Три страшні вороги українського відродження – Москва, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини.
Юрій Шевельов, український мовознавець, історик літератури

Військовий переворот не відбувся

Нікол Пашинян втримав владу
1 березня, 2021 - 19:53
ФОТО REUTERS

Прем’єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна в Кремлі відверто не любили. Терпіли до певного часу, але погоджуватися з таким поворотом подій 2018 року нехотіли. І для цього є кілька причин. По-перше, Пашинян прийшов до влади після масштабних вуличних протестів, що саме по собі в очах Путіна є чорною міткою. З Москви не було на таке високого дозволу, і саме це означало приведення в дію механізму усунення від влади вуличного самозванця.

По-друге, Україна, Грузія, Киргизія і певною мірою Молдова шикуються в ланцюжок некерованих і не узгоджених з Москвою змін при владі в державах по периферії російського кордону, що, загалом, ставить під питання претензії російського керівництва розглядати ці країни як зону свого впливу. Виявляється, що такий вплив чи щось на кшталт взагалі існує лише в запаленій уяві Путіна і Ко. Захід і так не сприймає російські забаганки, а тут демонстрація відсутності для них взагалі будь-яких підстав.

По-третє, Пашинян від самого початку повівся в очах Кремля не просто неправильно, а відверто зухвало. Він почав, і часом досить успішно, боротися з олігархами. Річ у тім, що практично всі вони тісно пов’язані з відповідними російськими структурами і впливовими людьми в московських коридорах влади.

ФОТО REUTERS

Було вжито кроків щодо чистки державного апарату, і на перемовинах вірменські представники дедалі частіше не приставали на російські умови.

По-четверте, багато в чому показово, але розпочався тиск і кримінальне переслідування московських креатур в обличчі колишніх президентів. Сам по собі цей факт загрожував великими наслідками. Якщо Росія не в змозі захистити своїх місцевих поплічників, то постає запитання, чи варто на Москву робити ставку. Це певним українським політикам до відома. Якщо в Єревані не виходить, то далі — більше. Як то кажуть, bad habits are contagious — лихий призвід — людям заохота.

Загалом, роздратування в Кремлі досить швидко накопичувалося, але спроби наскоком повалити Пашиняна виявилися невдалими. До того ж надто брутально діяти теж було небезпечно. Вірменія залишалася на Південному Кавказі єдиним союзником, на теренах якого є російська військова база. Від різких рухів можна було дістати грузинський варіант, коли російських військовиків буквально в шию виштурхали з Вазіані. Втратити Вірменію Кремль не міг, тож залишалося терпляче чекати слушної миті. Торік у вересні вона настала.

У війні з Азербайджаном Вірменія зазнав нищівної поразки. Про це писали досить багато, ми ж наголосимо на вікні можливостей, яке з’явилося в Москви, як там уявляли, щодо заміни правлячого в Єревані режиму.

Одразу повалити Пашиняна було не з руки. Він мав, на думку московських планувальників, зібрати весь негатив від поразки і втрати територій. Від нього мали відвернутися багато хто з тих, хто привів його до влади і до недавна підтримував. Під тиском прем’єр подає у відставку і до влади приходить проросійська опозиція, нехай і не цілком легально, але допустимо.

Однак події розвивалися не зовсім за російським планом. Вуличний тиск якось не спрацював, ба більше, влада нинішнього прем’єр-міністра навіть стабілізувалася і в подальшому ситуація могла почати розвиватися у відверто антиросійському напрямі.

Звісно, в Москві мобілізовали всі наявні засоби тиску на Вірменію, і Пашинян відчув небезпеку, що наближається. Навряд чи його негативне висловлювання щодо низької якості комплексів «Іскандер» було випадковим і висловленим у полемічному запалі.

Тут вже і янгольське терпіння урветься. Цій гордості російського оборонного комплексу загрожують велетенські втрати у вигляді неукладених чи навіть розірваних експортних контрактів. На кону мільярди доларів. Про іміджеві втрати годі й казати.

Справді, якщо «Іскандери» так погано показали себе в бойових умовах, то це свідчить про серйозні проблеми не лише в оборонному комплексі, а й взагалі з власної обороноздатністю. Не дивно, що в Москві дали відмашку всім своїм клевретам домогтися повалення Пашиняна.

Цього раз до опозиції приєдналися генерали. Весь верхній прошарок вірменської армії не просто проросійський, а тісно пов’язаний з московськими vis-a-vis і, що цілком імовірно, особисті справи генералів на обліку в російських компетентних органів.

З федеральних телеекранів лунало, що у Вірменії ось-ось відбудеться військовий переворот. Вже якщо військові вийшли проти чинного прем’єр-міністра, то тому слід терміново подавати у відставку й тікати світ за очі. Провідні і так звані експерти запевняли телеглядачів, що у вірменській столиці тривають два потужних мітинги — прихильників і супротивників Пашиняна. За замовчуванням передбачався другий численний, а перший так собі. При цьому західні кореспонденти повідомляли, що ніякого «мітингу супротивників» по ??суті немає. Так, вийшло кілька супротивників прем’єра і все.

Сталося щось, що явно не збігається з московськими розрахунками. Для початку офіцерський корпус у своїй більшості не підтримав генералів. Поліція, прокуратура та інші силовики виступили проти вищих військових. Відповідно, на підтримку прем’єра.

Жодної масовості опозиції показати не вдалося. Стало очевидним, що більшість громадян не хочуть зміни влади і персоналій у керівництві країни.

Далі почав діяти міжнародний фактор. Хто б міг подумати ще зовсім недавно, але на підтримку Пашиняна виступили Азербайджан і Туреччина. Із зрозумілих причин. Прихід проросійських сил до влади в Єревані неминуче загострив би ситуацію навколо Карабаху і знову поставив би питання про війну. Зрозуміло, в Баку та Анкарі нічого такого не хочуть. Звідси і їх позиція.

Та й у Москві якось схаменулися. Якщо влада у Вірменії зміниться в результаті військового перевороту, то проблем від цього анітрохи не поменшає, а навпаки, їх буде набагато більше.

Сам факт латиноамериканського перевороту стане негативним прикладом для решти пострадянських країн, де за визначенням армія в політиці участі не бере. Якби прийшли в результаті проросійські сили, то Москва змушена була б визнати їх, але тоді чому не визнавати київський Майдан тощо. Кремль опинився б у складному становищі, і далі наступав би ефект доміно. Від Донбасу до Придністров’я.

Позиція Азербайджану, Туреччини й Заходу виявилася такою однозначною, що йти на черговий конфлікт, особливо з першими двома, загрожувало б для Москви непередбачуваними наслідками.

Одне можна сказати, що було б вибухове зростання антиросійських настроїв у Вірменії, що могло поставити в найближчому майбутньому питання і про якусь зміну політичного курсу Єревана.

Стабілізація становища у Вірменії певною мірою нівелює відносний успіх Москви у вигляді участі у миротворчій місії в Карабасі. Вірменія у найближчій перспективі й усі думки відкине про якусь війну з Азербайджаном. І під питанням опиниться миротворча російська місія. Ось тоді й розпочнеться повноцінне витіснення Росії з Південного Кавказу.

Перш ніж вдаватися до зовнішньополітичних авантюр, Москві варто було б ретельніше прораховувати результати. Це на тверезу голову, але якщо її затьмарюють імперські міражі, то тут нічим не зарадиш.

Юрій РАЙХЕЛЬ
Газета: 
Рубрика: