Останній президент УНР у вигнанні

Днями, а саме в день смерті великого українського поета Тараса Шевченка — 10 березня, помер відомий політичний і громадський діяч України Микола Плав’юк. Він був останнім президентом Української Народної Республіки у вигнанні. 1992 року саме Плав’юк передав першому Президентові України Леонідові Кравчуку клейноди УНР і грамоту про правонаступництво.

З біографічних даних Миколи Плав’юка. Народився 1925 року на Прикарпатті. Ще в школі приєднався до Організації українських націоналістів (ОУН). З 1946 року — в еміграції, спершу в Німеччині, потім у Канаді.

З 1979-го — голова Проводу українських націоналістів. 1988 року на сесії Державного Центру (ДЦ) УНР — легітимного продовжувача уряду Української Народної Республіки — Миколу Плав’юка обрано п’ятим президентом УНР у вигнанні.

В березні 1992 року за ініціативою Плав’юка уряд УНР вирішив припинити діяльність еміграційних інституцій УНР і передати повноваження ДЦ УНР владі незалежної України.

У серпні 1992 року Микола Плав’юк на чолі делегації ДЦ УНР під час урочистого засідання Верховної Ради України передав грамоту ДЦ УНР Президентові України Кравчуку зі взаємоузгодженим формулюванням, що проголошена 1991 року республіка Україна є правонаступницею Української Народної Республіки.

КОМЕНТАРI

Юрій ШАПОВАЛ, історик:

— По-перше, я особисто знав пана Миколу Плав’юка. Довелося зустрічатися з ним у формальній та неформальній обстановці. Поза сумнівом, він був людиною інтелігентною, відданою ідеї, яка вела його крізь усе життя. Він мав велику порядність у взаєминах із людьми, що для політичного лідера є дуже важливим.

По-друге, його найважливіший внесок — це крок назустріч Україні. Він передав клейноди й сам переїхав до України. Далеко не всі з представників української діаспори наважуються на таке. А якщо й наважуються, то дуже швидко розчаровуються, побачивши українські реалії. Плав’юк мав мужність, терпіння, розуміння українських реалій. Він був послідовним у своєму бажанні бути в Україні й робити свою роботу.

По-третє, він мав смак до історії, розумів її. Він багато зробив для того, щоб посприяти виходу видань, присвячених історичній, літературній проблематиці. Тобто ця людина цінувала інтелект, вона хотіла, щоб українська культура була представлена якнайкраще за межами України і, звичайно, в самій Україні. Все це вирізняло його з-поміж інших діячів із того крила ОУН, з якими я знайомий, і з-поміж інших діячів.

Георгій ШИБАНОВ, заслужений діяч мистецтв України, публіцист:

Україна втрачає видатних людей, які все своє життя присвятили служінню їй і рідному народу. Із великим смутком сприйняв повідомлення про відхід у Вічність Миколи Васильовича Плав’юка.

Я мав щастя кілька разів із ним зустрічатися і бесідувати, коли працював над монографією, присвяченою видатному хоровому диригенту, засновнику уславленої капели «Думка» Несторові Городовенку (1885—1964), котрий емігрував наприкінці 1948 року до Канади і оселився у Монреалі. Вона побачила світ у видавництві імені О. Теліги 2001 року завдяки сприянню незабутнього Миколи Васильовича. Фундація імені О. Ольжича, котру він багато років очолював, також допомогла мені у здійсненні творчого відрядження до Канади, де я шукав сліди Нестора Городовенка у березні-квітні 1998 року. Та пам’ятна поїздка за океан дуже допомогла мені в написанні монографії. Познайомився тут із цікавими людьми, які багато зробили у діаспорі для відродження національної культури. Особливо незабутньою залишилася зустріч з істориком Марком Антоновичем.

Микола Васильович дав тоді високу оцінку моїй праці. Висловив низку цінних порад. Він справив на мене велике враження своєю високою культурою, шляхетністю, щирою доброзичливістю і вболіванням за українські справи. Він підтримував усіх розумних людей, хто нею по-справжньому переймався. Його очі завжди світилися добротою, увагою до співрозмовника.

Микола Васильович Плав’юк надзвичайно багато зробив для України, для її воскресіння. Він назавжди залишиться у пам’яті багатьох людей як в Україні, так і далеко за її межами.