«Ті, хто вижив, бачили пекло»

На Майдані, Інститутській і Грушевського досі лежать квіти і горять свічки. З часів Другої світової війни Україна не переживала нічого подібного за кількістю жертв та способом їх убивства — відстрілювання снайперами. Станом на 18 березня 2014 року Небесна Сотня налічувала вже 108 осіб. Це й ті, хто помер пізніше від отриманих тоді поранень. Є серед них вірменин, білоруси, росіяни та грузини. Жінки і чоловіки. Наймолодшому загиблому було лише 17, найстаршому — 83... Багато людей отримали поранення, та не лише фізичні травми, а й психологічні, коли на їхніх очах вбивали друзів. Минуть роки, але, говорять психологи, спогади про ці події залишаться в людей жахливими...

Двоє очевидців тих страшних подій розповіли «Дню», що пережили 20 лютого і чому досі стоять на Майдані, а не вертаються додому.

«СТРІЛЯЛИ ВОНИ ЧІТКО. ХЛОПЦІ ПАДАЛИ, ЯК МУХИ»

Олегу Томащуку 38 років. Він приїхав із Тернополя, де звільнився з будівельної фірми, щоб бути на Майдані. Має 11-річного сина. Його дружина -підприємець, і Олегові обридло, що в неї постійно вимагають хабарі. Приїхав відстоювати нову країну для родини. Кілька разів бував удома. Востаннє приїхав на Майдан у ніч проти 19 лютого. «Ми їхали автобусом. Нас було 35. Ми знали, що почалась війна, що це вже навіть не Грушевського», — розповідає чоловік.

Вранці 20 лютого Олег із п’ятьма іншими тернополянами охороняли великий прапор біля пам’ятника засновникам Києва, що на Майдані. Приблизно о 8.10 силовики почали штурмувати Майдан з боку Інститутської. «Їх було десь 30. Очевидно, солдати внутрішніх військ, бо в чорній формі. На них пішли наші хлопці від стели. Їх було приблизно вдвічі менше, і ми кинулися їм на допомогу, — розповідає чоловік. — Ми їх добре потовкли, особливо трьох. З одного я зірвав шолом, бо він був погано зав’язаний, і відразу облишив бити. Переді мною була 19-річна дитина. Старші з нас захищали «вв-шників», бо молодші дуже хотіли їх побити. На одного силовика я впав, що б урятувати. Трьох чи чотирьох поранених «вв-шників» наші хлопці понесли на Майдан — як полонених і щоб медики надали їм першу допомогу. Решті силовиків ми дали можливість піти».

Чоловіки відігнали силовиків до вулиці Грушевського і почали робити барикади з шин. Їх несли з Майдану та Інститутської.

Олег ішов по каністри з бензином, щоб облити шини і підпалити їх, створивши таким чином димову завісу. «Ми не відразу зрозуміли, що в нас стріляють. Я був біля дерева, і коли побачив, що летять кулі, як риба «пірнув» під інше дерево. Поруч було троє хлопців. Того, що був ліворуч від мене, застрелили в голову, тому, що праворуч, куля потрапила в бронежилет, відбилась і косяком увійшла в груди і в шию, був великий фонтан крові», — згадує Олег. Третій хлопець хотів відтягти вбитих, і йому вистрелили в груди. Олег відтягнув його, бо хлопець був ще живий. У пораненого випав телефон, і тернополянин забрав мобільний, щоб потім подзвонити рідним хлопця. Відтягати хлопця Олегу допомагали й інші чоловіки. Потім вони всі разом спустилися на Майдан, де взяли щити.

«Били вони чітко. Стріляли від синього будинку (біля Нацбанку. — Ред.). Я почув, що дзенькають кулі. Щоб перевірити, чи стрілятимуть далі, виставив з-за дерева свою каску, звичайну будівельну, їй відразу продірявили козирка. Коли вже був зі щитом, його теж ніби просвердлило. Куля пролетіла прямо перед носом», — Олег говорить про ті страшні хвилини спокійно. Каже, в перші дні після «чорного четверга» намагався не думати про ті події. Зараз йому вже трохи легше, наскільки це можливо в його ситуації.

«Хлопці падали, як мухи, і нікуди не вилізеш, бо щосекунди стріляють. Один був недалеко від мене, високий такий, по мові чути, що східняк, я йому кажу: «Не виходь», а він вийшов, йому ногу прострілили, він почав відповзати, і його забрали медики», — пригадує чоловік.

Поранених і вбитих спершу витягали на ковдрах, потім уже з’явилися ноші. Коли носили хлопців, силовики почали стріляти і від готелю.

«Ми знайшли набої, стріляли 16-м калібром і шестиміліметровим дробом», — розповідає чоловік. Олег кілька разів зносив поранених з Інститутської на Майдан, втомився і сів перепочити біля готелю «Україна». Він витяг телефон, що випав у чоловіка, побачив багато пропущених викликів від його дружини, але зрозумів, що не зможе сказати їй правду. Зателефонував швагрові, сказав, що його родич тяжко поранений. Швагер, який теж був на Майдані, прийшов дізнатися подробиці, сказав, що Олега (так звуть хлопця, якого я витяг) відвезли в лікарню.

«Я віддав йому телефон, а сам був у такому стані, що нічого не розумів, навіть не обмінялися номерами. Я не знаю, чи живий Олег. А хлопці, яких убили поруч зі мною, були зі Львівської області. Я пізніше дізнався», — каже тернополянин.

20 лютого вбили двох його знайомих. Бронежилети йому та його побратимам видали вже наступного дня. «Бронежилет проти тих куль — нічого. Вони дерево прострілювали наскрізь. Металеві щити теж не захищали. Ми ж фактично йшли голіруч воювати», — говорить Олег.

Тим, що вцілів, Олег завдячує Богу і Святому Миколаю (чоловік народився 19 грудня). А ще говорить, що не бачить перемоги Майдану і буде стояти тут, поки винні у смертях людей не будуть покарані.

«Я ДИВОМ УЦІЛІВ. МЕНЕ ВРЯТУВАЛА СИЛА БОЖА»

Про події 20 лютого Микола Токар, 25-річний лісоруб із села Дуліби Львівської області, розказує коротко: «То був жах». Хлопець розповідає, що бої починались від мосту біля Жовтневого палацу і продовжувалися до виходу з метро на Інститутській.

«Люди потрапили в пастку нагорі, й ми піднімалися від Жовтневого, щоб їх урятувати», — каже Микола. Він був озброєний прутом арматури. Із захисту — будівельна каска і дерев’яний щит. Щось на зразок бронежилета (саморобну «кольчугу») йому видали вже 21 лютого. «Я відразу зрозумів, що нас убивають. Було видно, як зверху несли мертвих. Але ми все одно туди пішли — прикрити щитами тих людей. З протилежного боку від банку «Аркада» дуже сильно стріляли. Ми палили шини, щоб урятувати якомога більше людей», — розповідає хлопець.

За його словами, стріляли навіть у медиків, які рятували поранених і виносили загиблих. «Дуже багато людей загинуло. Від банку «Аркада» текла річка крові до готелю «Україна». Я дивом уцілів. Мене врятувала сила Божа», — каже Микола.

Серед загиблих він не бачив знайомих облич, інакше було б іще важче. «Але вони все одно мені як брати. А ті, хто вижив, бачили пекло, але свідомо йшли туди, ніхто нічого не боявся», — говорить хлопець. Єдине, чого він боїться і боятиметься, — дивитися в очі людям, які втратили тут рідних, якщо в державі не буде змін. Саме тому Микола не їде з Майдану. Разом з іншими він ходить до Верховної Ради, і кожен новий похід завдає йому болю.

«Під Верховною Радою — партійні прапори. Їх тримають люди, чисті, в костюмах. Це ті самі «тітушки». Наші хлопці гинули під українським прапором, ним накривали їх, убитих кулями снайпера. У ніч проти 19 лютого ми прощалися біля сцени під тим прапором, бо не знали, чи доживемо до ранку», — розповідає Микола. «Ми повинні відстояти загиблих і вцілілих, щоб знали, що тут не тільки мертві, а й живі герої, які віддали життя не за партії, а за свободу», — додає він.

«Таке не забудеться до смерті», — каже Микола. На запитання, чи ходить до психолога, відповідає: «Мені не потрібен психолог. Треба його у Верховну Раду відправити, а не сюди».

Вдома на хлопця чекає мама. Вона на колінах просила сина не їхати на Майдан після подій на Грушевського. Її навіть забрала «швидка», бо піднявся тиск. Удруге, коли вже їхав пікетувати Верховну Раду 18 лютого, хлопець сказав, що знайшов у Києві роботу.

Після того, як Миколу серед інших бійців показали в телевізійному сюжеті, рідні були вражені. Зараз вони раді, що Микола вижив та пишаються мужністю хлопця...