Корінь демократії в активності громадян, а запорука - в забезпеченні прав людини.
Зеновій Красівський, поет, письменник, громадський та політичний діяч, політв’язень радянських таборів, член Української Гельсінської групи

«Празька весна» як «ідеологічна диверсія»

чому СРСР ввів війська до Чехословаччини
16 серпня, 2018 - 18:56
ПРАГА. СЕРПЕНЬ 1968 Р. / ФОТО ЛІБОРА ГАЙСЬКІ

«Празька весна», як називають період лібералізації в Чехословаччині з 5 січня до 21 серпня 1968 року, коли керівництво чехословацької компартії на чолі з Олександром Дубчеком обстоювало ідею «соціалізму з людським обличчям», викликала велике занепокоєння в Кремлі. У Москві побоювалися, що чехословацький приклад може бути сприйнятий позитивно як іншими союзниками по Варшавському договору, що створювало загрозу радянській гегемонії в Східній Європі, так і значною частиною радянського населення, а це вже загрожувало монополії КПРС на владу. Крім того, СРСР побоювався втратити контроль над Чехословаччиною в рамках Організації Варшавського договору, якщо чехословацькі комуністи підуть шляхом лідера Югославії Йосипа Броз Тіто, оскільки ідеї «соціалізму з людським обличчям» були близькі югославській моделі соціалізму. І це не дивлячись на те, що Дубчек та його соратники неодноразово підтверджували свою лояльність СРСР і Варшавському договору і були щиро переконані, що в будівництві соціалізму лише треба повернутися від «поганого Сталіна» до «хорошого Леніна».

Вже наприкінці березня 1968 року ЦК КПРС розіслав партійному активу закриту інформацію про стан у Чехословаччині. У цьому документі було сказано: «...Останнім часом події розвиваються в негативному напрямі. У Чехословаччині поширюються виступи безвідповідальних елементів, що вимагають створити «офіційну опозицію», проявляти «терпимість» до різних антисоціалістичних поглядів і теорій. Неправильно висвітлюється минулий досвід соціалістичного будівництва, висуваються пропозиції про особливий чехословацький шлях до соціалізму, який протиставляється досвіду інших соціалістичних країн, робляться спроби кинути тінь на зовнішньополітичний курс Чехословаччини і підкреслюється необхідність проведення «самостійної» зовнішньої політики. Лунають заклики до створення приватних підприємств, відмови від планової системи, розширення зв’язків із Заходом. Більше того, у деяких газетах, по радіо і телебаченню пропагуються заклики «до повного відокремлення партії від держави», до повернення ЧССР до буржуазної республіки Масарика і Бенеша, перетворення ЧССР на «відкрите суспільство» та інші...»

Радянську партійну номенклатуру приховано готували до того, що Дубчек і його соратники — це вороги Радянського Союзу, хоча Чехословаччина, як і раніше, була частиною соціалістичної співдружності, а з Дубчеком підтримували стосунки по партійній лінії. Але поступово, у ході просування вперед чехословацьких реформ, набирала обертів античехословацька кампанія в радянських друкованих виданнях. У травні ця кампанія вже виявлялася у відкритій критиці що відбувається в Чехословаччині. Оскільки в країні скасували цензуру, Москва була цим дуже стурбована, вбачаючи тут поганий приклад для радянської ліберальної інтелігенції. У непідцензурних чехословацьких газетах і журналах критикували тепер не лише власну владу, а й політику СРСР, спрямовану на підпорядкування Східній Європі. У відповідь радянська «Літературна газета» опублікувала декілька статей з критикою політичної позиції низки популярних чеських письменників. І саме з травня почалася підготовка до можливого введення до Чехословаччини радянських військ. 6 травня, виступаючи на засіданні Політбюро ЦК КПРС, Леонід Брежнєв заявив: «Ми соціалістичну Чехословаччину не віддамо».

ПОДІЇ 20—21 СЕРПНЯ 1968 РОКУ СТАЛИ ПЕРЕЛОМНИМИ ДЛЯ СПРИЙНЯТТЯ БІЛЬШІСТЮ ЧЕХІВ ТА СЛОВАКІВ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ І СОЦІАЛІЗМУ

Окрім відміни цензури, Кремлю дуже не подобалось, що в Чехословаччині було запроваджено свободу зібрань і вільний виїзд громадян за кордон, без жодних виїзних комісій райкомів. Не подобалася і спроба перетворити Чехословаччину на реальну федерацію Чехії та Словаччини, на відміну від СРСР, де федеральна форма держави лише прикривала його унітарне єство, що виражалося у всевладді КПРС. Не подобалися і економічні перетворення: запровадження економічної самостійності державних підприємств і дозвіл на індивідуальну трудову діяльність. Все це дуже нагадувало досвід «югославських ревізіоністів». Про всі ці справжні досягнення «Празької весни» (досягнення, з точки зору будь-якої нормальної людини і нормального суспільства) в радянській пресі нічого не говорилося. Акцент робився на «контрреволюційні прояви» у вигляді критики керівництва, а також критичного підходу до новітньої історії Чехословаччини і радянсько-чехословацьких відносин.

Та й розуміння демократії в Чехословаччині абсолютно не збігалося з тим, як розуміли «соціалістичну демократію» радянські керівники. Наприкінці червня генерал Олександр Майоров з тривогою докладав про свої відвідини одного з вертолітних полків чехословацької армії: «Багато офіцерів цієї частини розуміють під демократизацією можливість говорити і писати що хочеш. Більшість офіцерів... висловили задоволення змінами в країні... Процес так званої «демократизації» призвів до погіршення військової дисципліни. Командир полку... заявив, що для нього не важлива дисципліна в казармі, головне — як літають льотчики. Політичної наочної агітації в полку немає. А в кабінеті командира висить фотографія голої жінки». Ось про розгул «порнографії» в Чехословаччині радянські газети тоді писали, намагаючись таким чином переконати своїх читачів у згубності «буржуазної» свободи слова.

27 червня в Чехословаччині у низці видань було опубліковано маніфест «Дві тисячі слів, звернених до робітників, селян, службовців, учених, працівників мистецтва та решти», складений письменником Людвігом Вацуліком і підписаний 70 представниками інтелігенції, серед яких було багато членів партії, а також відомих на всю країну письменників, художників, композиторів, мандрівників і спортсменів. Там містився заклик до ліквідації однопартійної системи і введення справжньої демократії. І були зовсім вже крамольні слова: «Треба вимагати відставки осіб, які зловживають своєю владою, завдали збитку суспільному майну, діяли нечесно і жорстоко. Треба придумувати способи змусити їх піти». А вже історичну частину маніфесту радянські керівники взагалі могли віднести до себе: «Спочатку життя нашого народу поставила під загрозу війна. Потім прийшли інші важкі часи і події, які загрожували його душевному здоров’ю і характеру. Більшість народу з надією сприйняли програму соціалізму. Її здійснення однак взяли до своїх рук не ті люди. Не так вже важливо те, що у них було мало державного досвіду, конкретних знань або філософської освіти, але при цьому вони володіли звичайною порядністю і мудрістю, вміли вислухати думку інших і не опиралися своїй поступовій заміні на більш здібних людей».

Не дивно, що в Кремлі оцінили «Дві тисячі слів» як «ідеологічну диверсію», і після введення військ і зняття Дубчека всі підписанти маніфесту піддалися переслідуванням. У радянській пресі «Дві тисячі слів» було оголошено контрреволюційним маніфестом, у якому, на думку радянських ідеологів, містився заклик до повалення комуністичного уряду Чехословаччини і знищення всіх завоювань соціалізму. При цьому серед радянської аудиторії мало створитися враження, що «контрреволюціонери» чи вже прийшли, чи ось-ось прийдуть до влади в Чехословаччині. Автори «Двох тисяч слів», які, завдяки західним радіоголосам, стали досить добре відомі в Радянському Союзі, а пізніше поширювалися у самвидаві, оголошувалися «реакціонерами» і «підривними елементами». Тоді ж керівництво КПЧ, відчуваючи у інтонаціях радянської преси наростаючу загрозу прийняття радянською стороною найрадикальніших заходів, запропонувало провести переговори на найвищому партійному рівні.

Із 28 липня по 1 серпня такі переговори відбулися у прикордонному словацькому містечку Чиєрна-над-Тісоу. У них брали участь повні склади Політбюро ЦК КПРС і Президії ЦК КПЧ. У комюніке говорилося, що «відбувся широкий товариський обмін думками з питань, які цікавлять обидві сторони», але при цьому зустріч відбувалася «в атмосфері повної відвертості і взаєморозуміння і була направлена на пошуки шляхів подальшого розвитку і зміцнення традиційних дружніх відносин між нашими народами і партіями». Для тих, хто вміє читати між рядків, це означало, що між сторонами виявилися гострі розбіжності і ні про що конкретне домовленостей не досягнуто. 3—5 серпня зустріч продовжилася вже в Братиславі та за участю інших компартій радянського блоку. Цього разу вона завершилася спільною заявою про «творче рішення» кожною партією проблем соціалістичного розвитку, «подальший розвиток соціалістичної демократії», а також «про повагу до суверенітету і національної незалежності всіх соціалістичних країн». Воно було покликане приспати пильність чехословацького керівництва, оскільки принципове рішення про військову інтервенцію було вже ухвалене. Залишалося лише призначити точну дату. І на десять днів, аж до 15 серпня, в радянській пресі майже не було критичних матеріалів про стан у Чехословаччині. Нова кампанія проти «Празької весни» стартувала 16 серпня, коли введення військ вже було призначене на вечір 20 серпня. Вона покликана була підготувати радянську і світову громадськість до подальшої радянської військової інтервенції.

Головним пропагандистським мотивуванням введення військ стало твердження, ніби до Чехословаччини ось-ось готові були вторгнутися війська НАТО, насамперед американські і західнонімецькі. Це була відверта брехня, оскільки перед введенням військ Леонід Брежнєв проконсультувався з президентом США Ліндоном Джонсоном і отримав від нього гарантію того, що жодної військової відповіді на радянську інтервенцію до Чехословаччини з боку Америки і НАТО не буде. Але багато радянських людей, які не мали доступу до альтернативних джерел інформації, вірили цій нісенітниці. Звичайно, інтелігенція, причому не лише з числа опозиціонерів, розуміла всю фантастичність тези про загрозу Чехословаччині з боку Північноатлантичного альянсу. Проте більшість радянських громадян були переконані, що Радянський Союз ще раз показав свою силу і не дав піти з-під свого контролю одній з найважливіших держав у центрі Європи.

Насправді події 20—21 серпня 1968 року стали переломними для сприйняття більшістю чехів і словаків Радянського Союзу, та й соціалізму загалом. Якщо раніше в СРСР вони бачили друга, то тепер вороже або, як мінімум, дуже напружене ставлення до всього радянського і російського було гарантоване на багато десятиліть.

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments