Мова - це спосіб народження думок: коли “нема мови”, людині просто-напросто “нема чим думати”.
Оксана Забужко, українська письменниця, поетеса, філософиня

«Шлюб без кохання»

Ердоган розпочав пошуки нових друзів і союзників. США та Європа повинні пристосуватися до цієї реальності
21 серпня, 2018 - 17:26
ФОТО РЕЙТЕР

Сьогодні, коли Туреччина на ножах зі своїм колишнім союзником — США, валютна криза країни переросла в політичну проблему визначального значення. Актуальною проблемою є відмова Туреччини звільнити американського пастора Ендрю Брансона, якого затримали за звинуваченням у тероризмі, шпигунстві та підривній діяльності та через його передбачувану роль у державному перевороті, що провалився, в липні 2016 року проти президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана.

Уряд США має право заперечувати проти затримання Брансона. Але його реакція була контрпродуктивною. Введення США додаткових тарифів на імпорт турецької сталі та алюмінію може ще більше підірвати довіру до економіки Туреччини, спричинивши ще більшу кризу, яка завдасть серйозного збитку світовій економіці. Ба більше, тарифи дозволяють Ердогану покладати провину за економічні проблеми своєї країни на Америку, а не на некомпетентність його власного уряду.

Ще є вірогідність того, що уряд Туреччини знайде спосіб звільнити Брансона і що президент США Дональд Трамп, який прагне продемонструвати вірність євангелістам, що становлять більшу частину його виборчої бази, скасує тарифи. Але навіть якщо нинішня криза буде вирішена, структурна криза в американсько-турецьких стосунках — і західно-турецьких відносинах у цілому — залишиться. Ми є свідками поступового, але неухильного погіршення взаємовідносин, які є Альянсом лише на словах. Хоча адміністрація Трампа має право протистояти Туреччині, вона обрала не лише неправильні заходи, а й не ту проблему.

Стосунки між Туреччиною та Заходом тривалий час ґрунтувалися на двох принципах, жоден із яких уже не може бути застосований. Перший — це те, що Туреччина є частиною Заходу:  мається на увазі, що це ліберальна демократія. Проте Туреччина не є ні ліберальною, ні демократичною. Там було ефективно застосоване однопартійне правління «Партії справедливості та розвитку (ПСР)», і влада зосередилася в руках Ердогана, який також є лідером ПСР.

Під Ердоганом заборони та противаги в основному були усунені з турецької політичної системи, а президент контролює засоби масової інформації, бюрократію та суди. Той же невдалий переворот, який Ердоган наводить як підставу для ув’язнення Брансона, також став приводом для затримання тисяч інших. На даний час неможливо зрозуміти, як Туреччина Ердогана може претендувати на членство в ЄС.

Другий принцип, що лежить в основі «західного статусу» Туреччини, — це узгодження зовнішньої політики. Нещодавно Туреччина закупила понад 100 передових винищувачів F-35 у США. Проте останніми роками Туреччина також підтримувала джихадистські угрупування в Сирії, наблизилася до Ірану й уклала контракт на постачання ракет класу «земля — повітря» С-400 з Росії.

Насамперед Туреччина та США перебувають по різні боки в Сирії. Хоча сирійські курди були близькими партнерами США, вони були визнані Туреччиною як терористи через їхні зв’язки з курдськими угрупованнями в Туреччині, які історично прагнули до автономії, якщо не до незалежності. На цьому тлі не буде перебільшенням передбачити, що між США та турецькими збройними силами може бути сутичка.

Дехто може сказати, що нинішній рівень американсько-турецьких непорозумінь не є чимось новим — ці дві країни вже давно мають деякі розбіжності. Турки були невдоволені, що США вирішили вивести ракети середньої дальності з Туреччини в рамках операції, яка завершила кубинську ракетну кризу 1962 року. Ці дві країни неодноразово були в протистоянні   через захоплення та подальшу окупацію Туреччиною Північного Кіпру  1974 року, а також через підтримку Греції з боку США. Туреччина відмовилася надати збройним силам США доступ до авіабази Інджирлік під час війни в Іраку  2003 року. І останніми роками турецький уряд був розлючений відмовою Америки видати клерика Фетхуллаха Гюлена, що проживає в Пенсильванії, якого Ердоган вважає натхненником спроби державного перевороту 2016 року.

Але те, що ми спостерігаємо сьогодні, є чимось іншим. Антирадянський клей, який міцно тримав дві країни в період холодної війни, давно зник. Те, що ми маємо на сьогодні — це шлюб без кохання, в якому обидві сторони продовжують жити під одним дахом, хоча між ними вже немає жодних реальних стосунків.

Проблема в тому, що угода НАТО не передбачає жодного механізму розлучення. Туреччина може вийти з Альянсу, але її не можна усунути. Враховуючи цю реальність, США та Європейський Союз повинні дотримуватися щодо Туреччини двостороннього підходу.

По-перше, директивні органи повинні  критикувати політику Туреччини, коли це обґрунтовано. Але вони також повинні скоротити свою залежність від доступу до турецьких військових баз, таких як Інджирлік, відмовити Туреччині в доступі до передової військової техніки — як F-35 — та переглянути політику базування ядерної зброї в Туреччині. Крім того, США не повинні екстрадувати Гюлена, якщо Туреччина не зможе підтвердити його причетність до перевороту доказами, які з’являться в суді США та відповідатимуть умовам угоди про взаємну видачу 1981 року. США не повинні відмовлятися від курдів, зважаючи на їхню неоціненну роль у боротьбі з «Ісламською державою» (ІДІЛ).

По-друге, США та Європа повинні дочекатися закінчення доби Ердогана, а потім прийти до нового керівництва Туреччини з грандіозною угодою. Пропозицією має бути підтримка Заходу в обмін на схильність Туреччини до ліберальної демократії та зовнішньої політики, направленої на боротьбу з тероризмом і протидію Росії.

Нещодавно Эрдоган застеріг у  New York Times, що американсько-турецьке партнерство «може опинитися під загрозою» і що Туреччита невдовзі почне шукати нових друзів і союзників, якщо однобічність и неповага з боку США не будуть припинені. Фактично, партнерство вже було під загрозою, в основному через дії Туреччини, і Ердоган уже розпочав процес пошуку нових друзів і союзників. Для США та Європи настав час пристосуватися до цієї реальності.

Проект Синдикат для «Дня»

Ричард ХААС, президент Ради з міжнародних відносин, директор з планування політики в Державному департаменті США (2001—2003), був спеціальним представником президента Джорджа Буша в Північній Ірландії.

Ричард ХААС
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments