Працювати треба ідейно, щоб дати свою духовну лепту для рідного народу
Кость Левицький, український державний діяч, адвокат, публіцист

Наслiдки невивченої історії...

Важливі тези Лариси Івшиної, озвучені під час відкриття Днів «Дня» на Волині
21 травня, 2018 - 19:10

Минулої п’ятниці у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки відбулися представлення найкращих світлин міжнародного фотоконкурсу і традиційна вже розмова зацікавлених із головним редактором «Дня» Ларисою Івшиною. На початку діалогу вона зауважила, що хотіла б спілкуватися з людьми, яким справді цікаві теми, винесені для обговорення. Переповнений конференц-зал університетської  бібліотеки радував багатолюдністю, але хотілося зворотного зв’язку при спілкуванні. Й аудиторія була не просто уважною, а й досить-таки допитливою. Модератор розмови проректор університету Анна ДАНИЛЬЧУК могла бачити по кілька відразу піднятих рук у залі, з запитаннями.

Отож говорили про те...

...ЧОМУ НАМ ТРЕБА ЇХАТИ В ЗАТУРЦІ?..

Як зізналася Лариса Івшина, для неї Дні «Дня» на рідній Волині, які тут розпочалися вже в 13-те,  завжди супроводжують особливі  відчуття. Це — чергове повернення додому, бо «кожен відчуває бажання повернути борги, пам’ятаючи ті зусилля, які колись вклали в тебе. Щоразу мені хочеться подивитись, як живуть земляки, чи цікава їм виставка, яка вже багато років відбувається в університеті». Але цього року напередодні представлення Днів «Дня» по дорозі в рідне містечко Локачі наш головний редактор зробила те, що збиралася зробити давно: побувала в меморіальному музеї В’ячеслава Липинського в селищі Затурці. «День» одним із перших розповів про цей музей, на нашому сайті «Україна Incognita» (incognita.day.kiev.ua) є віртуальна екскурсія музеєм. Але, як каже Лариса Івшина, важливо не просто подивитися експозицію, а подивитися її саме в Затурцях, у відреставрованому колишньому родовому маєтку Липинських, навколо якого ще є частина 150-річного парку, є дерева, під якими відпочивав В’ячеслав Липинський, збережена аура садиби.

НАПЕРЕДОДНІ ПРЕДСТАВЛЕННЯ ДНІВ «ДНЯ» ЛАРИСА ІВШИНА ПОБУВАЛА В МЕМОРІАЛЬНОМУ МУЗЕЇ В’ЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО В СЕЛИЩІ ЗАТУРЦІ. «ЗУСТРІЧ У МУЗЕЇ З НЕОРДИНАРНОЮ ЛЮДИНОЮ ЩЕ РАЗ ПІДТВЕРДИЛА, ЩО МУЗЕЙ ВИДАТНОГО ВОЛИНЯНИНА ПОТРІБНИЙ ДЛЯ ФОРМУВАННЯ НОВОГО МИСЛЕННЯ В НАШИХ СПІВВІТЧИЗНИКІВ, ПЛЕКАННЯ ГРОМАДЯН НОВОЇ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ», — ТАК ПІДСУМУВАВ У «ФЕЙСБУЦІ» ЦЕЙ ВІЗИТ ЗАВІДУВАЧ МУЗЕЮ ВІТАЛІЙ КУШНІР

«Моя дорога до Липинського була довгою. Я дозрівала своїм розумом, щоб відвідати цей музей. І сьогодні голові Волинської облдержадміністрації Олександру Савченку, який прийшов на відкриття фотовиставки, я порадила обов’язково поїхати в Затурці, бо на Волині він нова людина. Присутність керівника в певному місці — це завжди сигнал для інших. Чи складають на Волині рейтинг багатих людей? — запитала Лариса Івшина. — Бо в цих багатих людей — у Затурцях — обідраний фасад музею Липинського... Ми не знаємо, яку оцінку виставить історія цим людям, а Липинського вона вже оцінила. За сто років він ще актуальніший і запитаний, і не тільки для України, про що свідчать звертання в музей у Затурцях з Австрії, Німеччини... І  якщо ми ще досі не змогли роздивитися, що для нас важливо, то проблема в нас, а не в Липинському! Але в нас, мого покоління, є хоч маленьке виправдання: в школах, коли ми навчалися, не викладали історії України, була лише історія УРСР, і то невеликим обсягом.  Тим, що ми «добрали», ми можемо завдячувати родичам, які зберегли родинні історії, притримували нас від впливу пропаганди.

Але сьогодні — інша біда. Тоді ми шукали самвидав, вишукували інформацію по крупинках. А тепер — великий інформаційний «вал». Та чи є бажання в ньому розібратися, щоб сформувати собі лоцію: що вивчити, що дізнатися?.. Тому закликаю вас поїхати в Затурці, просто допомогти музею прибрати старий парк, попрацювати для такого високого імені. А потім і більш осмислено пізнати спадщину Липинського. Що є ще більш знаковим для Волині, ніж ця садиба-музей?  Нам треба розширювати розумний простір. Можна про Липинського прочитати, подивитися фотографії в альбомах. Але коли дивишся їх в автентичному оточенні, в будинку, де жили покоління цього шляхетного роду, який багато зробив для України,  це сприймається інакше, і повернетеся додому з новими духовними роздумами».

...НАВІЩО НАМ ЗНАТИ МИНУЛЕ?..

«Можливо, нам треба менше занурюватися в історію, а вирішувати сьогоднішні проблеми?», — питання, яке головному редактору «Дня» поставив студент факультету філології і журналістики Максим КРАВЧУК, майбутній видавець, зрештою, не  таке провокаційне чи банальне, як би можна подумати. Це відносно поширена думка загалом у суспільстві.

Але аудиторія прийняла роздуми Лариси Івшиної, бо «те, що відбувається з нами, — 100% результат невивченої історії, яка  і карає нас за невивчені уроки». Серед аргументів, які навела головний редактор «Дня», значення 100-річчя Гетьманату, яке опинилося на узбіччі, так би мовити, уваги держави, різниця у ставленні до Скоропадського в Україні і до Маннергейма в Фінляндії та Пілсудського в Польщі, де суспільство оцінило їхній фаховий рівень і прагнення заради рідної країни працювати на її благо. А Скоропадського зробили вигнанцем... Багато відповідей на запитання, а навіщо нам історія, дають книжкові видання «Дня», зокрема й «Корона, або Спадщина королівства Руського», яку представили і в Луцьку і яка отримала вже три перевидання.

Поговорили про знищену в Україні еліту, без якої народ, за висловом Лариси Івшиної, «як курка без голови», про Майдан і Революцію Гідності, прагнення наше до анархії і небажання слухати тиху розмову, а не крик по мегафону, про ген варварства, відроджений втратою еліти та отриманою можливістю хоч тимчасово вивищитись над «масами» та про те, чи здатні ми до розвитку?

І репліка з залу Антона БЕЗНОСИКОВА про  те, що він, маючи в домашній бібліотеці чи не всі книги «Дня», ніде не може купити «Силу м’якого знака», та реакція на  позицію в питаннях історії головного редактора «Дня», засвідчили: прошарок тих, хто розуміють значення  уроків історії, завдяки і  «Дню» зростає. Антон зміг придбати останній екземпляр «Сили м’якого знала», який представляли під час цієї дискусії. До речі, він поставив Ларисі Івшиній аж три запитання. Про ставлення до мецената Євгена Чикаленка і загалом людську вдячність, про те, чому не вистачає таких книг, як «Сила м’якого знака» і, врешті, навіщо  їй робити стільки зусиль, щоби переконувати людей у необхідності  вчити уроки історії, навіщо стільки років займається просвітництвом? Адже не завжди і розуміння та дяка.

Лариса Івшина назвала невдячність «рабською рисою». А вдячність «вирощує націю». Шлях просвітництва — непростий, але це — життєвий вибір.

...КОМУ ПОТРІБНІ ХЛІБ І ГАЗЕТИ

Велике пожвавлення  викликало питання про те, «як скоро загине паперова преса». Сподобалася аудиторії, судячи з реакції, фраза Лариси Івшиної про те, що «Україна сьогодні —  це хутори в поєднанні зі швидкісним інтернетом». І хоча вона стосувалася дещо іншої теми, не засобів масової інформації, а загалом нашого менталітету, прагнення рухатися вперед, проте віртуальний світ, без сумніву, завоював уже багато українців.

Про смерть паперової преси, говорила Лариса Олексіївна, нас попереджають стабільно. Але життя висуває інші  вимоги. Газета «День» на волонтерських засадах забезпечує своїм виданням прифронтові райони сходу. «Люди просять хліба і... газет! І це показник, — сказала головний редактор «Дня», навівши думку британського прем’єр-міністра Терези Мей про те, що коли зникне хоч один сектор медіа, це буде втратою для демократії. «Треба, щоб мали місце всі розумні сектори, — переконана Лариса Івшина. — Бо людина з газетою, людина з книгою — це зовсім інша людина, ніж людина без книги. І я хотіла б, щоби людина з книгою домінувала в нашому суспільстві!»

«КОЛОСАЛЬНА РОБОТА, ЯКА МОЖЕ РОЗПОВІСТИ ІСТОРІЮ» — ТАК НАЗВАВ ПРЕДСТАВЛЕННЯ ФОТОВИСТАВКИ «ДНЯ» ЕЛМАР БРОК, ГОЛОВА КОМІТЕТУ ЄВРОПАРЛАМЕНТУ В ЗАКОРДОННИХ СПРАВАХ, ЯКОМУ ЛАРИСА ІВШИНА ПРОВЕЛА «ЕКСКЛЮЗИВНУ» ЕКСКУРСІЮ ЕКСПОЗИЦІЄЮ

Що сказали лучани після діалогу з головним редактором газети «День» і знайомства з фотовиставкою?

«САМОІДЕНТИФІКАЦІЯ І ВИСОКИЙ РІВЕНЬ ГОРДОСТІ ЗА ТЕ, ЩО ТИ УКРАЇНЕЦЬ — НЕ ПАФОСНІ СЛОВА»

Оксана ШТАНЬКО, кандидатка історичних наук, старша викладачка кафедри документознавства і музейної справи СНУ імені Лесі Українки, менеджерка Центру туристичної інформації та послуг Луцька:

— Аудиторія шанувальників газети, що зголосилася завітати на зустріч, із зацікавленням відвідала також презентацію нового дітища талановитого колективу — бестселера «Корона, або Спадщина Королівства Руського». Питання, що їх виставляють на позір автори, є направду актуальними. Сьогодні в умовах війни з північним сусідом і пошуком відповіді на одвічне: «Чому так сталося?», — їх цілком можна назвати гострими. Йдеться про підставову і належно обґрунтовану нову візію української минувшини. Без совітських штампів та ненависних клейм. Підсилену якісно новими концептами, пов’язаними з нашою споконвічною елітою, — від києворуських князів до геніїв сучасності. Не завше заможних, але завжди відповідальних. За слово і вчинок. За думку і рішення.

Симпатично забарвлена щемливими споминами з власного дитинства, розмова з Ларисою Івшиною закцентувала на важливих для нас нинішніх моментах. Украй влучно пані редакторка, ніби услід за святим Августином («Майбутнє народжується в минулому і сьогоденні»), наголосила на важливості плекання історичної пам’яті. Мусимо знати і відчувати свою історію, трепетно зазирати до її глибин. Знання ті повинні бути не вибірковими щодо когось. Усім та кожному, хто називає себе українцем, слід знати своє минуле. Усвідомлювати, що нам є чим пишатися і що культивувати. Самоідентифікація і високий рівень гордості за те, що ти українець — не пафосні слова, а запорука такої потрібної успішності й стабільності нашої держави в майбутньому.

Актуальну книгу, що спонукає до роздумів та висновків, доповнив випуск додатку «Дня» — «Маршрут №1». Видання журнального формату стало гарним подарунком для волинян, адже змістовними статтями та атмосферними світлинами розповіло про наш Володимир. Його історія, визначні постаті, святині-храми, автентичні кухня та традиції в бездоганному глянці бачаться ще одним кроком до популяризації нашої минувшини, підкреслення її ролі та значимості.

«ЗАДУМАЛАСЯ ПРО ЛЮДЕЙ, ЖИТТЯ ЯКИХ ЗУПИНИЛОСЯ ЧЕРЕЗ ВІЙНУ»

Василина БОРУЦЬКА, журналіст інтернет-видання «ВолиньPost»:

— Виставка «Фото-Синтез» вразила мене масштабністю. Зізнаюся чесно, що на деякі фото не змогла дивитися без сліз, особливо коли розглядала світлини з українськими бійцями. Фото з серій «Сходження» та «Сплав» вразили мене своєю проникливістю. Люди, в яких війна забрала ногу, не здаються, а продовжують вести активний спосіб життя, продовжують доводити, що коли є сила волі, то немає нічого неможливого. Дивлячись на ці світлини вчергове захоплююся міццю духу та жагою до життя українців.

ПЕРЕПОВНЕНИЙ КОНФЕРЕНЦ-ЗАЛ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ БІБЛІОТЕКИ РАДУВАВ БАГАТОЛЮДНІСТЮ. І АУДИТОРІЯ БУЛА НЕ ПРОСТО УВАЖНОЮ, А Й ДОСИТЬ-ТАКИ ДОПИТЛИВОЮ, ОСОБЛИВО СТУДЕНТИ

Ще мені запало в душу фото бабусі з дідусем — воно, здається, називалося, «Грайливий настрій». Пара стареньких безтурботно сміялася і раділа, і я раділа з ними. А за кілька хвилин знову наверталися сльози біля фото іншої бабусі, яка живе на лінії вогню. Ця виставка абсолютно унікальна, вона показує життя в різних куточках України без прикрас. Вона змушує сміятися і плакати, милуватися і лякатися. Вона поєднала війну і мир, безтурботність і розпуку, радість і сум. Але найголовніше, що мене, студентів, відвідувачів, вона змушує згадати — тут, у комфортному і тихому Луцьку, я сьогодні знову задумалася про людей, життя яких зупинилося через війну. І я обов’язково подякую, коли на вулиці зустріну звичайного бійця в камуфляжі, який зберіг мій мир — ровесника того хлопчини, який нині дивився на мене з фото.

«ЦЕ ВАРТО ЧАСТІШЕ КАЗАТИ НАШІЙ МОЛОДІ»

Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО, старший викладач факультету історії, політології і національної безпеки СНУ імені Лесі Українки:

— У минулу п’ятницю для мене, як багаторічної читачки газети «День», трапилася знакова подія, я вперше почула Ларису Івшину не з телеекрана, а віч-на-віч на зустрічі зі студентами всіх факультетів Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки на тему «Національний діалог». Незважаючи на те що це був вихідний, адже відзначався День університету, зал однодумців газети «День» зібрався повний. Проте охочих почути редактора газети «День» було набагато більше, але не всі змогли прийти, особисто я на прохання друзів навіть вела пряму стрім-трансляцію заходу на facebook.

Під час зустрічі я, як історик, була приємно вражена, адже почула багато цікавих та актуальних думок, які варто частіше казати нашій молоді, про власну історію, традиції та збереження пам’яток. На власному прикладі волинянка Лариса Івшина показує, як гордиться тим, що народилась на Волині. Кожного разу, відвідуючи батьківський дім, вона відкриває для себе нові сторінки історії рідного краю. Зокрема, під час зустрічі вона поділилась враженнями від знайомства з Затурцівським меморіальним музеєм В’ячеслава Липинського. Із захопленням розповідала про родинні фотографії, сімейні реліквії та «патріота своєї справи», директора музею Віталія Кушніра.

Але були й сумні враження від того, що пам’ятка перебуває не в тому стані, на який заслуговує (хоча у закладі належно використовують усі ресурси, які на неї виділяють) і волинська влада має звернути на це увагу й виправити недоліки. З цим я абсолютно згодна, адже В’ячеслав Липинський заслуговує на повагу від земляків, бо саме сьогодні особливої ваги набувають сформульовані Липинським, майже століття тому, основоположні політичні категорії: національна ідея, територіальний патріотизм, державна незалежність. Чого варті лише його крилаті слова про те, що Україна має стати батьківщиною для всіх своїх громадян...

Приємно відзначити, що на сторінках свіжого випуску глянцю від газети «День», усі охочі можуть  вирушити в подорож Володимиром-Волинським. У розмові з волинськими студентами Лариса Івшина не раз зазначала, що ми маємо гордитись власною історією, яка інколи є недооціненою. Так є і з Володимиром, який вона називає, не інакше, як другою столицею Київської Русі та столицею королівства. Про цей факт замовчувалось у радянській історії, тому словами редакторки, «сучасне молоде покоління повинно історично мислити інакше».

Третій меседж до молоді, який я зуміла вловити, стосувався формування в сучасному українському суспільстві нової еліти, адже відомо, що тривалий період її представники систематично знищувались шляхом репресій, арештів. Сьогодні в наших руках усе це виправити, сформувати нові цінності, шанувати та наслідувати традиції, адже українці на це заслуговують, як показує їхня багатовікова історія.

«ЗАВДЯЧУЮ ПЕРЕМОГОЮ І ГАЗЕТІ «День»

Iрина ДАЦЮК, учениця Боратинської школи (Луцький район):

— Я навчаюсь у ЗОШ 1-3 ступеня села Боратин. Ще з початкових класів (бо моя  бабуся — Марія Іванівна Дацюк — бібліотекар у гімназії) познайомилася з газетою «День» та змістовною фотовиставкою і використовувала матеріали на уроках читання, а згодом і  при написанні творів та на інформаційних виступах. Нещодавно повернулася з міста Дніпра, де посіла третє місце на творчому конкурсі «Ми зможемо змінити світ» з нагоди Дня єднання студентів країн Європи, Азії, Африки та Латинської Америки.  Писала есе про примирення країн, зокрема й щодо закінчення нинішньої війни на сході України. Завдячую перемогою і газеті «День», бо з неї черпала інформацію. Мої друзі-однодумці часто беруть у мене читати цікаві статті, а також обговорюємо та обмінюємось думками про такі світлини, як «Біля могили воїна-побратима», яка була представлена на минулорічній виставці, теперішня «Грайливий настрій». Мені цікаві рубрики на шпальтах газет на теми освіти, культури, етнографії... Мені подобається саме паперова газета, а новітні технології, підтримую в цьому головного редактора «Дня» Ларису Івшину, потрібні, але багато в чому газету не замінять.

«СЛУХАЛА І БОЯЛАСЬ ПРОПУСТИТИ ЩОСЬ ВАЖЛИВЕ»

Катерина ТЕЛIПСЬКА, начальник відділу туризму та промоції міста Луцької міської ради:

— Уперше була на зустрічі з головним редактором газети «День». Почула багато цікавих та надзвичайно актуальних думок, які сьогодні потрібно якомога частіше озвучувати. Слухала і боялася пропустити щось важливе. Та найголовнішим для мене було почути про важливість не просто знати свою історію, а вдумливо її осмислювати. Чудовий новий випуск додатка газети «День» «Маршрут №1» — проект, який у вигляді глянцю розповідає про історію міст та містечок України, знайомить нас із нашою історією, культурою і неповторними традиціями, з нашими місцями сили, знайомить нас із самими собою. Приємно, що в цьому випуску є замітка і про місто Луцьк, а саме про подію 1429 року — з’їзд європейських монархів та один із варіантів промоції цієї події — фестиваль середньовічного духу «Князівський бенкет». Переконана, що ця подія є однією з ключових у формуванні бренду Луцька, і погоджуюсь із думкою, що «красиве минуле веде до красивого майбутнього...»

«НАША ЕЛІТА ЧАСТО-ГУСТО «РОЗЧИНЯЛАСЯ»  В ЧУЖОМУ МОРІ...»

Володимир ПРИШЛЯК, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової та новітньої історії України СНУ імені Лесі Українки:

— Фотовиставка вражає. І тому її варто до 25 травня обов’язково подивитися. А от про зустріч маститої журналістки — уродженки волинських Локач, яка трепетно залюблена в рідний край, передовсім зі студентською молоддю треба повести окрему мову. Цього разу бесіда стосувалася проблеми провідної верстви — національної еліти в нашій глибинній минувшині та непростому сьогоденні. Кожен народ і кожна нація в різні часи народжували героїв та подвижників, які вперто рухали вперед колесо власної історії. Від княжої доби Київської держави й по сьогодні вони брали на себе відповідальність за рідну землю і свій народ. За християнською заповіддю це було їм прописано на скрижалях долі за князівсько-боярським, а відтак і шляхетським принципом: «кому від Бога багато дано — від того і багато вимагається».

Біда лише в тому, що наша еліта часто-густо «розчинялася» в чужому морі: спочатку поступово полонізувалася, згодом завбачливо зросійщувалася — залежно від обставин і періодів. Нинішня українська еліта — надзвичайно точний колективний портрет усього українського суспільства. Її — неприпустимо мало, але, повірте, — вона таки є в нинішній Україні. Чого не можна сказати про представників олігархічно-корупційних кланів та їхніх політичних партій. Вони з пихою іменують себе елітою, але такою зроду-віку ніколи не були і, на щастя, не будуть.

Не в усьому можу погодитися з пані редакторкою щодо оцінки українотворчої ролі постаті гетьмана Павла Скоропадського в революційних подіях 1918 року, що відбувалися  рівно століття тому. Блискучим успіхам гетьмана в національно-культурній розбудові Української Держави часів Гетьманату, зрештою, передував закладений УНР державницький фундамент доби Української Центральної Ради на чолі з Михайлом Грушевським. Переконаним патріотом, як на мене, останній гетьман став уже в еміграції під впливом нашого В’ячеслава Липинського. 1928 року історик і політолог написав свою концептуальну статтю «Хам і Яфет», у якій ще раз обґрунтував ідею спадкового гетьманату як єдиного можливого порятунку для тодішньої України. Про його виняткову роль, а також про історико-меморіальний музей-садибу в Затурцях і його відданого директора Віталія Кушніра багато разів йшлося в розмові.

Дуже влучно було сказано про сучасні проблеми еліти, яку потрібно неустанно вирощувати і плекати, а також про «манію величі на тлі комплексу меншовартості» та пряму відповідальність не лише еліти, а й народу — пересічних виборців за владу, яку вони обирають, аби щоразу «не наступати на одні й ті самі граблі»...

Нагадаємо, фотовиставка триватиме до 25 травня в приміщенні бібліотеки СНУ імені Лесі Українки за адресою вул. Винниченка, 30-А, з 9-ї до17-ї години.

Наталія МАЛІМОН, Луцьк; фото Руслана КАНЮКИ, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments