Перший-ліпший брехун і ошуканець може розвалити цілу державу, тоді як упорядкування речей навіть в одному домі неможливе без ласки Божої.
Іван Мазепа, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького

«Празька весна» як «ідеологічна диверсія»

чому СРСР ввів війська до Чехословаччини
16 серпня, 2018 - 18:56
ПРАГА. СЕРПЕНЬ 1968 Р. / ФОТО ЛІБОРА ГАЙСЬКІ

«Празька весна», як називають період лібералізації в Чехословаччині з 5 січня до 21 серпня 1968 року, коли керівництво чехословацької компартії на чолі з Олександром Дубчеком обстоювало ідею «соціалізму з людським обличчям», викликала велике занепокоєння в Кремлі. У Москві побоювалися, що чехословацький приклад може бути сприйнятий позитивно як іншими союзниками по Варшавському договору, що створювало загрозу радянській гегемонії в Східній Європі, так і значною частиною радянського населення, а це вже загрожувало монополії КПРС на владу. Крім того, СРСР побоювався втратити контроль над Чехословаччиною в рамках Організації Варшавського договору, якщо чехословацькі комуністи підуть шляхом лідера Югославії Йосипа Броз Тіто, оскільки ідеї «соціалізму з людським обличчям» були близькі югославській моделі соціалізму. І це не дивлячись на те, що Дубчек та його соратники неодноразово підтверджували свою лояльність СРСР і Варшавському договору і були щиро переконані, що в будівництві соціалізму лише треба повернутися від «поганого Сталіна» до «хорошого Леніна».

Вже наприкінці березня 1968 року ЦК КПРС розіслав партійному активу закриту інформацію про стан у Чехословаччині. У цьому документі було сказано: «...Останнім часом події розвиваються в негативному напрямі. У Чехословаччині поширюються виступи безвідповідальних елементів, що вимагають створити «офіційну опозицію», проявляти «терпимість» до різних антисоціалістичних поглядів і теорій. Неправильно висвітлюється минулий досвід соціалістичного будівництва, висуваються пропозиції про особливий чехословацький шлях до соціалізму, який протиставляється досвіду інших соціалістичних країн, робляться спроби кинути тінь на зовнішньополітичний курс Чехословаччини і підкреслюється необхідність проведення «самостійної» зовнішньої політики. Лунають заклики до створення приватних підприємств, відмови від планової системи, розширення зв’язків із Заходом. Більше того, у деяких газетах, по радіо і телебаченню пропагуються заклики «до повного відокремлення партії від держави», до повернення ЧССР до буржуазної республіки Масарика і Бенеша, перетворення ЧССР на «відкрите суспільство» та інші...»

Радянську партійну номенклатуру приховано готували до того, що Дубчек і його соратники — це вороги Радянського Союзу, хоча Чехословаччина, як і раніше, була частиною соціалістичної співдружності, а з Дубчеком підтримували стосунки по партійній лінії. Але поступово, у ході просування вперед чехословацьких реформ, набирала обертів античехословацька кампанія в радянських друкованих виданнях. У травні ця кампанія вже виявлялася у відкритій критиці що відбувається в Чехословаччині. Оскільки в країні скасували цензуру, Москва була цим дуже стурбована, вбачаючи тут поганий приклад для радянської ліберальної інтелігенції. У непідцензурних чехословацьких газетах і журналах критикували тепер не лише власну владу, а й політику СРСР, спрямовану на підпорядкування Східній Європі. У відповідь радянська «Літературна газета» опублікувала декілька статей з критикою політичної позиції низки популярних чеських письменників. І саме з травня почалася підготовка до можливого введення до Чехословаччини радянських військ. 6 травня, виступаючи на засіданні Політбюро ЦК КПРС, Леонід Брежнєв заявив: «Ми соціалістичну Чехословаччину не віддамо».

ПОДІЇ 20—21 СЕРПНЯ 1968 РОКУ СТАЛИ ПЕРЕЛОМНИМИ ДЛЯ СПРИЙНЯТТЯ БІЛЬШІСТЮ ЧЕХІВ ТА СЛОВАКІВ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ І СОЦІАЛІЗМУ

Окрім відміни цензури, Кремлю дуже не подобалось, що в Чехословаччині було запроваджено свободу зібрань і вільний виїзд громадян за кордон, без жодних виїзних комісій райкомів. Не подобалася і спроба перетворити Чехословаччину на реальну федерацію Чехії та Словаччини, на відміну від СРСР, де федеральна форма держави лише прикривала його унітарне єство, що виражалося у всевладді КПРС. Не подобалися і економічні перетворення: запровадження економічної самостійності державних підприємств і дозвіл на індивідуальну трудову діяльність. Все це дуже нагадувало досвід «югославських ревізіоністів». Про всі ці справжні досягнення «Празької весни» (досягнення, з точки зору будь-якої нормальної людини і нормального суспільства) в радянській пресі нічого не говорилося. Акцент робився на «контрреволюційні прояви» у вигляді критики керівництва, а також критичного підходу до новітньої історії Чехословаччини і радянсько-чехословацьких відносин.

Та й розуміння демократії в Чехословаччині абсолютно не збігалося з тим, як розуміли «соціалістичну демократію» радянські керівники. Наприкінці червня генерал Олександр Майоров з тривогою докладав про свої відвідини одного з вертолітних полків чехословацької армії: «Багато офіцерів цієї частини розуміють під демократизацією можливість говорити і писати що хочеш. Більшість офіцерів... висловили задоволення змінами в країні... Процес так званої «демократизації» призвів до погіршення військової дисципліни. Командир полку... заявив, що для нього не важлива дисципліна в казармі, головне — як літають льотчики. Політичної наочної агітації в полку немає. А в кабінеті командира висить фотографія голої жінки». Ось про розгул «порнографії» в Чехословаччині радянські газети тоді писали, намагаючись таким чином переконати своїх читачів у згубності «буржуазної» свободи слова.

27 червня в Чехословаччині у низці видань було опубліковано маніфест «Дві тисячі слів, звернених до робітників, селян, службовців, учених, працівників мистецтва та решти», складений письменником Людвігом Вацуліком і підписаний 70 представниками інтелігенції, серед яких було багато членів партії, а також відомих на всю країну письменників, художників, композиторів, мандрівників і спортсменів. Там містився заклик до ліквідації однопартійної системи і введення справжньої демократії. І були зовсім вже крамольні слова: «Треба вимагати відставки осіб, які зловживають своєю владою, завдали збитку суспільному майну, діяли нечесно і жорстоко. Треба придумувати способи змусити їх піти». А вже історичну частину маніфесту радянські керівники взагалі могли віднести до себе: «Спочатку життя нашого народу поставила під загрозу війна. Потім прийшли інші важкі часи і події, які загрожували його душевному здоров’ю і характеру. Більшість народу з надією сприйняли програму соціалізму. Її здійснення однак взяли до своїх рук не ті люди. Не так вже важливо те, що у них було мало державного досвіду, конкретних знань або філософської освіти, але при цьому вони володіли звичайною порядністю і мудрістю, вміли вислухати думку інших і не опиралися своїй поступовій заміні на більш здібних людей».

Не дивно, що в Кремлі оцінили «Дві тисячі слів» як «ідеологічну диверсію», і після введення військ і зняття Дубчека всі підписанти маніфесту піддалися переслідуванням. У радянській пресі «Дві тисячі слів» було оголошено контрреволюційним маніфестом, у якому, на думку радянських ідеологів, містився заклик до повалення комуністичного уряду Чехословаччини і знищення всіх завоювань соціалізму. При цьому серед радянської аудиторії мало створитися враження, що «контрреволюціонери» чи вже прийшли, чи ось-ось прийдуть до влади в Чехословаччині. Автори «Двох тисяч слів», які, завдяки західним радіоголосам, стали досить добре відомі в Радянському Союзі, а пізніше поширювалися у самвидаві, оголошувалися «реакціонерами» і «підривними елементами». Тоді ж керівництво КПЧ, відчуваючи у інтонаціях радянської преси наростаючу загрозу прийняття радянською стороною найрадикальніших заходів, запропонувало провести переговори на найвищому партійному рівні.

Із 28 липня по 1 серпня такі переговори відбулися у прикордонному словацькому містечку Чиєрна-над-Тісоу. У них брали участь повні склади Політбюро ЦК КПРС і Президії ЦК КПЧ. У комюніке говорилося, що «відбувся широкий товариський обмін думками з питань, які цікавлять обидві сторони», але при цьому зустріч відбувалася «в атмосфері повної відвертості і взаєморозуміння і була направлена на пошуки шляхів подальшого розвитку і зміцнення традиційних дружніх відносин між нашими народами і партіями». Для тих, хто вміє читати між рядків, це означало, що між сторонами виявилися гострі розбіжності і ні про що конкретне домовленостей не досягнуто. 3—5 серпня зустріч продовжилася вже в Братиславі та за участю інших компартій радянського блоку. Цього разу вона завершилася спільною заявою про «творче рішення» кожною партією проблем соціалістичного розвитку, «подальший розвиток соціалістичної демократії», а також «про повагу до суверенітету і національної незалежності всіх соціалістичних країн». Воно було покликане приспати пильність чехословацького керівництва, оскільки принципове рішення про військову інтервенцію було вже ухвалене. Залишалося лише призначити точну дату. І на десять днів, аж до 15 серпня, в радянській пресі майже не було критичних матеріалів про стан у Чехословаччині. Нова кампанія проти «Празької весни» стартувала 16 серпня, коли введення військ вже було призначене на вечір 20 серпня. Вона покликана була підготувати радянську і світову громадськість до подальшої радянської військової інтервенції.

Головним пропагандистським мотивуванням введення військ стало твердження, ніби до Чехословаччини ось-ось готові були вторгнутися війська НАТО, насамперед американські і західнонімецькі. Це була відверта брехня, оскільки перед введенням військ Леонід Брежнєв проконсультувався з президентом США Ліндоном Джонсоном і отримав від нього гарантію того, що жодної військової відповіді на радянську інтервенцію до Чехословаччини з боку Америки і НАТО не буде. Але багато радянських людей, які не мали доступу до альтернативних джерел інформації, вірили цій нісенітниці. Звичайно, інтелігенція, причому не лише з числа опозиціонерів, розуміла всю фантастичність тези про загрозу Чехословаччині з боку Північноатлантичного альянсу. Проте більшість радянських громадян були переконані, що Радянський Союз ще раз показав свою силу і не дав піти з-під свого контролю одній з найважливіших держав у центрі Європи.

Насправді події 20—21 серпня 1968 року стали переломними для сприйняття більшістю чехів і словаків Радянського Союзу, та й соціалізму загалом. Якщо раніше в СРСР вони бачили друга, то тепер вороже або, як мінімум, дуже напружене ставлення до всього радянського і російського було гарантоване на багато десятиліть.

Борис СОКОЛОВ, професор, Москва
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments