Не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості.
Станіслав Оріховський-Роксолан, український письменник, оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст, гуманіст доби Відродження

«Скоропадський будував справжню державу»

Історик Юрій Терещенко розповів «літньошколярам» про підґрунтя сьогоденних проблем у країні, українську національну ідею та її монархічні засади
1 серпня, 2019 - 19:39
ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Зустрічі з відомими науковцями у Літній школі завжди відрізняються певними особливостями. Розмова з Юрієм Терещенком, професором, доктором історичних наук, автором багатьох наукових праць та постійним автором «Дня», не стала винятком.

Діалог з учасниками Літньої школи був розпочатий з невеликої вступної лекції, яка дозволила присутнім заглибитися у ключові історичні явища, адекватно осмислити особливості низки суспільних процесів на теренах України та переосмислити місце і роль в них усіх класів-станів і в тому числі козацтва. Ось головні тези Юрія Іларіоновича з цієї промови:

«У нас козацтво й досі сприймається занадто однобоко. Його суттю було утвердження свободи, реалізація тих самих завдань, які виконували міста Західної Європи ХІІ—ХVІ століття. Саме у ХVІ—ХVІІ століттях декласована українська шляхта увійшла у козацьке середовище і привчила учорашніх простих селян професійно володіти військовою зброєю.

На зламі ХVІ—ХVІІ століть козацтво цілком сформувалося як окремий стан, що не вписувався в існуючу феодальну систему і усвідомлював власне суспільне призначення. Йому вдалося адсорбувати рештки феодальної еліти, всі інші державотворчі верстви і на довгі роки стати провідною силою національно-визвольної боротьби. Приплив до козацтва української шляхти суттєво вплинув на його класове обличчя, зміст політичних і соціальних вимог.

Варто звернути увагу на проблему української державності та намагання Росії ліквідувати Україну як окремий національний організм взагалі. При цьому важливе місце в асиміляційних заходах Москви відводилося маніпуляціям термінами «Русь», «Росія». Вони і сьогодні свідчать про намагання Росії привласнити собі старокиївську історичну і культурну спадщину, яка ніколи їй не належала, а була підвалиною української національної окремішності.

За радянських часів фактично відбувалося відчуження українців від власної культури та історії. Чи не єдиною можливостю для них звернутися до власної історії стали доба Хмельниччини та 1917—1920 рр., попри те, що УНРівські політики не змогли збудувати Українську державу. СРСР зробив саме те, чого не вдалося імперській Росії, — зруйнував українське село, яке не втрачало свого національного обличчя навіть після Голодомору 1932—1933 рр. Вже за часів Л.Брежнєва воно стало об’єктром жорсткої русифікації, і зараз перебуває в стані тотальної деструкції. В ситуації безприкладного імперського тиску Україна дожила до 1991 року».

Під час зустрічі з ученим мова йшла також про основні етапи розвитку української державності та їх вплив на наше сучасне розуміння історії.

«ПРИМИРЕННЯ МІЖ ВЛАДОЮ ТА НАРОДОМ МОЖЛИВЕ ТІЛЬКИ НА СПІЛЬНІЙ НАЦІОНАЛЬНІЙ ІДЕЇ»

Аліса ПОЛIЩУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Ви та низка інших поважних істориків не раз вказували на те, що фундаментальною причиною нерозв’язаності багатьох проблем української історії є відчуження, взаємне нерозуміння влади й народу. Чи це насправді так?

— Відчуження між владою та народом завжди мало місце, на одних етапах воно більше виражено, на інших — менше. Якщо брати добу селянсько-козацьких повстань часів панування Польщі в Україні, то цей апогей відчуження між владою та народом сягнув найвищої точки. Тоді соціальний фактор поєднався з національним. Подивіться, як Шевченко у своїх творах закликає до примирення між «верхами» і «низами» суспільства. Воно можливе тільки на ґрунті загальнонаціональної спільної ідеї. Т.Шевченко знав, що держави не збудуєш, якщо не буде соціальної злагоди. В той же час у добу УНР її лідери абсолютизували «класову боротьбу». Прикро, що держава Скоропадського мусила долати спадщину УНР. Центральна Рада оголосила про соціалізацію землі, народ це підтримав, але згодом усі побачили, що цей акт не дав нічого конструктивного і поглибив кризові явища в країні. Скоропадський запропонував земельну реформу, схожу на ту, до якої йде наше суспільство зараз. Співпраця різних класів можлива лише на ґрунті національних інтересів, тобто будівництва власної держави.

Повчальним прикладом може слугувати селянська війна 1525 р. у Німеччині й рицарські виступи приблизно в цей же період. Аристократична еліта спочатку подолала одних, а потім інших. В Україні з другої пол. ХVI по ХVII століття йшла гостра політична і збройна боротьба, і козаки зрештою створили державу. Богдан Хмельницький проводив політику об’єднання інтересів шляхти і «посполитих». Ми в той час можемо говорити про утвердження козацько-селянського землеволодіння. Гетьман розумів необхідність залучення до державотворчого процесу шляхти — з огляду на її досвід у військовій та господарській справі. 1648 року почалося повстання із закликами нищити шляхту, а 1657-го — в останній рік гетьманування Хмельницького він забезпечує шляхту у північно-західних регіонах України свободою слова та віросповідання незалежно від її етнічної та конфесійної приналежності. У Козацькій державі католицька шляхта отримала такі самі права, як і православна. 1657 року до гетьмана прибуває Юрій Немирич (представник другої після Вишневецьких магнатської родини за своїми статками), і Б.Хмельницький залучає його до державного будівництва.

«БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ПОЧАВ БУДУВАТИ СУВЕРЕННУ ДЕРЖАВУ»

Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:

— У своїх працях ви дотримуєтеся думки про те, що Україні притаманна монархічна традиція, втілена, наприклад, у гетьманаті, а чи не проглядаються там все ж певні ідеї республіканізму, з огляду на роль народу у віче (Княжа доба) або на козацькі ради, в тому числі й чорні (незважаючи на підкупи, гетьмани чомусь дотримувалися подібної лінії поведінки).

— Гетьман — це виборна посада, і Хмельницького обрали пожиттєво. Він почав будувати суверенну державу, що було всім зрозуміло, і задля її зміцнення треба було консолідувати суспільство. Богдан поступово зрозумів, що гетьманський інститут треба трансформувати і замість виборного гетьманства надати йому спадкового характеру, тобто більшої стабільності. У цьому прагненні він спочатку хотів зробити свого сина Тимоша спадкоємцем булави. З цією метою одружує його з донькою молдавського господаря Домною-Розандою. Загалом йшлося про те, щоб передати Хмельницькому або його дiтям певнi спадковi можливостi, але козацька олiгархiчна верхiвка на чолi з Іваном Виговським почала агiтувати за вiльнi вибори гетьмана. У iсторикiв рiзнi пiдходи щодо бажання гетьмана передати булаву сину Юрасю: визнається його слабодухiсть, несхожiсть із братом Тимошем. Однак йшлося про найважливiший принцип монархії — наслiдування. Якщо монарх недолугий, то є регенцiйна рада, яка бере на себе управлiння зі збереженням номiнацiї монарха. Таких прикладiв у iсторiї чимало. Зокрема, в Англії за часів Славної революції 1686 р. утвердилася конституційна монархія, яка існує і досі.

Коли козацька олігархія все ж змусила Юрася передати булаву Виговському, то, з одного боку, ніби логічно продовжилася лінія боротьби з Москвою (битву під Конотопом мав проводити Хмельницький, зазначає пан Терещенко). Однак завершилося все невдало, незважаючи на те, що ледь не кожен гетьман намагався спробувати впровадити монархічну традицію. Аж поки конституція Пилипа Орлика не утвердила федеративний принцип, що вкрай негативно вплинуло на утвердження династичного характеру гетьманської влади в Україні. Варто зауважити, що і в період середньовіччя виявлялися монархічні тенденції. Джерела свідчать про застосування країнами Європи королівської титулатури у взаєминах із Руссю. Без застережень визнавав за київським князем Ізяславом Ярославичем королівську гідність і Папа Римський Григорій VІІ, який коронував його сина Ярополка. М.Грушевський висловлює припущення, що ще Володимир Великий отримав королівську гідність від Риму, з яким у київського володаря було більше контактів, ніж із Константинополем. Галицькі Романовичі продовжили київську традицію вживання титулатури «короля Русі»...

Євгенія ШЕВЦОВА, Одеський національний університет імені I.I. Мечникова:

— Еліта буває різною: спадкова, військова, політична, інтелектуальна, зараз можна говорити і про майнову. А що таке взагалі «еліта»? Незважаючи на те, що монархія, як відомо, — це влада одноосібна, вона може ефективно працювати тільки з якісно розвиненою політичною елітою. Чи не вважаєте ви, що в нашому випадку вона мало не завжди знаходилася у кризовому стані. І якщо так, то які можливі шляхи виходу?

— Потрібна особистість, яка проводить послідовну національну політику розбудови української державності та всіх компонентів, які держава може утверджувати і розвивати. Але сьогодні немає такої правлячої еліти, яка здатна виконувати державницькі завдання.

«Де один українець, там два гетьмани» — це безглузда теза, яку самі українці й поширюють, або, можливо, їм хтось допомагає. Ми маємо підтримувати саме тих особистостей, які бажають консолідувати все суспільство під керівництвом розумної, професійної та ефективної політичної еліти. Вона могла би бути сформована в нас ще за часів гетьманування Павла Скоропадського, але УНРівські лідери стали цьому на заваді.

«ПОВАГА ДО ІСТОРІЇ КРАЇНИ Є ЗАПОРУКОЮ УСПІШНОЇ ДЕРЖАВИ»

Василь СЕМЕНЧЕНКО, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя:

— Як ви оцінюєте якість викладання історії в українських навчальних закладах?

— Мені двічі довелося зіткнутися з цією проблемою. Колись міністр освіти Вакарчук виступав з ідеєю, що недоцільно викладати історію і в школі, й у ВНЗ за однією і тією ж програмою, але як ця програма може бути різною? Звичайно, історія схоже викладається і в школі, й у вищих навчальних закладах, але рівень викладання, заглиблення у проблему, постановка мети, зрозуміло, відрізняються. Одна справа, сприймати історію України в шкільному віці, а інша — коли ви студент. І от Міністерство освіти висуває пропозицію: включити історію України в коло вибіркових дисциплін. Це означає фактично ліквідацію викладання історії у вищій школі. Я розіслав тоді листи по всіх ЗВО України, намагаючись протидіяти цьому. Ми зібралися, і я тоді надіслав, додавши підписи шанованих людей, лист Президенту, голові Верховної Ради, прем’єр-міністру. В УНІАН зібралися професійні історики, журналісти, протестуючи проти намірів Міністерства. Перелякалися. Фініков, заступник міністра, тоді переконував, що, мовляв, «неправильно нас зрозуміли». Вони хотіли виключити історію України, а додати історію української культури, яка, мовляв, охоплює всі аспекти історії України. Зрештою, Міністерство нібито погодилося відновити попереднє становище. Але руйнівні процеси тривають і сьогодні. У низці навчальних закладів кафедри історії України ліквідовані.

«ЯКЩО КРАЇНА МАЄ ПОЛІТИЧНІ ІНТЕРЕСИ, ВОНА МАТИМЕ ПОЛІТИЧНИХ ДРУЗІВ»

Аліса ПОЛIЩУК, Київський національний університет імені Тараса Шевченка:

— Чи згодні ви з тезою «у нашої країни немає ані політичних друзів, ані політичних ворогів. Є тільки  політичний інтерес»?

— У нас є політичні друзі. Хоч наші інтереси, може, й не завжди перетинаються з їхніми. Сьогодні стверджують, що поляки — наші друзі. Які поляки? Еліта політична? Вона неоднорідна. Звичайно, мають бути інтереси, насамперед свої. А тоді будуть і друзі справжні. Бо хто буде дружити з нами, якщо ми собі не можемо дати ради? На Заході звикли оперувати поняттями про якісь сталі речі, постійні й незмінні, а у нас цього немає. Немає уяви про те, що ми будуємо. От кажуть, що даремно ввели закон про мову. Розумієте, держава існує для того, щоб продовжити національне існування, щоб утверджувати народ у своїй силі. Як це можна робити? Лише тоді, коли суспільство консолідоване. Якщо ти знаєш, хто ти і чого хочеш. Тому тут перед інтелігенцією непочатий край роботи. Національні цінності треба зберігати і примножувати.

«ГОЛОВНИЙ ВОРОГ УКРАЇНИ — ЦЕ БІЛЬШОВИЦЬКИЙ РЕЖИМ»

Олександр ШАРIПОВ, Запорізький національний університет:

— Як відомо, гетьман Скоропадський пішов із життя у 1945 році, проте й зараз його думки та настанови є актуальними. Яку саме з настанов гетьмана можна вважати його політичним заповітом?

— Коли ви читаєте спомини гетьмана або інші біографічні матеріали, то його перша теза: «Головний ворог України — це більшовицький режим. З ним не можна йти ні на які домовленості: або перемагати, або тікати якомога далі». Це він найчастіше повторював. І очевидно, це був натяк на те, що УНРівські політики весь час прагнули, на жаль, до цього союзу з російською так званою революційною демократією. Головне для Скоропадського — це держава. Державні інститути. Якщо порівнювати з УНРівськими політиками, то там були одні балачки. А що робив гетьман? Він будував державні інститути. Ввів іспит для чиновників, які хочуть обійняти державну посаду. Іспит з української мови та історії. Поновив приватну власність. Будував те, про що зараз говорять: фермерське господарство, середній клас, відновив з цією метою козацтво. Зараз, я вважаю, перед нинішніми діячами стоять схожі завдання. Якщо буде клас, послідовно зацікавлений у державі, то він поведе за собою й інші верстви. Треба на класи спиратися. Бо якщо не буде такої серйозної підтримки, нічого не вийде

«СМЕРТЬ ГЕТЬМАНА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО БУЛА ВЕЛИКИМ ЛИХОМ ТА НЕЩАСТЯМ ДЛЯ УКРАЇНИ»

Василь СЕМЕНЧЕНКО, Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя:

— Є така цікава галузь історії — альтернативна. Але вона завжди цікавить широкий загал. Ви багато говорили про Богдана Хмельницького. На вашу думку, що б змінилося, якби бог відпустив йому ще бодай п’ять чи вісім років життя? Яка була б Україна?

— Зовсім інша була б. Він би створив, зрештою, той інститут, який був необхідний. Який міг би консолідувати все суспільство. Не можна потурати натовпу, а з іншого боку — й олігархату. Чого не робили інші гетьмани. Петро Дорошенко, хоч яким був талановитим і яким був патріотом, але привів турків. А половина Правобережної України обернулася на пустку! Або Пушкар. Ліна Костенко — мудра жінка, видатний поет, але ж і у неї в «Марусі Чурай» виведений цей Пушкар як позитивний герой — український патріот. Таких патріотів. як Пушкар, — у нас зараз у Верховній Раді сидить забагато.

Пам’ятаєте, Липинський писав, що смерть гетьмана Богдана Хмельницького була великим лихом та нещастям для України. Так, і помер він, протидіючи всеруйнівному українському хаму, який утвердив своє панування в подальшій історії України. Багато чого зробив для об’єднання суспільних верств Б.Хмельницький. Однак йому потрібен був час для утвердження важливих державних інституцій. Проте йому просто не вистачило часу.

Аліса ПОЛІЩУК, Літня школа журналістики «Дня»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ