Життя без совісті і честі — все одно що земля, позбавлена сили тяжіння
Наґіб Махфуз, єгипетський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури

Як волинянин Василь Швець лікував Юзефа Пілсудського

11 серпня, 2017 - 11:42

Неспокійні 20-ті роки минулого століття. На обпалену воєнним лихоліттям Волинську землю почали повертатися з теренів Великопольщі її колишні жителі, які залишили свої оселі під час жорстоких боїв Першої світової. Згодом прибували і колишні легіонери Пілсудського та віддані йому офіцери, котрим держава віддячувала земельними наділами і маєтками та дозволила тут поселятися. Адже, згідно з Ризьким договором (березень 1921 року), польський кордон з совєцькою Україною був визначений по річці Збруч.

Про ці далекі події, і не тільки, йдеться в історико-краєзнавчій книжці ветерана освітянської ниви Романа Миткалика з Прилісного Маневицького району «Моє село, мої односельчани...» Думаю, що читачів газети «День» зацікавлять фрагменти нарису, в якому розповідається про маловідому сторінку з життя Начальника відродженої Польської держави і першого її маршала Юзефа Пілсудського.

***

«... День і ніч через Західний Буг із Варшави на Володимир, з Бреста до Ковеля, через Нову Руду на Маневиччину їхали безперервні валки поляків. Вони наймали місцевих перевізників і шукали свої колишні «осади» та фільварки.

— Де дорога на майонтки Дубровиці? — цікавилися.

— Як проїхати до колонії Кунинська? — допитувались у селян новоприбулі, зупиняючись на всіх перехрестях доріг.

То була «гаряча пора» і добрі «заробітки» для наших селян. Усе польське майно вивантажувалося на платформи станції Маневичі з військових ешелонів або слідувало від самого кордону на найманих підводах. Навіть сам Юзеф Пілсудський відмовився від послуг залізниці, а добирався на Схід до прилученої території, разом зі своїми вірними вояками, гужовим транспортом. Він хотів на власні очі побачити, як влаштовуються тут переселенці та відновити зв’язки із поляками-старожилами.

Лісові дороги Маневиччини приховували жовнєжів від блукаючої по лісах колишньої царської солдатчини. Далі дороги вели їх до маєтностей володарів городоцького лісового урочища Вал поміщиків Маєвського і Корчевського, а там, через Смолодавку, — до маневицького пана Бірара та до колишньої польської «осади» Кунинська. Кінцевий шлях пролягав через Цумань — ближче до маєтків і замку олицьких князів Радзивіллів.

«Нагадаємо: Пілсудський в 1922 році відійшов від активного політичного життя, але тримав тісний зв’язок зі своїми легіонерами. Вони складали кістяк бригади, якою він командував, і яка в 1914—1918 роках на стороні австрійської армії воювала проти російських військ на Східному фронті. Згодом з допомогою вірних йому жолнєжів він 12 травня 1926 року здійснив державний переворот і став прем’єр-міністром Польщі. Під його проводом молода країна стала активно розбудовуватись.

...Ось уже понад десять років з Костюхнівки, що в Маневицькому районі, де знаходився штаб бригади Пілсудського і де є відновлене кладовище його легіонерів, на початку листопада стартує харцерська естафета. Запалений тут вогонь вони везуть через усю Волинь до Варшави. У День незалежності Польщі — 11 листопада під час урочистої церемонії запалюють його на могилі Невідомого солдата». — Уточнення Василя Федчука.

***

У місцевих жителів збереглися окремі спогади, пов’язані з проїздом Пілсудського через наші терени.

...До перевізника Радіона Ружицького (він жив у селі Галузія і мав пару міцних коней) підійшов чоловік у цивільному, біля якого стояли військові чини, і замовив його підводу. Їхали вони лісовою дорогою від Валу до Смолодавки поміщика Бірара, остерігаючись зустрічі із «воюючими» ватагами вже ніким не керованої армії. Вони розбрелися по навколишніх лісах, ведучи свій грабіжницький «промисел».

Невідомий пасажир був застуджений. Він постійно кашляв, відтак наказав зупинитися біля крайньої хати Маневич, що притулилася майже біля самої річечки Маневки. То було обійстя старого Василя Швеця. При розрахунку з господарем підводи незнайомець похвалив їздового.

— Видно, пан — міцний господар, коли має такі файні коні.

— У мене тільки батіг мій, а коні панські, — поспішив пояснити Ружицький. Можливо, подумав про намір своїх пасажирів реквізувати ці коні.

— А як звати вашого пана? — запитав незнайомець.

— Звати нашого пана Миколай Бірар, а його маєток знаходиться он там, за лісом, — відповів Радіон.

Почувши знайоме для себе прізвище, пасажир підійшов впритул до їздового і тихо зронив:

— Коли приїдеш до свого пана, то, в першу чергу, передай йому привіт від Юзефа Пілсудського, і якщо буде там все тихо, то завтра я буду в нього.

За такий «привіт» пан Бірар нагородив свого їздового Радіона земельним наділом і той облаштував тут своє сімейне обійстя.

А що сталося із застудженим пасажиром, майбутнім маршалом відновленої Польщі?

На його щастя, в хаті старого Швеця була велика сільська піч, яку до почервоніння напалив щедрий господар, хоч сам і не відав, хто на ній буде вигріватися. Грівся Пілсудський на печі, на ячмінній соломі, застеленій домотканою рядниною. Цілу ніч, обливаючись потом, він попивав із дерев’яного половника калиновий узвар, який приготувала для нього господиня — баба Мотруна. За її щирість і «курс лікування» гість підніс їй пуховий шарф, у який до цього моменту кутав своє хворе горло:

— Бардзо дзенькує, добра кобєто! Тепер шарф мені не потрібний...

А за спалені в печі дрова Пілсудський наказав своїм підлеглим дати дідові Василеві взамін ликових постолів офіцерські чоботи «на рипах». Вони до самої смерті зберігалися у домашній скрині його молодшого брата Кіндрата, який згодом розділив своє сімейне щастя з бабою автора книги — Улитою Миткалик, чоловік якої не повернувся з царської війни».

Р.S. Викладені вище події варто було б конкретизувати у часі: хоча б назвати місяць і рік. Але Радіон Ружицький помер у 1968 році у віці 90 років, а дід Василь Швець — ще раніше. Тож Роман Миткалик не взяв на себе сміливість домислювати дати. Але факт перебування творця незалежної Польської Республіки, маршала Юзефа Пілсудського на маневицькій землі достовірний.

За книгою Р. Миткалика «Моє село, мої односельчани...» підготував Василь ФЕДЧУК, Луцьк

Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments