Задумавши суперечку теперішнього з минулим, ми виявимо, що втратили майбутнє
Уінстон Черчилль, британський політик, прем'єр-міністр Великобританії

Попередження замахом

Геополітична конфігурація на Близькому Сході стрімко змінюється
8 грудня, 2020 - 19:25

Є всі підстави вважати, що замах на іранського вченого, координатора ядерної програми Мохсена Фахрізаде є продовженням тієї ж політики, що й замах на генерала Сулеймані в січні поточного року.

При цьому є системна відмінність. Тоді у Вашингтоні одразу заявили, що замах на генерала їхніх рук справа, цього разу ніяких офіційних коментарів не надходило. Зрозуміло, що в Тегерані одразу звинуватили в усьому Ізраїль, Саудівську Аравію і світову зверхність. Так в іранській столиці вказують на США, але прямо імені не називають.

Тут варто зазначити, що замах на Мохсена Фахрізаде був виконаний філігранно. Було не лише продумано стеження за всіма маршрутами вченого, а й ретельно розроблені деталі засідки й шляхи відходу. Настільки, що невідомі балістичні траєкторії куль і снарядів, якими були вражені автомобілі. Науковець був смертельно поранений, а ніхто з його охорони не загинув. Пошукові заходи результатів не дали. Навіть не відомо, звідки приїхали нападники й куди вони зникли.

Складність операції полягала в тому, що необхідно було проникнення в близьке оточення вченого, щоб досконально знати час, місця, де він може бути, й шляхи, якими їхатиме. Нескладно припустити, що все це змінювалося досить часто з міркувань безпеки, і знадобилася дуже висока мобільність тих, хто вчинив замах, щоб провести успішну операцію.

Проста логіка підказує, що подібне під силу лише дуже сильним з організаційного й технічного погляду розвідкам, яких у всьому світі можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Природно, що в іранській столиці одразу вказали на Ізраїль і США. Для порядку приписавши до них Саудівську Аравію. Це ритуальна дія, але про участь Ізраїлю пише й американська преса. Зокрема, такі газети, як The New York Times, The Washington Post, The Wall Street Journal. Їх важко запідозрити в симпатіях до Ірану, якраз навпаки.

Якщо говорити про те, що таким замахом намагалися зупинити процес розробки іранської ядерної зброї, то на даний момент це просто недосяжно. Анітрохи не зменшуючи роль особистості, слід сказати, що й без Мохсена Фахрізаде програма здійснюватиметься й тоді there is no need to muddy the waters — немає необхідності каламутити воду. Цілі були зовсім іншими.

Перша. Найближча й тактична. Наочно показати іранському керівництву й усьому світу, що його спецслужби невисокого рівня й не можуть забезпечити безпеку нікому. Усі під прицілом, і для збереження власного життя та здоров’я не варто робити різких рухів. Ні в країні, ні в навколишньому просторі. Так було з генералом Сулеймані, але той натяк або попередження не були сприйняті серйозно. Довелося знову пояснити дохідливіше.

Друга. Спровокувати Іран на відкриття військових дій. Наприклад, проти Ізраїлю або Саудівської Аравії, й тим самим отримати привід і можливість для завдання авіаційних і ракетних ударів по іранських ядерних об’єктах. Єрусалим обов’язково скористався б таким приводом, а тепер у нього з’явилася можливість використовувати аеродроми підскоку на території однієї з монархій Перської затоки.

Невипадково в американській пресі писали про нараду у Трампа з питання завдання такого удару по Ірану. Побічно це свідчить про те, що у Вашингтоні знали про підготовку замаху й готувалися до різних варіантів відповіді. Зокрема й військового.

Третя. Внести розкол в іранську еліту, оскільки в ній назрівають значні конфлікти між прихильниками жорсткого курсу в міру розростання економічних проблем й тими, хто очікує зміни політики США за нової адміністрації.

Четверта. Продемонструвати слабкість Ірану і вразливість його міжнародних позицій. Завершення війни в Карабасі завдало удару по позиціях Ірану на Південному Кавказі. Через об’єктивні обставини підтримка Вірменії тепер стала більш складною й витратною. З другого боку, звужуються можливості для будь-яких ігор навколо карабаського конфлікту. Азербайджан, Туреччина й певною мірою Росія серйозно потіснили Іран в регіоні. Це лягає в загальний ряд дедалі зростаючих проблем Тегерана. Постійні удари ізраїльської авіації по іранських об’єктах у Сирії та неможливість адекватно відповісти на них також свідчать про загальне ослаблення позицій Ірану на міжнародній арені.

Уже зараз можна говорити про те, що друга мета, якщо вона й формулювалася, що не досягнута. У Тегерані люблять гучні слова, войовничу риторику, але ні в якому разі не готові кидатися воювати з двома або трьома набагато сильнішими противниками. Адже зрозуміло, що під час військових дій постраждає не лише інфраструктура ядерної програми, а й нафтова, газова та нафтохімічна промисловість. Країна й так відчуває гострий дефіцит дуже багато чого, зокрема й продовольства, щоб вплутуватися у відкриті військові авантюри.

Ось чому такі інформаційні агентства, як Fars, близьке до Корпусу вартових ісламської революції (КВІР), Aftab News, ISNA та ін. писали, що треба не воювати, а шукати асиметричні відповіді. Звернемо увагу на вельми показову в цьому сенсі позицію агентства Fars. Як заявив на похоронах вченого командувач особливого з’єднання «Святині» КВІР Ісмаїл Каані, убитий був офіцером корпусу і його підлеглим.

Не випадково, що замахи й вбивства іранських діячів не в останню чергу спрямовані саме проти КВІР як найбільш агресивної й сильної структури. Вона фактично стала державою в державі і має всю повноту влади як в економіці, фінансах, так і у військових діях за межами країни.

Ослаблення Ірану в міжнародних відносинах не обмежується лише Південним Кавказом, також ставить на певний період хрест на зусиллях щодо проникнення в Центральну Азію, зокрема в Таджикистан. Тут Тегерану доведеться змиритися зі дедалі зростаючим рухом Туреччини з опорою на Азербайджан на східний берег Каспійського моря. Реанімація ідеї армії Турана означає, що Анкара має намір витісняти з регіону не лише Росію, а й Іран. Причому останнього в першу чергу, як слабшого опонента.

У результаті Тегеран виявляється не лише без союзників і навіть партнерів, а взагалі у ворожому оточенні. Ті ж, хто ставиться до нього лояльно, як Пакистан, мало чим можуть допомогти. Через свою внутрішню слабкість і необхідність протистояти сильнішому противнику в особі Індії.

Не менш потужного удару по іранській політиці завдали арабські країни, які нормалізують свої відносини з Ізраїлем. І якщо у Вашингтоні ще міркують, як і в якому вигляді надавати допомогу в разі конфлікту з Іраном монархій Перської затоки, то Ізраїль завжди готовий.

Не в останню чергу і з цієї причини Туреччина починає переглядати свої відносини з Ізраїлем, які практично на нульовому рівні. Як повідомляє американський портал Al-Monitor глава Національної розвідувальної організації Туреччини (MIT) Хакан Фідан почав секретні перемовини з ізраїльськими чиновниками. Також Анкара почала зближення із Саудівською Аравією. Про це свідчить нещодавня зустріч міністра закордонних справ Туреччини Мевлюта Чавушоглу з його саудівським колегою Фейсалом бін Фарханом у Нігері.

Схоже, що замахом на Мохсена Фахрізаде Тегеран попередили востаннє. Небезпечні ігри в ядерні проєкти можуть дуже сумно закінчитися.

Юрій РАЙХЕЛЬ
Газета: 
Рубрика: