Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

УЇК-ЕНД—КУЛЬТУРА

Зручний Франклін
29 липня, 2003 - 00:00

Зручний Франклін

Центр сучасного мистецтва закінчує літо відразу з двома проектами.

Літо, міжсезоння, однак просто так у відпустку не підеш: потрібно запустити який-небудь виставковий проект і тоді вже розслабитися. У Центрі сучасного мистецтва для надійності презентували два проекти відразу: «Зручне середовище» і «Трансформація Франкліна». Перший — авторська побудова Лади Наконечної. Другий — робота Романа Листвака і Наталії Пінчук. Обидва проекти — переможці щорічного конкурсу молодих кураторів і художників.

Судячи з представлених об’єктів, молодь передбачувана. У «Зручному середовищі» — фотографії та відео. У «Трансформації Франкліна» — графіка в поп-артовому, тиражному напрямку і трохи абстрактного живопису. Щось подібне бачене багато разів, в інших виконаннях, на безлічі інших вернісажів, виставок, експозицій, бієнале, триєнале.

Лада Наконечна фотографує стіни, монтуючи їх із фото інших стін. Тобто вгорі одна стіна, знизу — підмонтована, так щоб пограти з масштабами, іншу взято, як правило, більшим планом. Особливо запам’ятовується підклеєний до стандартного білдингу колумбарій, де, серед інших імен, ясно видніється меморіальна табличка з виразним магічним «Макс Ернст». На відео — також стіна, рівні ряди квадратних вікон на темно-сірому фоні, з величезною прямокутною аркою посередині. Камера повільно ковзає по стіні, заглиблюється в арку і виринає з неї. Нарешті, ще один об’єкт, що, здається, найбільше вдався Наконечній — «…організм…» — простір залу цілком розкреслений білими нитками на рівні куби.

«Трансформація Франкліна» — це, звичайно, трансформація одного із могутніх (підсвідомих, та й свідомих, мабуть, також) мотивів актуальних художників — фінансового. Великі полотна є обробкою збільшеного зображення стодоларової купюри з допомогою різноманітних шрифтів, знаків і символів, що накладаються на неї. На підлозі розкидано ті ж папірці вже звичної, натуральної величини. Звичайно, ксерокопії. Натуральні Франкліни з водяними знаками, звичайно, зробили куди б більший ефект, адже художник, як відомо, не зобов’язаний точно відображати явища і прикмети навколишньої дійсності, а перетворювати їх силою своєї уяви. Саме тому було застосовано ксерокс, а не, наприклад, друкарський станок. То нехай же бліда копія присоромить зухвалий у своїй всемогутності, але й одночасно глибоко безпорадний у своїй бездуховності оригінал!

Так або приблизно так можна було б сказати про трансформованого стодоларового Франкліна. У будь-якому випадку, трансформований Франклін набагато зручніший за Франкліна справжнього, оскільки справжній, негідник, в руки не дається, а трансформер — ось він, будь ласка, роби з ним що хочеш, вішай на стінку — і все добре. Організм потребує свіжих, але, одночасно, і глибоко пізнаваних вражень, навіть якщо у нього, в організму, мозок влаштований квадратно-гніздовим чином.

Такі куби перетвореного буття. Хрестики-нулики, в одній комірці гроші, в іншій — затишний будиночок, в третій — простора офісна робота, в четвертій — могилка. Нудно жити на цьому світі, панове.

Татусі

Нову комедію з Едді Мерфі можна вважати майже смішною. Сподіваюся, що радянський фільм «Вусатий нянь» ще хтось пам’ятає. Там вусатий, але дуже молодий чоловік вовтузиться з цілим натовпом маленьких бандитів, осягаючи таким чином ази практичної педагогіки. Вся інтрига будується на прихованому, але поширеному переконанні в тому, що чоловік — істота для виховання дітей абсолютно не пристосована.

Щось схоже відбувається і у фільмі «Татусiв день». Двоє працівників-невдах продуктової компанії, одного з яких грає записний голлівудський веселун останніх двадцяти років Едді Мерфі, з горя вирішують відкрити дитячий садок прямо на дому. Спочатку ніхто їм не може повірити: як, чоловіки — і дитячий садок? Неможливо. Але потім все налагоджується. І незабаром вже по будинку Мерфі носиться півтора десятка шибеників. Власне, процесу налагодження контакту новоспечених педагогів із цією братією, а також боротьбі з негарною вихователькою з конкуруючого садка, і присвячено фільм.

Ексцентричний талант Мерфі відомий добре. У «Татусевому дні» він також щосили старається його застосовувати. Виходить іноді досить забавно. Едді Мерфі та діти — вдале поєднання, підтверджено досвідом. І все б добре, якби не залізобетонне переконання творців фільму, що смішно — це коли багато і голосно пісяють, пукають і блюють, а також з гуркотом кудись падають, отримують несподіваний удар по якій-небудь частині тіла та інше в тому ж дусі. Тобто смішні ситуації створюються прямим шляхом, загальноприйнятим в американському телевізійному шоу і в Голлівуді — з допомогою фізіологічних хохмочок нижче пояса. Такого роду «дотепів» у фільмі вистачає з лишком. Що є досить дивним, тому що діти — найкращі у світі актори, і при правильній роботі з ними можна дійсно насмішити глядача.

Ні, звичайно, буває і по-справжньому смішно. Наприклад, коли Мерфі обережно заглядає в туалет після невдалого дитячого какання, дуже дотепно звучить музична тема з хічкоківського трилера «Психо» — під неї там здійснюються жахливі вбивства, а тут на Мерфі майже звалюється «жахлива правда». Але таких моментів не дуже багато, на жаль.

То, може, і не варто так вже заморочуватися — смішно, не смішно… Головне, щоб хеппі-енд переміг. Щоб зла училка прогоріла і опустилася до вуличної регулювальниці. Щоб ті, хто ще не встиг щасливо одружитися, зробили це. Щоб «Татусiв дитячий садок» переїхав у нове просторе приміщення. Щоб діти та вихователі полюбили одне одного, зрештою. Останнє, до речі, і є головним підсумком фільму. Щасливі педпрацівники зі щасливими дітьми в новому, зручному, просторому дитсадку — чи є краща картина?

А тепер, діти, підніміть руку, хто бачив щось подібне на теренах нашої «Педагогічної поеми»?

Пiдготував Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ