Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ: «Росія хоче привласнити українську історичну спадщину»
Учора відомий історик і постійний автор «Дня» Станіслав Кульчицький святкував своє 75-річчя. Ми привітали ювіляра зі знаменною датою. Незважаючи на щільний графік роботи навіть у свій день народження, Станіслав Владиславович знайшов кілька хвилин для спілкування з «Днем» про історичні питання сьогодення.
— Президент Росії Дмитро Медведєв оголосив 2012 рік Роком російської історії. На ваш погляд, про що свідчить такий крок?
— Цей крок Медведєва мені зрозумілий, оскільки нова Росія шукає своє коріння у минулому. А минуле для неї — це Російська імперія, яка існувала навіть після того, як зазнала краху 1917 року. Імперія була трансформована більшовиками вже у Радянську імперію. Різниця між цими двома імперіями дуже принципова, але є один фактор спорідненості, якого неможливо уникнути — в одній державі об’єднуються багато націй, в тому числі й такі нації, які у своєму минулому мали державність. І якщо така державність зникає, то ставлення громадян цих націй можна легко прогнозувати — вони не хочуть бути частиною імперії.
ХХ століття показало, а в деяких випадках трагічно підтвердило, прагнення українців до свободи. Визвольні змагання, починаючи з 1917 року, згодом трансформувалися у те, що відбувалося, приміром, у Західній Україні. Ці події засвідчили, що Радянська імперія ґрунтувалася на фальшивих підвалинах. Фальш продемонстрував також і той факт, що Конституція СРСР і конституції окремих республік знаходилися у кричущій невідповідності з реальністю. Але коли центр послабився, почався той рух, який згодом, у часи горбачовської «перебудови», назвали «парадом суверенітетів». Цей термін, очевидно, виник у середовищі людей, які не хотіли розпаду СРСР, але для України «парад суверенітетів» обернувся завоюванням незалежності. Прагнення опертися на історію, тобто на ті прецеденти, які були в минулому, коли Україна після Переяславської ради упродовж багатьох століть знаходилася під владою Росії, свідчать про те, що у програмі Медведєва і Путіна нічого не змінилося. Як відомо, Путін вважає, що розпад СРСР — це найбільша геополітична трагедія для Росії і континенту загалом.
Ми, звичайно, можемо разом з Росією святкувати якісь спільні дати, можемо конкурувати з приводу окремих дат. Все ж таки зрозуміло, що Київська Русь як держава була сформована набагато раніше, ніж Російська імперія. Росіяни, наприклад, вважають Русь неукраїнською. Вона була такою лише з точки зору національної української держави, бо у Ранньому Середньовіччі ще не існувало ні французів, ні англійців, ні українців. Але потрібно завжди пам’ятати, що це, у першу чергу, наша спадщина.
Майданчиком для співпраці між українськими і російськими істориками може бути довголітня дружба і співпраця між Інститутом історії України та Інститутом загальної історії Російської Академії Наук, який очолює доктор історичних наук Олександр Чубар’ян. Ми зробили досить багато спільних проектів, постійно дискутуємо на різні теми, зокрема стосовно Голодомору, який і в Україні, і в Росії викликає різні оцінки. Ми спільно видали курс «Історія України» російською мовою і курс «Історія Росії» українською мовою. Але, на жаль, ці матеріали вийшли мізерними тиражами, тому широкого розголосу серед інтелектуалів так і не набули. Надалі обов’язково будемо прагнути співробітництва, оскільки українські історики в ньому зацікавлені. Багато архівів історії України ХХ, ХІХ і навіть XVIII століть зберігається у Санкт-Петербурзі та Москві. Нам потрібно вивчати ці насправді безцінні для української історії джерела. Так, цю історію ми можемо назвати й спільною, але вона, в першу чергу, наша, українська.
— Як ви думаєте, чому, на відміну від російських керманичів, українські у питаннях історичної спадщини діють мляво?
— У суто економічних питаннях Україна й досі залежить від Росії. Не маючи самостійності у прийнятті рішень, українські політики не хочуть псувати відносин. Тим більше, що російська верхівка націлена на збирання земель, тому використовує залежність, в тому числі й енергетичну, для того, щоб вирішувати гуманітарні проблеми. Це і національна пам’ять, і національна свідомість. Кремль намагається відтіснити такі поняття на другий план, як це було за СРСР, коли слово «націоналізм» звучало як образлива лайка. Росія завжди була багатонаціональною державою, тому націоналізм для неї — тема під табу. Натомість великого значення набуло придумане слово «патріотизм» як замінник націоналізму. А якщо в окремій республіці СРСР виникав регіональний, національний патріотизм, то у верхівки це викликало гостре відторгнення. Одразу виникали підозри, що республіка хоче відділитися від Союзу.
Очевидно, що енергетична залежність — не єдиний важіль впливу на Україну, але, мені здається, найголовніший. Скажімо, у сучасних Росії і Польщі складна історія, оскільки польський народ постійно пригнічувався в СРСР, зокрема польська діаспора в Україні найбільше постраждала у 1920-х і 1930-х роках від політики Кремля. Але сьогодні нічого подібного ми не бачимо — Польща є членом НАТО, ЄС, Польща для Росії втрачена, вплив на неї майже неможливий. Поляки тепер мають право і можливість розпоряджатися своєю історією, і це сучасну Росію, власне, й не цікавить. А от Україна, її історія — це зовсім інше питання. Адже була Київська Русь, яку потрібно вважати українською державою, так само як і Франція веде свою історію від часів Римської Галлії, це її неперервна історія. Українську ж спадщину хоче привласнити Росія. До речі, книжка з Бібліотеки «Дня» «Сила м’якого знака» фактично дає відповіді на усі ці питання. Українці — читайте!
Очевидно, що в Україні існує багато поглядів на її минуле, і це пояснюється складністю української історії. З іншого боку, кожна країна має складну історію, але суперечності щодо минувшини ніяк не впливають на єдність ні тої ж Франції, ні Великобританії тощо. Але в Україні міцно закріпилася радянська спадщина. Справа у тім, що Радянський Союз будувався як етнократична держава із так званими титульними націями. Так, республікам надавалися конституційні гарантії, але під єдиним загальним дахом інтернаціоналізму. На перший план завжди виходила «титульна російська нація», російський народ. Тому росіяни й досі не відчувають себе національною меншиною в Україні, а вважають, що вони — титульна нація.
— Як би ви в цілому оцінили гуманітарну політику нинішньої української влади?
— Важко оцінити гуманітарну політику, коли у складі уряду немає людини, відповідальної за цю політику. Існують об’єктивні суперечності у суспільстві, але їх потрібно не лише враховувати, але й знати. Особисто у мене складається враження, що теперішній уряд взагалі не знає про ці проблеми. У самому уряді відсутня об’єднуюча структура, яка б займалася відслідковуванням цих суспільних процесів. Виходить так, що суспільство живе своїм життям, а держава віддаляється від нього все далі й далі.
Відносини двох держав — України й Росії — перебувають сьогодні в дуже небезпечному стані і дальші поступки з боку наших можновладців загрожують державному суверенітету. Кремль спокійно приймає усі поступки від України, навіть не згадуючи про якісь національні інтереси, відмінні від інтересів Росії. Тобто рівноправність у цих відносинах як така відсутня. Єдине, що сьогодні залишається Україні, — активно розробляти європейський шлях, над яким сьогодні, на жаль, стоїть великий знак запитання.
