Вторгнення до Чехословаччини

21 серпня 1968 року Радянський Союз за підтримки своїх сателітів із числа європейських держав з комуністичними режимами здійснив широкомасштабне військове вторгнення до Чехословаччини й окупував її. У цій країні при владі також були комуністи, але вони виступали за «соціалізм із людським обличчям» і намагалися проводити економічні й політичні реформи. Виникла серйозна загроза для радянської моделі «розвиненого соціалізму», обличчя якої, після нетривалої «відлиги» за правління Хрущова, знову ставало все більш нелюдським, сталінським. 

Цього Кремль допустити не міг. Була розроблена т.зв. «Доктрина Брежнєва». Це неофіційна назва геополітичної доктрини СРСР середини 1960-х — наприкінці 1980-х років, за якою країни комуністичного табору і ті держави, які проголосили курс т. зв. «соціалістичної орієнтації», мали «обмежений суверенітет». Інший вимір цієї доктрини — твердження, що «мирне співіснування є особлива форма класової боротьби», отже, слід скористатися мирним співіснуванням для максимального збільшення кількості країн «соціалістичного табору» та «соціалістичної орієнтації», водночас не поступаючись «світовому капіталізму» жодною з них, навіть якщо для цього треба буде використати збройну силу.

«Доктрина Брежнєва» була відповіддю неосталіністського керівництва СРСР на виклики ситуації. Адже наприкінці 1960-х років розколотими виявилися і «соціалістичний табір», на початку згуртований навколо виконання волі Кремля, і світовий комуністичний рух. Набуло гострих форм протистояння СРСР та КНР. З «соціалістичного табору» фактично випали Югославія та Албанія, посилювався конфлікт з Румунією, керівництво Куби дозволяло собі публічну критику Кремля. Помірковані економічні реформи в СРСР, Чехословаччині, Польщі та Угорщині, хоч і дали певні позитивні результати, супроводжувалися відчутним зростанням опозиційних настроїв, особливо у середовищі інтелігенції. У деяких т.зв. «національних республіках» СРСР (Україна, Литва, Латвія, Естонія, Грузія, Вірменія) у середовищі інтелігенції почала складатися опозиція до національної політики КПРС, поширювалася самвидавча література. Отож і була розроблена спеціальна «доктрина» — якщо вторгнення до Угорщини у 1956 році було імпровізацією, то відтепер такі ж дії стали на міцну «теоретичну» платформу.

Уперше на практиці «доктрина Брежнєва» на повну силу якраз і була застосована 1968 року під час придушення військовою силою спроб побудувати у Чехословаччині «соціалізм із людським обличчям» (реформ, спрямованих на демократизацію економіки і соціально-політичного життя номінально без відмови від самої соціалістичної системи, проте на практиці спрямовані на перетворення країни на нейтральну державу з урядом соціал-демократичного спрямування). Саме тоді СРСР ініціював введення до Чехословаччини військ країн-учасниць Варшавського договору (без Румунії). 21 серпня 1968 року реформи були призупинені, реформаторів крок за кроком почали прибирати з владних посад. Тоді ж основи доктрини були викладені публічно у редакційній статті «Суверенітет та інтернаціональні обов’язки соціалістичних країн» (газета «Правда», 26 вересня 1968 року), де стверджувалося: кожна комуністична партія відповідає не тільки перед своїм народом, а і перед усіма країнами «соціалістичного табору» і перед усім комуністичним рухом. Це означало, що коли де-небудь комуністичним ідеалам загрожуватиме небезпека, обов’язок комуністів — втрутитися. Отож захист «завоювань соціалізму» у Чехословаччині, за цією доктриною, не міг розглядатися як внутрішня справа народу цієї країни, це колективна проблема, пов’язана із захистом позицій усього світового комунізму. Так само було і з ситуацією в Польщі у тому ж 1968 році: хоча СРСР безпосередньо не брав участі у придушенні виступів польських студентів, котрі вимагали демократизації, проте забезпечив потужне ідеологічно-пропагандистське прикриття цьому придушенню й надав істотну економічну допомогу, щоб польське комуністичне керівництво могло уникнути невдоволення робітників.

Після придушення «празької весни» радянське керівництво змогло на якийсь час стабілізувати ситуацію у Східній Європі, хоча це коштувало йому чималих економічних втрат — доводилося всіляко забезпечувати держави-сателіти дешевими енергоносіями та іншою сировиною. Відтак зусилля з реалізації «доктрини Брежнєва» були спрямовані переважно за межі Європи. На практиці вона у ті роки реалізувалася в діях СРСР та його союзників під час громадянських воєн в Анголі та Ефіопії (друга половина 1970-х), де тільки збройне втручання з боку держав комуністичного табору допомогло утриматися при владі місцевим «прихильникам ідей марксизму-ленінізму», в Афганістані (з 1978-го — після інспірованого з Москви прорадянського перевороту і особливо — з кінця 1979 року, після вторгнення радянських військ до країни та її окупації, яка переросла у затяжну війну з місцевими повстанськими силами), частково — в охопленій 1980—1981 роках антикомуністичним рухом Польщі в 1981 році (коли загроза радянської інтервенції спонукала керівництво місцевої компартії та збройних сил оголосити воєнний стан і цим на якийсь час перешкодити приходу до влади демократичних сил).

Усі роки, поки діяла «доктрина Брежнєва», УРСР була залучена у її реалізацію. По-перше, з території УРСР (як і з територій Польщі, Угорщини та НДР) здійснювалося введення радянських військ до Чехословаччини у 1968 році, а тодішній перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, попри свої автономістські українофільські настрої, був одним із ініціаторів цього введення та палким прихильником новоствореної доктрини. По-друге, з портів УРСР відправлялися війська, військова техніка, засоби забезпечення, продуктові та промислові товари у держави, які входили у сферу дії «доктрини Брежнєва». По-третє, загалом понад сто п’ятдесят тисяч уродженців УРСР воювали (т.зв. «воїни-інтернаціоналісти») воювали в Анголі, Ефіопії, в Афганістані тощо. По-четверте, економічні потужності УРСР були повною мірою задіяні у допомогу В’єтнаму, Кубі та численним державам «соціалістичної орієнтації».

Вимушена відмова радянського керівництва від «доктрини Брежнєва» відбулася на заключному етапі перебудови в СРСР, коли після виводу радянських військ з Афганістану (1988 р.) і поразки комуністів на виборах у Польщі (1989 рік) розпочалася «ланцюгова реакція» падіння комуністичних режимів у Європі (1989—1990 рр.) і відмови країн «третього світу» від «соціалістичної орієнтації» (1989—1991 рр.). 1989 року держави Варшавського Договору офіційно засудили своє вторгнення до Чехословаччини, таким чином, можна вважати цей рік часом офіційного припинення дії доктрини.

Але з початку ХХІ століття керівні кола Російської Федерації де-факто відродили «доктрину Брежнєва», ведучи мову про «сферу особливої відповідальності Росії» на пострадянських просторах, і не тільки на них. Головними об’єктами агресії в ім’я «русского мира» (як нині зветься «соціалістичний табір» і «світовий соціалізм») стали спершу Грузія, а потім Україна. Хто на черзі?