США і Близький Схід

Час від часу той чи той американський політичний лідер приїжджає до Каїра, аби виступити з промовою, в якій окреслюються політичні завдання Америки на вічно проблемному Близькому Сході. Приміром, у червні 2005 року Кондоліза Райс, що обіймала тоді посаду держсекретаря, викликала шквал своєю промовою, в якій рішуче включила до порядку денного завдання просування свободи і демократії.

«Упродовж 60 років, — зазначила Райс, — Сполучені Штати прагнули стабільності за рахунок демократії у цьому регіоні... і ми не досягли ні того, ні того. Тепер ми обираємо інший курс. Ми починаємо підтримувати демократичні сподівання всіх народів». А тим, хто хотів би звинуватити США в нав’язуванні демократії регіону, вона відповіла так: «Насправді все навпаки. Демократія ніколи не нав’язується. Це тиранію треба нав’язувати».

Чи варто казати, що деякі регіональні лідери почали почуватися явно некомфортно після цієї промови, особливо якщо взяти до уваги, що її було виголошено всього лише через два роки після вторгнення США до Іраку. Утім, Райс спиралася також на ідеї, викладені в доповіді 2002 року «Про людський розвиток в арабських країнах», в якому наголошувалося на бідних умовах у регіоні і наводилися переконливі аргументи на користь довгострокових структурних реформ.

Чотири роки по тому настала черга щойно обраного президента Барака Обами вирушити до Каїра. У своїй промові Обама не акцентував уваги на просуванні демократії і наголосив на необхідності встановлення гармонійніших відносин між США і всім мусульманським світом, одночасно закликавши до врегулювання регіональних конфліктів.

З ізраїльсько-палестинського питання, якщо у промові Райс підтримувалася «концепція двох демократичних держав, що живуть пліч-о-пліч у світі і безпеці», то Обама пішов далі, назвавши ситуацію з палестинцями «неприпустимою» і жорстко розкритикувавши поселенську діяльність Ізраїлю.

На думку Обами, неврегульований ізраїльсько-палестинський конфлікт був другою найважливішою загрозою в регіоні після «озброєного екстремізму». Далі йшла ядерна програма Ірану і загроза регіональної гонки озброєнь, а потім відсутність демократії, брак релігійних свобод і слабкість економічного розвитку. Обама малював картину «світу, в якому ізраїльтяни і палестинці безпечно живуть у власних державах, а права всіх дітей Божих поважаються».

Але нічого цього не сталося. Попри інтенсивні дипломатичні зусилля держсекретаря Джона Керрі у період другого президентського терміну Обами, мирного врегулювання досягти не вдалося. У своїй прощальній промові в грудні 2016 року Керрі поклав провину за це на прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху.

Можна сперечатися про те, чи відіграли слова Райс чи Обами певну роль в Арабській весні 2011 року, яка розпочалася в Тунісі і знайшла свій символічний притулок на площі Тахрір у Каїрі. Проте очевидно, що люди, які вийшли на вулиці, аби вимагати демократії і представницького правління, справді сподівалися на краще майбутнє. І знову цього не сталося. Майже у всіх країнах, де люди мобілізувалися і вимагали політичних та економічних реформ, результатом стали контрреволюції, репресії, а у випадку із Сирією — громадянська війна.

Обама не зумів запобігти катастрофі в Сирії. Але, дотримуючись своїх заявлених раніше пріоритетів, він справді допоміг запобігти початку руйнівної загальнорегіональної війни, уклавши 2015 року ядерну угоду з Іраном. Це, у свою чергу, відкрило можливість для подальшої взаємодії з Іраном з усіх інших проблемних питань, зокрема прав людини.

У січні цього року держсекретар США Майк Помпео з’їздив до Каїра, аби виступити із власною промовою. І він чітко дав зрозуміти, що підходи адміністрації Трампа до регіону є різким розривом із підходами попередніх адміністрацій.

Помпео розпочав із критики Обами за те, що його стратегія базується на «фундаментальному нерозумінні» історії. Потім він проголосив, що американську політику віднині буде зосереджено виключно на знищенні двох видів зла на Близькому Сході — «радикального ісламу» та «іранської хвилі регіонального руйнування і глобальних кампаній терору».

Зникли будь-які розмови про демократію і реформи. Щодо питання про мир між Ізраїлем та Палестиною Помпео обмежився згадкою контрпродуктивного рішення Трампа перенести посольство США до Єрусалима. У цій промові не йшлося про подолання розбіжностей, наведення мостів і відкриття регіону для економічного розвитку, проте в ній було багато непрямих похвал диктаторам, які зуміли забезпечити стабільність. Отже, підходи Америки до регіону зробили повний розворот: Помпео обрав саме ту провальну політику, яку 2005 року відкинула Райс.

З головного питання Ірану, як з’ясувалося з цієї промови, політикою адміністрації буде безплідна політика конфронтації задля самої конфронтації. Іран, як стверджує Помпео, є джерелом усіх проблем у регіоні. Без глибоких політичних змін у цій країні, оголосив він, «народи Близького Сходу ніколи не житимуть у безпеці, ніколи не досягнуть економічної стабільності і не реалізують своїх сподівань».

Це нонсенс. Іранський режим жодним чином не пов’язаний з жорстокими репресіями в Єгипті, із серйозними структурними проблемами в Саудівській Аравії чи з ізраїльсько-палестинським глухим кутом. Окрім того, Іран є заклятим ворогом «Ісламської держави» (ІДІЛ) і надавав ресурси для боротьби з ним.

Якщо підсумувати, доктрина Помпео, певно, зводиться до необмеженої конфронтації з Іраном, потужної підтримки стабільних авторитарних режимів, ігнорування палестинського питання і цілковитої відсутності інтересу до представницького правління і реформ. Адміністрація Трампа не просто ігнорує нинішню ескалацію напруження у всьому регіоні; вона її активно підтримує.

З європейського погляду, все це украй тривожно. Конфлікти на Близькому Сході мають далекосяжні наслідки для нашої власної безпеки і стабільності. В умовах відсутності американського лідерства Європа потребує власної політики, спрямованої на збереження ядерної угоди з Іраном і сприяння врегулюванню за принципом двох держав у ізраїльсько-палестинському конфлікті. За цими двома пунктами Євросоюз виступає чітко і відкрито. Але йому треба трансформувати ці пріоритети у всеосяжну концепцію реформ і примирення для всього регіону.

На відміну від промов Райс і Обами виступ Помпео навряд чи надихне когось за межами вузького кола регіональних авторитарних лідерів. Оскільки США відмовилися від морального лідерства, настав час Європи показати тим, хто жадає демократії і реформ, що вони не на самоті.

Проект Синдикат для «Дня»

Карл БІЛЬДТ, міністр закордонних справ (2006—2014 рр.) і прем’єр-міністр Швеції (1991—1994 рр.)