Бенефіс «самотньої леді»

Правдиво написати про акторську долю, розуміючи й тонко відчуваючи всі нюанси сценічної творчості міг лише актор. Воно й зрозуміло, адже автор п’єси «Самотня леді», прем’єра якої відбулася в театрі у фойє (Національного театру ім. І.Франка) Ігор Афанасьєв — актор і режисер. Тому так добре знає всі перипетії доль акторської братії.

Сюжетна канва п’єси зможе чудово вписатися в життя будь-якої героїні, і всяка акторка знайде тут моменти, співзвучні своїй життєвій історії. Отже, в помешканні, наповненому спогадами та предметами, які милі серцю, живе стара акторка Олеся Богданівна. Вона настільки самотня, що згодна здавати кімнату першому-ліпшому клієнтові. Ним виявляється симпатичний молодий чоловік, плани якого оселитися в літньої самотньої пані зовсім не є альтруїстичними. Він хоче просто обікрасти її, і це випадково з’ясовується в процесі знайомства.

Така роль для акторки — дарунок долі. Народна артистка України Галина Яблонська, яка віддала рідній франківській сцені 60 років творчого життя (!), останнім часом через об’єктивні обставини не грала великих чи головних ролей. А в «Самотній леді» — роль Олесі Богданівни — центральна та гранично цілісна за емоційним наповненням. Здається, акторці зовсім не складно існувати в просторі вистави, вона грає себе й про себе, про своє життя в Театрі ім. І. Франка, нездійсненні мрії й про щастя створених образів. Не випадково, в художньому оздобленні (сценографія та костюми — Олена Богатирьова) використано портрети Галини Яблонської з вистав, де вона мала величезний успіх; в своєму першому монолозі-спогаді вона говорить про ролі, в яких досвідчені театрали пам’ятають акторку. Так реальність і художня вигадка тісно переплітаються.

Великодушний автор п’єси дає можливість героїні зіграти декілька фрагментів своїх улюблених ролей, нібито повертаючись до них у спогадах. До речі, будь-яка виконавиця зможе обрати для себе будь-яку роль, яку забажає. Галина Яблонська зіграла в, як завжди, феєричних костюмах Є .Богатирьової, монолог Роксолани, героїні вистави «Біля домашнього вогнища», повеселила глядачів колоритною суперечкою Баби Палажки та Баби Параски. У цих образах акторка, яка відрізняється манерою своєрідної української сценічної школи, з властивим ліризмом, психологізмом, щирістю подачі матеріалу та характерністю в нюансуванні почуттів, демонструє палітру переживань, розцвічену її нев’янучим талантом.

Героїня Яблонської дає урок людяності своїй небозі Вірочці (Анастасія Добриніна), імпульсивній і сучасній дівиці, не схильній до сентиментів і готовій без жалю здати недолугого грабіжника міліції. Відтає душею поряд із дивакуватою леді Сава (Олександр Печериця), який втратив віру в людей. Молоді актори гармонійно існують у дуеті. Їх психологічний поєдинок подається в розвитку, від взаємної неприязні до почуття, яке зароджується. Знаходить він яскраву виразність і в музично-пластичному розв’язанні (Ольга Семешкіна).

Наприкінці життя Олеся Богданівна повна мудрості та доброти. Ці доброчесності вона немовби заповідає Вірочці та Саві. Але підтекстом фіналу вистави добре прочитується думка про спадкоємність професії. Велика акторка передає досвід творчості молодим акторам, закликаючи служити театру вірно та беззавітно. Тому така пронизлива остання сцена, вирішена режисером-постановником Петром Ільченком сумно, але просвітлено. Олеся Богданівна — Яблонська покриває меблі і всі предмети в кімнаті простирадлами, немовби білим саваном прощання. Вона збирається в далеку путь. Нікому не дано уникнути цієї долі. Але в промені прожектора залишаються театральні костюми, світлини, де обличчя акторки молоде й натхненне. Пам’ять не вмирає».