Ми досі ще рятуємо дистрофію тіл, а за прогресуючу дистрофію душ — нам байдуже.
Василь Стус, український поет, перекладач, прозаїк, мислитель, правозахисник,

Гучна смерть і смерть, яку «не почули»

10 квітня, 2013 - 13:57

У понеділок мій знайомий анархіст вивісив на «Фейсбуці» прецікаву добірку відеороликів під спільною назвою «21 неймовірно зла пісня про Маргарет Тетчер». Кого там тільки немає: від маловідомих панк-хуліганів до таких легенд, як «Пінк Флойд», Клаус Номі і Шинед О’Коннор. Розкішний екскурс британською рок-музикою за останні 30 років.

Тетчер за часів моєї радянської юності була ворогом напіванекдотичним, напіввіртуальним. На її долю не випадало такого валу пропагандистської люті, як її найближчому другові та союзникові — Рейгану. Їх, до речі, навіть на карикатурах зображали разом — наприклад, на одному малюнку Рональд ніс на руках Меггі, обличчя в обох були щасливі від думок про нові підступи проти прогресивного людства.

Пам’ятаю, викладач наукового комунізму в Дніпропетровському гірничому інституті, де я тоді навчався, розводився щодо її другого обрання на прем’єрську посаду: безжальна тітка напала на бідну Аргентину, і потім британське жіноцтво із захватом голосувало за неї, «нічого не тямлячи в політиці», — наче той старий пень щось у чомусь тямив.

На початку 1980-х казенна ненависть рідко знаходила емоційний відгук у мас. Здебільшого всім було байдуже. Хоча от парадокс: Тетчер ненавидіти було можна, а слухати пісні її ненависників — зась. Уже згодом я дізнався, що у Великобританії мільйони людей не любили її цілком щиро, що для більшості митців, робітників, громадських активістів її ім’я було синонімом абсолютного зла. Та й зараз коментарі під вищезгаданими відеокліпами часто-густо виходять за рамки пристойності. Таврують її як диктатора. Не відстають і деякі опоненти лівих: у консервативному захваті ставлять на одну дошку з, наприклад, Піночетом.

Повторюся, для мене вона — далекий персонаж далекої історії. Але насправді позавчора була ще одна смерть, про яку багато хто навіть не знає: вдень 8 квітня пішов із життя російський журналіст Михайло Бекетов, головний редактор газети «Химкинская правда». Йому було 55 років. Принциповий журналіст, він викривав корупційні оборудки керівництва Химок. У другій половині 2000-х його газета стала голосом усіх городян, які протестували проти будівництва автомобільної траси через Химкинський ліс. 13 листопада 2008 року журналіста було жорстоко побито біля свого дому. Він потрапив до лікарні з черепно-мозковою травмою, струсом мозку, переламом гомілки. Йому ампутували ногу і пальці руки, він втратив мову і став інвалідом першої групи. Навіть тоді у мера Химок Володимира Стрельченка, якого багато спостерігачів вважають замовником злочину, вистачило нахабства подати на Бекетова позов про наклеп і прийти до суду. По суті, останні п’ять років перетворилися на повільне вбивство Михайла. Аналогічні історії з українського повсякдення читач, гадаю, пригадає без зайвих зусиль.

За всієї безапеляційності й іноді грубості свого політичного стилю Тетчер знала межу, якої не можна перетинати, попри всі спокуси. За її правління (так само, як і її наступників та попередників на посаді прем’єра) журналістів не калічили, не вивозили їх у ліс і не відрізали їм голови. І вибори відбувалися чисто. І опозиціонерів не ув’язнювали за висмоктаними з пальця звинуваченнями і не скидали з гвинтокрилів у море.

А ви кажете — Піночет.

Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ