Коли людина не встане з колін, то вона не далеко зможе пройти.
Іван Драч, український поет, перекладач, кіносценарист, драматург, державний і громадський діяч

Як боротися з Ісламською Державою

або Що таке стратегія «стримування плюс підштовхування»?
14 вересня, 2015 - 11:44
ФОТО REUTERS

Ісламська Держава прикувала увагу всього світу жахливими відео обезголовлювання, безглуздим руйнуванням старовинних пам’яток і вправним використанням соціальних медіа. Вона також захопила велику частину східної Сирії й західної частини Іраку, проголосила халіфат, розташувавшись у Ракка, Сирії, й залучила іноземних джихадистів з усього світу.

Президент США Барак Обама говорить, що ісламська держава має бути ослаблена й зрештою переможена. Він призначив генерала Джона Аллена очолити коаліцію з приблизно 60 країн – учасниць цього завдання, спираючись на авіаудари, сили спеціального призначення й підготовлені місії. Деякі критики вимагають, щоб він послав більше американських військ; інші говорять, що Сполучені Штати мають погодитися на доктрину стримування.

У нинішній президентській кампанії США деякі кандидати закликають до введення наземних військ (“boots on the ground”). Вони мають рацію: солдатські черевики необхідні. Але солдати, які їх носять, мають бути арабами-сунітами й турками, але не американцями. І це багато що говорить про характер потрійної загрози, з якою зіткнулися США та їхні союзники.

Ісламська Держава – це три компоненти: транснаціональна терористична група, протодержава й політична ідеологія з релігійним корінням. Вона виросла з Аль-Каїди після хибного американського вторгнення до Іраку; і, як Аль-каїда, вона звертається до екстремістського сунітського ісламізму. Але Ісламська Держава пішла далі, шляхом створення халіфату, і зараз є конкурентом Аль-Каїди. Її володіння територією створює легітимність і здатність для наступального джихаду, який вона веде не лише проти невірних, а й шиїтів і суфійських мусульман, яких вважає «такфірами», або невірними  ісламськими монотеїстами.

Ісламська Держава вихваляє чистоту ісламу сьомого століття, але надзвичайно майстерна у використанні засобів масової інформації у двадцять першому столітті. Її відео й канали соціальних медіа є ефективними інструментами для залучення неповнолітніх мусульман – переважно молодих людей з Європи, Америки, Африки й Азії, які борються за свою ідентичність. Чисельні незадоволені тягнуться до “Sheikh Google”, де вербувальники Ісламської Держави чекають, щоб розпочати на них полювання.

За деякими оцінками, сьогодні нараховується понад 25 000 іноземних бойовиків, які несуть службу в Ісламській Державі. Тим, кого вбивають, швидко знаходять заміну.

Трибічна природа Ісламської Держави створює політичну дилему. З одного боку, важливо застосовувати жорстку військову силу, щоб позбавити халіфат території, яка забезпечує йому і притулок і легітимність. Але якщо американський військовий слід надто важкий, м'яка сила ісламської держави буде посилена, сприяючи таким чином своїм зусиллям глобального вербування.

Ось чому «черевики на землі» мають бути сунітськими. Присутність іноземних або шиїтських військ підсилює претензії Ісламської Держави бути оточеною й атакованою  невірними. Поки багато в чому завдяки ефективності курдських сил, що складаються в переважній більшості із сунітів, Ісламська Держава втратила близько 30% території, захопленої рік тому. Але дислокація додаткових сунітських піхотинських сил вимагає підготовки, підтримки й часу, а також тиску на центральний уряд шиїтів домінуючим Іраком, щоб стримати його сектантський підхід.

Після розгрому в Лівії (де Ісламська Держава підтримує джихадистів-ополченців і оголосила про створення трьох «віддалених провінцій») Обама із зрозумілих причин відмовляється повалити режим президента Сирії Башара Аль-Асада, лише щоб побачити як Ісламська Держава візьме під контроль велику територію, супроводжуючи це  геноцидом і масовими звірствами проти багатьох сирійських несунітів. Але Асад є одним з найбільш ефективних інструментів вербування  Ісламської Держави. Багато іноземних джихадистів реагують на перспективу допомогти повалити правителя-тирана Алавіта, який вбиває сунітів.

Дипломатичне завдання США полягає в тому, щоб переконати прибічників Асада, Росію та Іран, ліквідувати її без руйнування залишків сирійської державної структури. Безполітна зона й безпечна зона в північній Сирії для мільйонів переміщених людей могла б укріпити американську дипломатію. Так само надання величезної гуманітарної допомоги біженцям (у наданні якої американські військові дуже ефективні) надзвичайно б підсилило м'яку силу США.

У своїй актуальній формі фінансування й координація стратегії м'якої сили Америки є недостатніми. Але ми знаємо, що жорсткої сили не вистачає, особливо щоб відбити кібертериторію, що займає Ісламська Держава – наприклад, шляхом розробки можливості видалити ботнети й протистояти ворожим акаунтам соціальних медіа.

Навіть якщо США і їхні союзники переможуть Ісламську Державу в найближче десятиліття, ми маємо бути готові до повстання з попелу подібного сунітського екстремістського угруповання. Знадобиться багато часу, щоб подолати наслідки революцій, подібні тим, що відбуваються на Близькому Сході. Джерела революційної нестабільності включають ослаблені постколоніальні кордони; затримку модернізації; провал «Арабської весни» і релігійне сектантство, посилене міждержавним суперництвом між сунітами Саудівської Аравії та шиїтами  Ірану.

У Європі релігійні війни між католиками й протестантами тривали майже півтора століття. Бої закінчилися (Вестфальським миром 1648 року) лише після того, як Німеччина втратила чверть свого населення в Тридцятирічній війні.

Але також варто пам'ятати про те, що коаліції того часу були складними, з католицькою Францією, що сприяла  голландським протестантам проти католиків Габсбургів більше з династичних, ніж релігійних причин. Чи повинні ми чекати подібних складнощів сьогодні на Близькому Сході.

Заглядаючи вперед в області, де США мають різні інтереси, такі як енергетика, безпека Ізраїлю, ядерне нерозповсюдження й права людини, американські політики мають слідувати гнучкій стратегії «стримування плюс підштовхування», що передбачає співпрацю з різними державами й групами в різних обставинах.

Наприклад, стане чи ні політика Ірану помірнішою, Іран інколи розділятиме інтереси США, але інколи їм протистоятиме. Насправді остання  ядерна угода може відкрити можливості для більшої гнучкості.

Проте, щоб опанувати їх, як показують нинішні дебати, зовнішній політиці США щодо Близького Сходу доведеться стати витонченішою.

Проект Синдикат для «Дня»

Джозеф НАЙ — професор Гарвардського університету, голова Ради з глобального порядку денного Всесвітнього економічного форуму «Майбутнє урядів», автор книжки «Чи закінчилося століття Америки?».

Джозеф НАЙ

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ