Не знати історії - означає завжди бути дитиною.
Цицерон, давньоримський політичний діяч, видатний оратор, філософ і літератор

Підкорювачі металу

Ковалі всієї України повинні об’єднатися. Навіщо?
10 серпня, 2004 - 00:00
ВІДВІДУВАЧІ ДНЯ КОВАЛЯ НЕ ВІДМОВЛЯЛИ СОБІ В ЗАДОВОЛЕННІ ПРИМІРЯТИ РИЦАРСЬКИЙ ШОЛОМ І ПОТРИМАТИ В РУКАХ ДЕСЯТИКІЛОГРАМОВИЙ МЕЧ / ФОТО МИХАЙЛА МАРКIВА / «День»

В Україні їх завжди намагалися обійти — дуже багато загадкового, здавалося, було в роботі коваля. Та й самі вони в рідкісні хвилини одкровень признаються, що кування металу можна порівняти з божевіллям. Концентрація на одній точці та монотонні удари молотка впливають на свідомість, як гіпноз. Навколишня дійсність сприймається насилу, і лише знаєш, що кожні 10 хвилин до печі треба підкладати вугілля. У такому режимі ковалі, трапляється, працюють кілька діб поспіль, тому споконвічно учнів собі вони підбирали надто виборково.

Попри таку жорстку кадрову політику, дефіциту ковалів в Україні не було ніколи. Підтвердити цей факт може те, що, згідно з висновками вчених-антропонімістів, прізвище Коваль і похідні від нього (вони, очевидно, колись вказували на професію її носія) до цього дня залишаються одними з найпоширеніших. А запитаність ковалів у наш час підтвердило дійство, що відбулося під час минулих вихідних. На День коваля у Музеї архітектури та побуту зібралося близько 80 майстрів із різних регіонів країни. Притому, що ще минулого року, як розповідає беззмінний організатор днів ремесел, етнограф Олексій Доля, їх було не більше 30. Звісно, зліт ковалів не такий видовищний, як, скажімо, гончарів або майстрів вишивки — із зрозумілих причин, більшість виробів доводиться розглядати в каталогах. Але ті, хто не побоявся захопити з собою на «семінар» ковадло та горнило, все-таки знайшлися. Вони й продемонстрували необізнаним, як метал перетворюється на корисну річ.

Такою виявилася, звісно ж, підкова. Організатори вмовляли народ уважніше дивитися під ноги — щоб не проґавити «щастя», яке майстри, викувавши, одразу викидали в траву. Але якщо підкова — справа 15—20 хвилин, то, наприклад, сокиру, зі слів коваля Богдана, треба робити два-три дні, ніж — тиждень, а меч — місяць. Щоправда, така трудомістка робота сьогодні майже не запитана. Із неприхованим здивуванням дивилися майстри і на зразок непричетності прогресу до мистецтва — так звану циганську кузню Богдана, для створення якої знадобилося не більше півгодини, деревне вугілля та міх для розпалювання вогню. Нині ковальство осучаснилося, завдяки чому й стало рентабельним. Попит на художнє кування — огорожі, грати — в період активного будівництва навіть перевищує пропозицію. Менше 100 умовних одиниць за один метр майстри не беруть і вмовляють небо, щоб воно дало їм сили впоратися із наявними замовленнями. Тому саме ковальство можна сьогодні з усією впевненістю назвати прибутковим ремісницьким бізнесом. Безумовно, майстри, які працюють на побутові потреби свого села, також є. Але підмурок ковальської справи в країні все ж закладають конкуруючі між собою приватні фірми, які знають, що таке маркетинг і рекламні стратегії.

З одного боку, цьому можна лише порадіти: поєднати приємне з доходним — найзаповітніша мрія усіх вболіваючих за ремесла в Україні людей. З іншого — як показало міні-опитування, сучасним Вакулам чужий романтизм, і роботу свою вони асоціюють насамперед із прибутком, а не мистецтвом. «Хоча ринок ковалів в Україні сьогодні ще не заповнений, насправді талановитим людям пробитися надто складно», — нарікає голова правління Спілки ковалів Київщини Ігор Колосюк. Справжні шедеври продаються в глибинці за безцінь тільки тому, що майстри не знають і не вміють себе презентувати. Програма розвитку народної творчості в Україні відсутня, а отже, сподіватися на добру душу, яка оцінить роботи, організує виставку та відшукає клієнтів, не доводиться.

Попри все це в нас, як виявилося, ще й досить проблематично стати ковалем. Самовчителі із метало- та матеріалознавства в цьому випадку — річ некорисна. А навчальний заклад, який готує ковалів в Україні, лише один: Транспортний ліцей. Він уклав контракт із Київським заводом художнього кування про працевлаштування перспективних випускників, той самий завод заохочує успішних студентів… Але зрозуміло, що зусиль одного ліцею в масштабах країни, м’яко кажучи, недостатньо. До того ж, попри прибутковість ковальства, молодь престижним його не вважає — дуже брудна та трудомістка робота.

Вихід із виниклої ситуації вбачають в одному: створенні профоб’єднань. Вони б, вважає І. Колосюк, і популяризували ремесло, і навчали ковалів, і шукали таланти, і допомагали їм себе показати. Перші успіхи в цьому напрямі вже є: об’єдналися ковалі Галичини, створили спільноту майстри Київської області. У їхніх планах — систематичне проведення міжнародних виставок і семінарів, організація фестивалів. Щоправда, поки що в своєму останньому дослідженні американці зробили висновок, що в Україні відсутні ковалі. Чому? Та тому, що в жодній міській довідці не вдалося відшукати майстра, який уміє підкоряти метал.

Оксана ОМЕЛЬЧЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ