Вітчизна — це не хтось і десь, Я — теж Вітчизна.
Іван Світличний, український літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований

«Втома від України» змінюється на алергію

П’ять спостережень щодо ставлення до нашої держави за кордоном
22 травня, 2018 - 10:48

Ukraine fatigue (втома від України) — це словосполучення почало лунати від українських друзів і недругів, напевно, чи не в перші місяці після Революції Гідності. Мовляв, не виправдовує українська влада покладених сподівань, можна на неї і рукою махнути. Кілька днів тому в Австрії та Словаччині відбулося одразу три дискусії, присвячені Україні. Один із найповажніших дослідницьких центрів світу Chatham House (Великобританія) організував обговорення свого аналітичного документа про Україну в Дипломатичній академії Відня, а також у межах відомого безпекового форуму GLOBSEC у Братиславі. Крім того, в рамках словацького заходу відбулося також велике публічне обговорення викликів України за участі віце-прем’єр-міністра України Іванни Климпуш-Цинцадзе, представників Єврокомісії, ОБСЄ, США. Кількість дискусій мала б свідчити про те, що втоми начебто немає. Утім, самі обговорення (особливо неформальні) часто починалися і завершувалися словами про Ukraine fatigue. Та й причетні до організації братиславського форуму зізнавалися: панель про Україну було досить важко протиснути в основну програму.

50 ВІДТІНКІВ УКРАЇНСЬКОГО ПОПУЛІЗМУ

Регулярні зустрічі українського керівництва з провідними закордонними політиками справляють враження, що особливих змін у відносинах офіційного Києва з ЄС і США не відбулося. Це мало би свідчити, що тема втоми від України дещо перебільшена — особливо, коли врахувати, що співпраця за деякими напрямами в діалозі з Заходом навіть прогресує (як у разі з наданням оборонної зброї Штатами). Проте цьому можуть бути і пояснення: на Заході усвідомлюють важливість підтримки Української держави, а тому вимушені спілкуватися з тією владою, яка є. Утім, це не означає, що терпіння закордонних друзів можна випробовувати довго.

Давно не секрет, що на Заході (як у ЄС, так і у США) давно не знають, як досягати цілей у комунікації з українською владою щодо принципових питань — особливо це помітно на тлі дискусії про антикорупційний суд і скасування електронних декларацій для антикорупційних активістів. Важко сказати, якими благими міркуваннями керується в цих питаннях українська влада, але з-за кордону та, напевно, і в самій Україні це виглядає не як відстоювання національних інтересів, а як захист персональних статків.

Розчарування партнерів надзвичайно послаблюють позиції  України — виборчий період, у який увійшла Україна, робить державу ще вразливішою через більш інтенсивні російські втручання (чи через зміну динаміки конфлікту, чи через дискредитаційні кампанії). Це і змушує Захід підтримувати діалог, шукаючи шляхи більш ювелірного, тонкого, часом непублічного тиску на українську владу, що може сприйматися як безумовна підтримка української влади.

Якщо раніше слова про «втому від України» можна було легко відкинути: а від кого немає сьогодні втоми — в ЄС стомилися і від Угорщини, і від Польщі, і від міграційної кризи. Це, напевно, звичайна людська реакція — навряд чи можна тривалий час із незмінним ентузіазмом  займатися однією справою, інколи щоденна робота над однією справою призводить до зворотних наслідків: у Росії, наприклад, намагалися жити за принципом — прокинувся і подумай, що зробив для України. До чого це призвело — бачимо. Утім, у ЄС почали говорити не просто про втому від України, а про алергію щодо української теми — і це доводилося чути від людини, яка належить до однозначних прибічників нашої держави; і цими словами співрозмовник хотів не стільки образити Україну, скільки застерегти, щоби українці були більш уважними і не настільки самовпевненими в діалозі з ЄС.

У цілому можна говорити про кілька ключових трендів нинішнього сприйняття України і питань навколо неї — на повноту цей аналіз не може претендувати: хоча вивчення коментарів під час одразу трьох заходів щодо України все ж дає можливість «вхопити» основні ідеї і тренди, які мають деяку відмінність, нюансовість, порівняно з попередніми заявами західних партнерів України. 

По-перше, на Заході відверто не знають, як далі співпрацювати з українською владою, щоби ця співпраця приносила плоди. В ЄС усвідомлюють серйозність інституційної катастрофи в Україні, коли фактично всі державні установи, всі ключові політики країни користуються безпросвітною недовірою (якщо не ненавистю) українців. Ризик приходу до влади популістів лякає сьогодні закордонних партнерів України чи не найбільше. Головне застереження стосується того, що загроза популізму українського пошиву, схоже, має певну відмінність від любителів електоральної брехні, наприклад, на Заході, де бренд популіста і відповідального політика навішується досить просто, в межах своєрідної бінарності — хороший/поганий: класичний приклад — Еммануель Макрон проти Марі Ле Пен.

В Україні змагатимуться не відповідальний і популістський політик, а політики різного рівня популістичності: такі собі 50 відтінків популізму по-українськи. Непередбачуваність завжди лякає, а непередбачуваність, яка може загрожувати безпековою нестабільністю, лякає особливо. В ЄС розуміють, що від вибору українців залежить не лише реформування країни, а й перспективи вирішення чи невирішення конфлікту з Росією.

ОЛІГАРХІЧНИЙ ПЛЮРАЛІЗМ VS СПРАВЖНІЙ ПЛЮРАЛІЗМ

Другий момент: амнезія українських політичних еліт щодо деолігархізації не поширюється на західні політичні й аналітичні кола. Провал боротьби з олігархами вбачається як чи не головна причина і ерозії державних інституцій в Україні, і зневіри пересічних українців. Головне ж: олігархічна всесильність робить Україну слабкою перед інформаційними спецопераціями: російське телебачення вже давно змістило фокус у своїх репортажах про Україну — тема Донбасу чи зростання націоналізму, характерні для російського дискурсу 2014 року, програє темі корумпованості українських еліт. Публічна дискусії під час GLOBSEC у Братиславі, власне, почалася з коментаря на цю тему: мовляв, Україна мала б перейти від «олігархічного популізму до справжнього популізму». Недовіру до української влади можна помітити і в іншій ремарці представників євросоюзівського політикиму: у столицях ЄС розмірковують над так би мовити зміною підходів у підтримці України — робити акцент не на центральній, а на місцевій владі; в такий спосіб здійснити своєрідну децентралізацію підтримки, позаяк місцевим політикам українці довіряють більше.

По-третє, не варто думати, що в ЄС чи США не помічають реформаторських успіхів — помічають, відзначають, хвалять. Виникали навіть ситуації, коли деякі українські учасники заходів у Відні та Братиславі брали слово, намагаючись спростувати похвали єесівців: мовляв, із децентралізацією в Україні не все гаразд, і нова система державних закупівель дає збій.  За будь-яких умов на Заході вражені масштабом започаткованих змін у країні, яка, до того ж, має утримувати не лише внутрішній, трансформаційний фронт, а й східний фронт — проти російської агресії. Водночас існує розуміння, що нинішнього прогресу країни не достатньо — не достатньо насамперед для приходу закордонних інвестицій. Під час дискусії в Австрії на цьому питанні особливо акцентували увагу — мовляв, в Україні не все гаразд з урядуванням, а тому інвестори і не йдуть.

Четверте спостереження — Росія має чималі перемоги з завоювання умів і сердець громадян країн Центральної Європи. Опитування, представлене під час братиславського форуму, напевно, стало чи не найбільшою новиною — і для України дуже неприємною. Проблема полягає навіть не в тому, що опитані цих країн ставляться з більшим розумінням до політики Путіна, а не Порошенка, виклики мають більш системний характер. У кожної країни Центральної Європи (а саме Вишеградської четвірки) є своя історія радянської (російської) інтервенції — чехи та словаки мають добре пам’ятати 1968 рік, угорці 1956 рік, поляки 1939 рік, а також пресинг, під яким опинилися прибічники «Солідарності» в 1980-х роках. Між тим, що ми бачимо сьогодні? 41% словаків зізнаються, що їм ліпше жилося до 1989 року. На ностальгію за минулим страждає і кожен третій угорець. Про певний історично-політичний імунітет можна казати лише  у  випадку з поляками та чехами, де відповідно лише 16% і 22% мають теплі спомини щодо життя в соцтаборі (хоч і це, погодьтеся, чимало). Найприкріше, що більш ніж половина молодих угорців (53%) узагалі виявилися нездатними дати оцінку досить недавній історії, про яку можна довідатися навіть із розмов із батьками. Схожу тенденцію показало і дослідження, здійснене Центром «Нова Європа» минулого року: чим молодші українці, тим тяжче їм давати оцінки радянському минулому. Так, у віковій категорії 14 — 17 років майже половина (46%) опитаних не змогли дати оцінки розпаду Радянського Союзу. Загалом серед молоді від 14 до 29 років цей показник становить 34%. Вочевидь, це не просто вияв байдужості, а результат неналежної історичної освіти передовсім у середній школі.

П’яте і, можливе, чи не найголовніше спостереження для України: на Заході є усвідомлення того, що для досягнення українського дива і в плані врегулювання конфлікту, і в плані реформ знадобиться час і витримка, терплячість (strategic patience). Про це говорили представники ЄС, про це говорив і представник США Курт Волкер, коментуючи протидію російській агресії. В цьому сенсі відчувається також певне зміщення парадигми (можливо, тимчасове) — зусилля Заходу спрямовуються на «тривалу гру»: в швидке розв’язання конфлікту з Росією уже, здається, мало хто вірить. Тому Штати своїми діями намагаються довести невигідність війни для Росія (як висловився Волкер: Nothing to be gained). Представник США налаштований у цьому плані натхненно: в Заходу більше відповідного ресурсу — і армії сильніші, і економіки незрівнянно потужніші. Але наскільки західним країнам вистачить єдності? Чи не піддасть ризику цю єдність німецька рішучість утілити проект «Північний потік-2»? Чи не спричинить корозію цілісності західної позиції проросійський популізм? Багато учасників останніх заходів висловлювали з цього приводу оптимізм. Але були і ті, хто сумнівався.

Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Центру «Нова Європа», Відень — Братислава — Київ
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments