«Нам, інвалідам, треба все те ж саме, що і здоровим»

Це був Міжнародний відкритий конкурс інвалідів Кубок «Фалбі» — 2003». Про бажання взяти участь у такому змаганні заявило тридцять українок. Проте перший етап подолало лише сім дівчат, а на фінальні змагання було допущено тільки троє. Претендентками на звання міс Україна стали і представниці зарубіжжя — Болгарії, Росії, Білорусі. Долі всіх шести фіналісток багато в чому схожі. Дівчата стали інвалідами внаслідок нещасного випадку і мають достатньо мужності, щоб справлятися з важким випробуванням. Олена Рожкова (23 роки, Луганськ) готується поступати до педуніверситету на факультет психології, щоб потім допомагати дітям-інвалідам пристосуватися до цього життя. Сама вона після операції цілих два роки дуже боялася людей, а потім навчилася не помічати жалісливі погляди. «Навіть на візку людина може бути щасливою, — говорить вона. — Це залежить від самої людини і від ставлення навколишніх до інвалідів. Не треба виявляти щодо нас жалість, до нас треба ставитись як до рівних, адже візок — це не кордон світу. Головне — перестати себе жаліти, навчитися жити по- новому. Це складніше, ніж побудувати пандуси...»

Двадцятишестирічна Наталя Піцун зi Львівської області раніше працювала продавцем. Після серйозної травми вона розгубилася, а потім вирішила підучитися і продовжити роботу в сфері торгівлі, оскільки їй дуже не хотілося відмовлятися від роботи з людьми.

Олена Кононович з Харківської області навчилася самостійно долати навіть сходинки і вважає, що для неї не існує нерозв’язаних проблем. «Я завжди посміхаюся, — говорить Олена, я дуже життєрадісна людина. Я приїхала на конкурс, щоб переконати оточуючих у тому, що в будь-якій ситуації можна знайти сили залишитися самим собою».

Олеся Гладишева (Росія) і Олена Галкіна (Білорусія) упевнені, що люди на візках — дуже сильні. У цьому могли пересвідчитися всі присутні на генеральній репетиції свята, коли дівчата знов і знов повторювали складні моменти танцювальної композиції. Їм потрібні міцні руки і сильна спина, потрібна приголомшуюча координація рухів, щоб не порушити малюнок танцю і весь час, вертячи колеса, устигати проробляти руками всі танцювальні па. До хвороби на сцені з усіх учасниць довелося танцювати тільки Лідії Васильєвій з Болгарії, оскільки ще з дитинства дівчина професіонально займалася в балетній школі при національній опері у Варні. Зараз Лідія займається заочно у двох вузах, в майбутньому бачить себе юристом і вважає себе повноправним членом суспільства. У нас у країні дівчину вразила незвичайна доброзичливість українців, готовність прийти на допомогу.

Учасниці змагалися у фігурній їзді на візках, в умінні цікаво розповісти про себе, танцювати і складати гарні композиції з кольорів. Організатор конкурсу голова правління благодійного фонду інвалідів «ІП-Фонд» Микола Подрезан сказав «Дню»: «Я щаслива людина, тому що займаюся улюбленою роботою, яку оцінили в країні. Коли сів у візок, мені вже було 38 років. Я зрозумів, що нам, інвалідам, треба зуміти довести здоровим, що ми цілком повноцінні. Нам треба все те ж саме, що і здоровим — програвати і вигравати, посміхатися і плакати, одружуватися і розлучатися, танцювати... Форма шоу для цього найбільше підходить. 1996 року відбувся перший всеукраїнський конкурс для дівчат, 1998 — для юнаків (Лицарі на візках). А сьогодні ці конкурси стали доброю традицією. Я хочу, щоб у конкурсі було всебічно представлено життя молодої дівчини. Критеріями для вибору переможниці є багатство внутрішнього світу людини, освіченість, зовнішні дані, здатність до саморозвитку, вміння працювати в команді. З кожним роком нові учасниці демонструють дедалі більшу силу волі, вміння володіти собою».