Володимир Винниченко 25 років свого життя провів у Франції, з них сім — у Парижі. Я розшукала його детальні щоденники і заглибилася у читання. Виявляється, що планувалися друк і видання його творів французькою, зокрема в періодиці. Наприклад, газета Soir погоджувалася друкувати «Сонячну машину» за ціною 40 сантимів за рядок! Але оскільки більше чотирьох місяців друкувати один роман не могла, то просила скоротити об’єм. Але Винниченко відмовився.

Ще одною персоналією з українським корінням у нас була Софія Яблонська. У юному віці вона разом із братом займалася відкриттям кінотеатрів у Тернополі — так змогла заробити свої перші гроші. Проте мандри її кликали, і вона вирушила до Парижа. Тут же познайомилася з професором Левинським, — сходознавцем, який заразив її своєю любов’ю до екзотики. І Софія починає подорожувати: Марокко, Балі, Китай, Сінгапур, Ява, Австралія, Нова Зеландія! Вона пише репортажі й книжки, ілюструючи їх чудовими власними фотографіями. Критика позитивно сприймає її першу книжку. Відзначає новий напрям у літературі (подорожні замітки), цікавий живий стиль.

— Які моменти найбільше запам’яталися?

О. Я.-К.: — Кожна прогулянка була в чомусь особливою для нас. Коли збирається невелика група, ми завжди закінчуємо прогулянку в кафе за горнятком кави та продовжуємо нашу розмову, показуємо книжки, фотографії, матеріали, пов’язані з темою. Створюється щось на кшталт дружнього кола, де ми можемо зблизитися, висловити власну думку, обговорити цікаві моменти. Це вже не наш монолог як організаторів, а діалог зацікавлених людей.

Дуже пізнавальним був наш візит до бібліотеки імені Симона Петлюри та кімнати-музею, де зберігаються його особисті речі. Ми могли майже доторкнутися до історії, відійти від офіційної версії, «оживити» знаменитого політика.

НЕСПОДІВАНІ ВІДКРИТТЯ

М.Г.: — А я люблю моменти, коли вдається віднайти щось цікаве, несподіване. Наприклад, ми відкрили для себе, що французи зовсім не знають Ремарка. Навіть в історичній бібліотеці Парижа нам не дали жодної інформації й відправили на пошуки до Німецького культурного центру.

Інша цікава деталь пов’язана з особистістю Жорж Санд. Усі ми знаємо її любов до чоловічого одягу, її найвідоміший портрет у циліндрі. Так от, під час тематичної прогулянки ми відвідали Музей романтичного життя (Мusee de la vie romantique), перший поверх якого повністю присвячений цій авторці. І там, на стіні, під аналогічним малюнком, є підпис, який стверджує, що зображено на ньому сина Жорж Санд, а не її саму! Працівниця музею нас запевнила, що так воно й є. Натомість інші ресурси, спираючись на ще один паризький музей (Carnavalet) як джерело інформації, стверджують відому нам істину. Ми страшенно зацікавилися цим питанням, але перевірити поки не мали змоги, бо музей Carnavalet — на реконструкції.

— Що плануєте в майбутньому, які перспективи?

О. Я.-К.: — Наразі існує великий перелік тем та особистостей, які ми хотіли б охопити. Нас двоє організаторок, отже, кожна пропонує тему, яка їй близька. Я хотіла би познайомити українців із французькими письменницями, більш-менш відомими в Україні: Симоною де Бувуар, Колетт, Маргерітою Дюрас та Маргерітою Юрсенар, Анаїс Нін... Чекають своєї черги класики (Мольєр, Стендаль та ін.), менш відомі, але не менш цікаві — Борис Віан, Андре Моруа, Ромен Гарі... Також ми продовжуємо цикл «Український Париж», куди має увійти така неординарна особистість, як Нестор Махно. Можливо, запропонуємо нові форми прогулянок.

Марія ЧАДЮК, «День», фото надано автором
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments