Людство повинно позбутися війни, інакше війна позбудеться людства.
Джон Кеннеді, 35-ий президент США

«Це був поворотний день у новітній історії України»

Тарас Кремінь — про важливість відсічі «русской весне» в Миколаєві та ініціативу «Сьомого квітня»
8 квітня, 2020 - 19:48

У вівторок, сьомого квітня, чимало миколаївців у соцмережах вітали один одного із уже шостою річницею важливих подій — цього дня Миколаїв показав характер (нагадаємо, «День» писав про це в матеріалі з такою назвою від 18 грудня 2015 року), давши відсіч сепаратистам, які спробували штурмувати ОДА. Коли правоохоронці бездіяли, миколаївська громада взяла справу у свої руки і буквально вигнала (того дня і в наступні) тих, хто намагався розхитати ситуацію і посягав на територіальну цілісність нашої країни. Важливо, що відкриту позицію під час цих подій продемонстрували і місцеві ЗМІ, зокрема телеканал TAK TV, який давав глядачам об’єктивну і неупереджену інформацію, а також показав готовність до солідарності.

Тож ці події (їх називають і справжнім Днем визволення Миколаєва) насправді мають не регіональне значення. До речі, відзначення річниці (зокрема у формі онлайн-обговорення на ТРК НІС-ТВ) вилилося у створення нової ініціативи.

Детальніше — у коментарі безпосереднього учасника тих подій Тараса КРЕМЕНЯ, голови Миколаївської обласної ради у лютому-листопаді 2014 року, народного депутата України восьмого скликання:

— Для мене сьоме квітня — це передусім поворотний день у новітній історії України, коли об’єднана волею, ініціативою і бажанням місцева громада змогла зупинити проімперський, проросійський проєкт «Новоросія» на півдні України, тим самим ліквідувавши паростки «русской весны». Те, що Миколаїв проявив свій характер, і «День» про це писав, точно вплинуло на те, що не було продовження в Херсоні й Одесі, тобто Причорномор’я було збереженим. Хоча в Одесі був, на жаль, трагічний сценарій. І це якоюсь мірою показало приклад того, що може відбутися з іншими регіонами, якщо не об’єднувати свої зусилля.

Другий виклик, який був у нас навесні 2014 року, — ми громадою, і я підкреслюю, що саме об’єднаною громадою, змогли не просто гідно зустріти наших військових, які виходили з Криму: це і бригада морської піхоти з Феодосії (командир Дмитро Делятицький), бригада берегової охорони (тоді нею командував контрадмірал Ігор Воронченко, нині командувач ВМС), тоді виходила й авіаційна бригада під командуванням Юлія Мамчура. І ми тоді змогли об’єднатися, щоб їх розселити. У нас частина закладів освіти була надана під місця проживання — бази відпочинку, санаторії-профілакторії. Крім усього іншого, треба було людей і харчувати.

Третій виклик — це те, що 79-та бригада фактично з початком анексії Криму вийшла на адміністративний кордон до Чонгара, і нам треба було її якимось чином забезпечувати технікою. Техніка вся лежала без двигунів, акумуляторів, коліс, бензину... Військові — без бронежилетів, касок, без уніформи. Але з бойовим духом.

Четвертий виклик — треба було тримати ситуацію безпосередньо в самому регіоні. Бо проросійські настрої, російські прапори, проведений у березні так званий референдум із приєднання Миколаєва до Російської Федерації, обрання «народного мера» значно розхитувало ситуацію, не менше ніж 24 намети представників так званого Антимайдану біля пам’ятника Ольшанцям. Пам’ятаєте, вони там і у футбол грали на могилах, і руки гріли біля вічного вогню...

А по-п’яте, сценарій не зупинився навіть тоді, коли тривала боротьба цих проросійських сил, щоб в інший, так званий правовий, спосіб зайти в приміщення обласної ради. Вони ініціювали зміни до регламенту Миколаївської обласної ради — створення виконкомів, куди б увійшли представники цих так званих громадських організацій. Ми розуміли, що це абсолютно неможливо.

А шостий виклик був глобальний — бо нас чекала страшна війна, треба було стабілізувати ситуацію нашого військово-промислового комплексу, бо фактично з нуля ми відновили діяльність Миколаївського бронетанкового заводу, який фактично був ліквідований, не працював. І за короткий час він став першим і найпотужнішим підприємством Укроборонпрому, яке ремонтувало БТР, у нас був проєкт «Святий Миколай» — це броньовані машини швидкої допомоги. І на це треба було знайти гроші, державної підтримки в нас не було, це все було за рахунок місцевих ініціатив.

І ще одне, найпотужніше, що мені зараз згадується — у нас почали активно формуватися добровольчі батальйони з-поміж учасників миколаївського Євромайдану, тих людей, які брали участь в обороні обласної держадміністрації, обласної ради 7 квітня 2014 року. Частина з них як добровольці стали військовослужбовцями 79-ї бригади, котра потім однією з першим вирушила на оборону Донецького аеропорту.

До речі, один із тих, хто пройшов шлях Євромайдану, став добровольцем 79-ї бригади, з нею пішов на оборону Донецького аеропорту, — Олександр Терещенко, народний герой України, донедавна командир академії патрульної поліції України, донедавна заступник міністра у справах ветеранів. Він зараз активно займається літературною творчістю (до речі, він став героєм світлини «Титан» Юлії Кедо на ХХІ фотовиставці «Дня» — авт.). А цей добровольчий батальйон у нас називався полк особливого призначення «Святий Миколай» УМВС України в Миколаївській області, батальйон уже поліції.

Тобто це цілий комплекс. І що дуже важливо підкреслити — питання не тільки в мені, що я тоді очолював обласну раду, і не в тому, що головою адміністрації працював Герой України Микола Романчук (якого в 2016 році спробували зробити злодієм, що начебто в нього щось там знайшли). Його роль у 2014 році була абсолютно безпрецедентною, як і тих людей, хто підтримував громаду, допомагав бути сильнішою. Це наші народні депутати, у 2014 році це були Вадим Мєріков, Ігор Бриченко, Андрій Парубій, який приїздив до нас як секретар РНБО і допомагав нам у проведенні першого безпрецедентного засідання Ради оборони Миколаївської області.

Миколаївщина, до речі, показала себе ще у наприкінці травня 2014 року — услід за Харковом і Києвом у Миколаєві було проведено третій і останній Всеукраїнський стіл національної єдності (нагадаємо, «День» писав про нього у № 91 від 22 травня 2014 року), там тоді був прем’єр Яценюк, віцепрем’єр Гройсман, посол США в Україні, народні депутати, місцева влада, зрозуміло, що тоді був Вадим Новинський. І тоді виступав один із наших миколаївських активістів, нині відомий як голова фракції «Слуга народу» у ВР Давид Арахамія.

А сьомого квітня вже 2020 року ми вирішили зібратися і включитися в обговорення подій того сьомого квітня в ретроспекції на сьогоднішні дні. Ми запустили таку громадську ініціативу «Сьомого квітня». Це не аналог ініціативи «Першого грудня». Це наша миколаївська відповідь на безпам’ятство, нехлюйство і непрофесійність, які останнім часом почали полинати українське суспільство. До обговорення долучилися ті, хто брав у подіях шестирічної давнини активну участь, але зрозуміло, що далеко не всі. Це Юрій Діденко, один із лідерів народного ополчення Миколаївщини, свого часу був народним депутатом України, нині голова крайової організації Народного руху України, Геннадій Задирко, теж ексдепутат, здається шостого скликання, журналіст Станіслав Мартиросов, котрий у 2014-му році був депутатом Миколаївської обласної ради. Але велика кількість людей просто не встигла включитися.

Ця ініціатива створена для того, щоб із періодичністю обговорювати нагальні проблеми краю. Одна з таких — це сьогоднішня пандемія коронавірусу і Миколаївщина. Яка і тут, здавалося б, теж стоїть зосібна. Але цей феномен треба розбирати професійно, без іронії та сарказму, які зараз можна почути.

Ольга ХАРЧЕНКО, «День»
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ