Хронічне запізнення

Палає Майдан. Розстріли в центрі Києва досягають свого апогею. В той же час 21—22 лютого в Криму та Севастополі триває пересування понад 30 одиниць бронетехніки РФ з російськими розпізнавальними знаками. Вже 25 лютого відбуваються спроби блокування українських військових кораблів, зокрема «Славутича», та інших човнів Чорноморського флоту України. Януковича вже немає в країні, влада тимчасово переходить до рук виконувача обов’язків президента Олександра Турчинова, який проводить наради РНБО. Взагалі Турчинов на той момент зосереджує в своїх руках максимальну владу в країні. Політики наполягають на розподілі портфелів уряду за відповідними квотами. Час іде вже не на дні, а на години. Проте ті, хто вчора представляв сцену ще зануреного в попіл Майдану, тепер торгуються за посади в уряді. Триває зволікання з призначенням міністра оборони України та начальника Генштабу. Подальші кадрові призначення на ці посади так само викликають сумнів із позиції бойового досвіду та глибини компетентності кандидатур. Очевидно, що призначені вони не так з огляду на професіоналізм, як за принципом належності до тих чи інших політичних сил.

27—28 лютого 2014 року розпочинається активне блокування військових частин ЗСУ. Українських військовослужбовців викрадають та беруть у полон. О пів на третю ночі 28 лютого в Севастополі було захоплено так званими зеленими чоловічками (їх налічувалося близько півсотні осіб) аеропорт Збройних сил України «Бельбек». Тодішній голова МВС Арсен Аваков заявляє, що відбувається «збройне вторгнення й окупація».

Остаточна анексія Криму відбудеться 21 березня 2014 року. Паралельно з цим на сході України активно вербуються та формуються мілітарні утворення з проросійськими закликами.

Що могла та повинна була зробити українська сторона?

Діям (а точніше бездіяльності) тодішньої влади давалось багато пояснень. Головний аргумент на її виправдання — Україна мала деморалізовану армію, влада формувалась фактично з нуля, а отже, не було й механізмів прийняття рішень. З іншого боку, не можна не зважати на згадану політичну складову, коли конкретним силам кортіло максимально скористатись ситуацією для лобіювання своїх кандидатур на ті чи інші владні посади. Так чи інакше, в ключові дні окупації півострова, Київ ніяк не відреагував — не були мобілізовані сили, не були проведені військові навчання тощо. І головне, не було зроблено відповідних висновків для унеможливлення подальшої окупації сходу України.

Зауважимо, що владі знадобилося ще понад рік для того, щоб визнати Крим окупованою територію через парламент, а окупація частини Луганської та Донецької областей остаточно прописана лише в прийнятому нещодавно (на четвертому році війни!) законі про «відновлення суверенітету». Дивна повільність. Що ж, тепер Президент України Петро Порошенко пропонує невідкладно (!) ухвалити Закон «про національну безпеку і оборону», який логічно витікає зі згаданого закону про «відновлення суверенітету». І все це під анонсовану прес-конференцію Глави держави. Голова української делегації в ПА НАТО Ірина Фриз зазначила, що тема необхідності прийняття закону більше року обговорюється на зустрічах із представниками Альянсу і є критично важливою для подальшого руху України до вступу в НАТО. Постає лише одне питання — чому такі надважливі стратегічні документи приймаються не тоді, коли вони конче необхідні (скільки згаяно часу!), а тоді, коли на горизонті замайоріли наступні вибори?

28 ЛЮТОГО 2014 Р. / ФОТО РЕЙТЕР

«У 1994-му РЕАКЦІЯ КИЄВА В КРИМУ БУЛА НА ВИПЕРЕДЖЕННЯ. НА ЖАЛЬ, У 2014 РОЦІ ЦЬОГО НЕ СТАЛОСЯ»

Рефат ЧУБАРОВ, голова Меджлісу кримськотатарського народу, народний депутат України:

— У нас було дуже мало часу в лютому 2014 року. До яких би гіпотетичних розмірковувань не вдавались експерти, та я неодноразово наголошував, що у нас був короткий час зранку 27 лютого, коли проросійські сили захопили три адміністративні будівлі, до 28               лютого, коли почались активні дії       — захоплення сімферопольського аеропорту та військових частин. По всьому Криму була активізована російська військова техніка. Чонгар був закритий. Якби тоді були задіяні спеціальні сили, які б могли або не допустити до захоплення стратегічних будівель, або звільнити їх, то, переконаний, РФ відчула б, що Україна готова захищатися. Треба було негайно звільнити приміщення Верховної Ради Криму, уряду та розташувати свої сили по всім стратегічним об’єктам для їхньої охорони. А це вже зовсім інша постановка питання в умовах початку агресії, коли сам агресор ще випробовує об’єкт нападу. А так пасивність призвела до безкарності окупанта. І хоч не можна повністю порівнювати події 2014-го та 1994 років, тим не менш, тоді Київ проявив рішучість передусім завдяки тодішньому віце-прем’єрові з питань державної безпеки і оборони та голови СБУ Євгену Марчуку. Пам’ятаю зустріч із ним у готелі «Волга» вночі. Рішуче себе повів майбутній міністр оборони, а тоді голова Нацгвардії в Криму Олександр Кузьмук, який обеззброїв міліціонерів, котрі вже хотіли переметнутися на російський бік. Були під захист взяті зброярні тощо. Тобто, тоді реакція Києва була не просто швидка, а на випередження. На жаль, у 2014 році цього не сталося.

«ФІРТАШ ПРАГНУВ СФОРМУВАТИ СВОЮ ВЛАДУ В КРИМУ»

Андрій СЕНЧЕНКО, голова ГО «Сила права»:

— Коли ми говоримо про події в Криму у лютому 2014 року, то їх треба співвідносити з тодішніми подіями в Києві. До 21 лютого включно при владі був Янукович. Після того вся влада в країні теоретично була зосереджена в руках                — в.о. президента Олександра Турчинова. Адміністрації Президента не існувало. Більшість в парламенті була сформована Януковичем, а Кабмін не існував взагалі. Не існувало ні правоохоронних органів, ні Міністерства оборони, ні Генштабу — вони розбіглись. Єдине, що міг Турчинов зробити протягом цих двох-трьох днів, — це спробувати змінити цивільну владу в Криму. Гадаю, що цьому заважали не стільки якісь політичні цілі, скільки мова йшла про інтриги за якими стояв Фірташ. Фірташ прагнув сформувати свою владу в Криму. Для цього він маніпулював певними персонажами, які блокували представлення Турчиновим людей на зміну кримського прем’єра. Таким чином ми втратити три дні. 

Візьмемо ситуацію від 27 лютого, коли теоретично можна було продемонструвати зусилля по спротиву російській агресії. На практиці у нас для цього просто не було сил. Просто не існувало вже системи управління відповідними структурами і тому вони не були готові виконувати ті чи інші накази.

«МИ ПОЛИШАЛИ КРИМ, АЛЕ БУЛИ ПЕРЕКОНАНІ, ЩО ЦЕ НЕОБХІДНА ЖЕРТВА ДЛЯ ТОГО, ЩОБ ЗАХИСТИТИ ІНШІ ТЕРИТОРІЇ»

Андрій КЛИМЕНКО, головний редактор проекту BlackSeaNews:

— Наприкінці березня 2014-го року, коли журналісти BlackSeaNews вже готувались до виїзду з Криму, ми вирішили, що Україна дійсно фізично не може втримати Крим в такій ситуації. Ми полишали все своє майно, але були переконані, що це необхідна жертва для того, щоб Київ встиг наростити воєнну міць і не допустити втрат інших територій України. І коли ми побачили апатію влади на сході України, то були дуже неприємно вражені. Але там, на моє переконання, ситуація могла піти зовсім іншим шляхом. Там можна і треба було оперативно захищатись. Зі свого боку хочу закликати не обвинувачувати ні в чому простих солдатів та моряків. Питання є до верхів, але як інші б повели себе на місті звичайних військових, невідомо. Зазначу, що вони здебільшого чекали на наказ, який не надходив. А армія це така структура, де вертикаль прийняття  рішень, наказ та його виконання є базою всього військового механізму. Не можна відбити сплановану потужну агресію на підставі Статуту гарнізонної та караульної служби. За Конституцією в разі зовнішньої агресії повинно бути рішення Президента про застосування Збройних сил. Нагадаю, що 23 лютого 2014 року, тобто за три доби до початку відкритої операції російського спецназу, виконуючим обов’язки Президента став Олександр Турчинов. При всіх зрозумілих проблемах, саме він мав приймати відповідне рішення. При чому це був його обов’язок, який не мав залежати від бажань чи якихось інших міркувань. Якби таке рішення було прийнято наверху, то тоді можна було б щось вимагати від ЗСУ. Вийшло так, що лише 27 лютого у нас з’явився прем’єр-міністр і лише тоді був призначений в.о. міністра оборони. Таким чином був втрачений дорогоцінний час. Безумовно, існував і психологічний фактор. Українські військові не могли собі уявити, що їм доведеться стріляти в російських військових. Тим більше в Криму навіть були спільні сім’ї. А росіяни, в свою чергу, дійсно готові були вбивати українців.