Біля Тараса

21 — 22 травня українці відзначали ювілейну річницю перепоховання Тараса Шевченка. Півтора століття тому поет повернувся в Україну, був похований, як і заповідав, де «і Дніпро, і кручі», — в Каневі, на Чернечій горі.

Цього року дату відзначали дуже по-різному. В Тернополі провели шевченківські читання. В Івано-Франківську відкрили пам’ятник Кобзарю роботи Лео Мола, всесвітньо відомого канадського скульптора, автора пам’ятників Шевченкові у Вашингтоні, Буенос-Айресі, Санкт-Петербурзі. Рух добровольців «Простір Свободи» провів свою, вже традиційну акцію «Проща до Тараса». Цьогоріч у засаду дійства лягло символічне відтворення останньої путі Шевченка з Петербурга, де його настигла смерть, додому — в Україну. Дорогу, що нею свого часу було перевезено прах поета, цього разу подолав терновий вінок. Трупа Одеського академічного українського театру ім. В. Василька в ці дні виїхала на гастролі Одещиною з виставою «Весни Тараса». Згадували і в інших містах і містечках, за кордоном. Тепло. «Незлим тихим словом». Ось тільки в Каневі було галасно і незатишно.

У Канів для відзначення ювілею приїхали голова Верховної Ради Володимир Литвин, прем’єр-міністр Микола Азаров та радниця Президента Ганна Герман. У зв’язку з їхнім приїздом доступ до Чернечої гори був частково обмежений! А під час урочистостей люди кричали посадовцям «Ганьба!». Після цього, як передає кореспондент «Дня» Вікторія Кобиляцька, до мікрофона підійшов викладач Білоцерківського аграрного університету Олександр Мамалига і промовив: «Українці, перед вами виступали «раби, підніжки, грязь Москви...». Пізніше він прокоментував «Дню» свій вчинок: «Я вважав за потрібне як українець прокоментувати ті виступи, які звучали сьогодні біля Тарасової гори. Хотів сказати більше, але не встиг, бо мене відштовхнули. Загалом, щодо подій, які відбулися на річницю перепоховання Шевченка, то мені сподобалося те, що українці заявили про себе як народ, як державна нація, зважилися на виклик тим антиукраїнським силам, які перебувають при владі й не дали можливості їм влаштувати шабаш на цьому святому місці».

Можливо, Олександр перебільшує. Адже відзначення ювілею на державному рівні, безперечно, важливе. Але питання до влади все одно залишаються.

Як інакше потрібно йти на зустріч з Тарасом, ми запитали в експерта і читачки «Дня».

Володимир ПАНЧЕНКО, літературознавець:

— Спілкування з Тарасом Шевченком потребує щирості, й всі відзначення та святкування його Днів мають право на життя лишень на цій основі. Що важливо для поетів, «і мертвих, і живих»? Бути почутими. Нічого більше їм не потрібно. Тому тим, хто влаштовує урочистості, слід налаштовуватися на тиху розмову з поетом, на співдумання з ним, на співрозуміння того, що йому боліло. Шевченкові ж найбільше боліла Україна. Серед того, що він устиг сказати, є чимало таких слів, які стосуються й безпосередньо нас, нинішніх. Тому так важливо читати Шевченка, думати разом із ним. Він не раз апелював до тих, хто мав би бути українською елітою, а ставав «рабом і підніжком». Це вічна наша проблема — «еліта», яка нерідко виявляється продажною, жадібною, цинічною...

Я не знаю, що нинішній владі робити на Тарасовій горі. Хіба що каятися. Бо все інше — лицемірна казенщина. Вони й на Прощу йдуть, відгородившись від людей міліцейськими кордонами. Всі вони — «временщики», яким гарантовано безславний кінець. Усе, хоч що б вони сказали на Канівській горі, — не більш, як машкара. Адже результатом їхньої політики є соціальне й національне приниження України.

Свого часу я стояв у Берліні біля будинку, в якому живе Ангела Меркель. Скромна німецька багатоповерхівка, один охоронець при вході біля під’їзду, де мешкає канцлер Німеччини. А наші вельможі?! Для чого їм, неситим, Шевченко? Задля ритуалу? Так гріш йому ціна...

Це, між іншим, цікава тема: як поезія й ім’я Шевченка використовували різні політичні режими й різні ідеології. Навіть більшовики намагалися «привласнити» Шевченка. Виходило кепсько. Доводилося перебріхувати його поезію, а деякі твори навіть вилучати з «Кобзаря» («Великий льох», «Розрита могила», «За що ми любимо Богдана»...). Шевченкового слова в радянські часи боялися. І було чого: у його слові живе могутній дух сплюндрованої, але незнищенної України, Холодного Яру, предків, чиїми кістками вимощено многотрудний український шлях... Як відомо, тих, хто 22 травня приходив до пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві, заарештовували, відраховували з університетів, переслідували. Влада не хотіла, щоб українці — не дай Бог — почувалися українцями.

Нинішня влада також лицемірить із Шевченком. Адже гуманітарна політика, яку вона проводить, — антиукраїнська. Фарисеї від влади хочуть зробити з нас частину «русского мира». Не вони перші — в нашій історії вже було чимало юзефовичів і маланчуків. І в них нічого не вийшло. Не вийде й тепер. І всім, звісно, воздасться.

Галина БІЛОШИЦЬКА, Житомир:

— У 1939 році наша сім’я жила в Житомирі. За успіхи в навчанні батько, Олександр Баранівський, вирішив винагородити мене і двох моїх молодших сестер Надію та Лідію поїздкою до Канева на відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку. З того великого дійства мені запам’яталося, що було дуже багато людей — яблуку ніде впасти. Над Дніпром лився могутній спів великого хору — «Заповіт», «Причинна (Реве та стогне Дніпр широкий)», «Думи мої, думи» з тих пір стали моїми улюбленими творами, і я не можу слухати їх байдуже. Запам’яталася і розповідь про сторожа могили Т.Шевченка Івана Ядловського — ми ще школярками зрозуміли, що його подвигла велика любов до поета.

У 1946 році в мене була друга зустріч із Чернечою горою і святою могилою на ній. Із села Маслівки, куди я приїхала до подруги Марії Чемерис, ми разом пішки пішли до Канева — вийшли вранці, а прийшли під вечір, і всюди бачили страшні сліди війни. Я тоді дала собі завдання — як обітницю — вивчити напам’ять якомога більше творів Кобзаря. І я їх багато знаю, часто використовувала у своїй педагогічній роботі.

Наступна зустріч з нашим великим поетом відбулась у 1964 році, коли святкували 150-ту річницю його народження. Тоді з татом, мамою і двома моїми маленькими дітьми Олександром і Оленою ми побували в Моринцях, Керелівці, Будищах, уклонились могилам батьків Т.Шевченка. До ювілею влада готувалась — на дорозі димів свіжий асфальт, на багатьох хатах не встигали повністю відремонтувати дахи, то перекривали ті частини, які дивилися на трасу. Тоді ж почули крилату фразу Олеся Гончара: «Спасибі Тарасу за шифер і трасу».

У ті відвідини найсильніше вразила канадська делегація, яка як один стала на коліна перед могилою Кобзаря. А ми тоді ще не вміли і кланятись. А спів величезного хору на Співочому полі звучав так, ніби будив українців, кликав до національної самосвідомості, до національної гордості.

У 1976 році ми на своєму авто подорожували сім’єю — Корсунь-Шевченківський, Сміла, Мліїв, Умань і, звісно, Канів. І я отримала безцінний подарунок — портрет Т.Шевченка, який написав мій друг, художник Андрій Яблонський. З того часу цей портрет висить на найчільнішому місці в нашому домі.

І ще не раз мені довелося побувати в Каневі — у туристських подорожах, із своїми учнями з Житомирського автошляхового технікуму, з хористами, викладачами, власними вже дорослими дітьми. Усього мандрівок до Чернечої гори в моєму житті було чотирнадцять чи п’ятнадцять — точніше зараз важко пригадати.

Запам’ятався 1984 рік — цього разу ми повезли до Канева Василя Білошицького, батька мого чоловіка, якому тоді було близько 80-ти років. І разом до могили поклали розкішний букет з налитих колосків відбірної пшениці (нарізали з поля біля дороги), ягід калини і чорнобривців, що їх ми попрохали у місцевих жителів — коли вони узнавали, для чого квіти, то казали, що можемо взяти хоч всі. Там, на горі, до мене раптом підійшла жінка і запитала: «Ви його дочка?» Я відповіла: «Усі ми його діти». І коли ми вже поверталися, наш батько Василь Білошицький сказав, що кращого і святішого місця він не бачив у своєму житті.

Пам’ятними були і останні відвідини Канева у 2002 році. Почали з Прохорівки, з Михайлової гори. Заворожені Шевченковим дубом, на деякий час ми з моїм чоловіком Миколою Білошицьким поринули в ту духовну обстановку Максимовичів, де було добре й затишно Кобзарю, низько вклонилися могилі М.О.Максимовича, взяли кілька листочків з дерев біля пам’ятника, щоб відвезти Кобзарю. Тоді ми були вже немолодими людьми, нам минуло по 74 роки, але, незважаючи на вік і хвороби, пішки піднялись на Чернечу гору до Кобзаря.

...У 1980 році, за рік до того, як Верховна Рада УРСР ухвалила рішення про державне свято — день ушанування пам’яті Тараса Шевченка, ми вирішили у сім’ї та з друзями відсвяткувати день його народження. Продумали все: кого запросити, самі запрошення, підготовку квартири, вікторини та ігри, які б мали збагатити всіх нас знаннями й почуттями, призи. Проте одне запрошення невідомо як потрапило до місцевого управління КДБ. Там відреагували — чоловіка (тоді в нього була поламана нога) возили на допити, мене теж викликали, але я, написавши пояснення, не понесла їх до КДБ, бо у призначений ними час мені треба було проводити заняття у технікумі. То один з офіцерів прийшов на роботу, і я там віддала йому ці пояснення зі словами, що вони могли б самі прийти на той вечір і побачити все на власні очі, бо адреса була відома. Цей випадок примусив нас замислитись, що ми мали в тій державі. Зараз дехто сумує за радянськими часами, але ми тоді зрозуміли, що це таке, і що є влада Компартії. З того часу у нас стало традицією, яку не порушуємо й досі — 9 березня о 7-й ранку я йду до пам’ятника Шевченку в Житомирі (донедавна робила це разом з чоловіком, але зараз йому це важко), витираю порожній на той час постамент і кладу букет із золотих колосків і калини, який готую заздалегідь.