У темні часи добре видно світлих людей
Еріх Марія Ремарк, німецький письменник

Борг вдячної пам’яті

Учора в Українському Католицькому Університеті Мирослав Маринович провів лекцію «Духовність ГУЛАГу»
6 вересня, 2012 - 00:00
МИРОСЛАВ МАРИНОВИЧ

1918 року цього дня РНК Радянської Росії прийняв Декрет «Про червоний терор», що надавав право місцевим Надзвичайним комісіям розстрілювати заручників та ізолювати «класових ворогів». Ця ухвала започаткувала комуністичний терор, який продовжувався у роки громадянської війни в Росії до 1923 року. Частина істориків переконана, що його наслідки проявлялися аж до смерті Сталіна.

Дати на кшталт 5 вересня та інші «святкові дні» у таборах дисиденти традиційно відзначали голодуванням. Застосовували й інші форми протесту. У таборі їхні руки були розв’язанішими, ніж на свободі. Ув’язнити їх уже не могли, адже вони й так сиділи. «Ми називали табір маленькою зоною, а Союз — великою. Але саме тут ми вперше почали чути одне одного, почувалися вільнішими. Навіть свою книжку про дисидентське життя разом із Зиновієм Антонюком та Семеном Глузманом ми назвали «Листи з волі», — зауважує Марослав Маринович.

Лекція пана Мариновича — це лекція-спогад. У ній колишній політв’язень виокремлює низку уроків, які отримав і від конкретних персоналій, і від таборового життя. А відсидів він 10 років у камері, де утримували лише «особливо небезпечних державних злочинців». У Михайлини Коцюбинської пан Мирослав навчився любити окрему людину з її слабкостями, а не усе людство. У Оксани Мешко — не прогинатись ні перед ким. У Левка Лук’яненка — говорити одне одному тільки важливі слова. Євген Сверстюк, який був моральним авторитетом цілого табору, навчив жити за Євангелієм. Для Мирослава Мариновича це стало особливим відкриттям: «Здавалося б, якою може бути духовність Колими, Аушвіцу? Є внутрішня суперечність одного в іншому. Там, де насильство, панує антидуховність. З іншого боку, російський поет Віктор Нєкіпєлов писав: «В’язниця — це символ любові й смирення. Це вища школа надії і ніжності». Коли людина переносить страждання незаслужено, але з власної волі, вони духовно загартовують.

Звичайно, дисидентським рухам, які виникали у інших республіках та країнах-сателітах Радянського Союзу, вдавалося досягнути більших результатів, ніж українському. Зокрема, ми бачимо це на прикладі Польщі. Однак відчуття того, що боролися даремно, у Мирослава Мариновича немає. «Є тільки власна відповідальність і об’єктивний хід подій. Не відчуваючи потреби помсти, ми прогавили, що непокараний злочин може стати початком нового. Але завжди є прощення. І комуністам можна простити. Та в будь-якому разі верховенство права має діяти. Комуністам ми простили, але верховенства права не відбулося. З іншого боку, ми не можемо порівнювати себе з іншими державами. Бо є те, що відрізняло нас. Гантінгтон говорить про образ релігійної демократизації. Ця хвиля пройшла через Європу і захопила Радянський Союз — Прибалтику, Галичину. І вернулася. Як на мене, саме через Галичину проходить цивілізаційний розлом. Це означає, що Україна повинна мати інші підходи, інші методології, які не спрацювали у Заходу».

Нові шляхи, вважає Маринович, доведеться шукати молодому поколінню. Звичайно, зважаючи на досвід минулих років і розумно поєднуючи їх: «Я чекаю від вашого покоління поєднання тої любові до України, жару серця, які були характерні для дисидентів». При цьому Мирослав Маринович порадив не робити глибинних помилок, які вводять у далеку від людинолюбства сферу — адже у всіх випадках із його вчителями були Бог, людина і добро.

ДО РЕЧІ

Учора у Верховній Раді було зареєстровано проект постанови «Про 75-ті роковини Великого терору та вшанування пам’яті його жертв». Автор проекту — народний депутат Ярослав Кендзьор (фракція НУ-НС).

Христина БОНДАРЄВА, Львів
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments