Історії належить не судити, а пояснювати. Історія не суддя, а адвокат.
Бенедетто Кроче, італійський інтелектуал, філософ, політик, історик та літературний критик

«Iсторія має право вимагати...»

Доктор історичних наук Тетяна Кароєва — про те, чому розвиток кожного міста залежить не лише від економіки, а й від соціального капіталу
5 вересня, 2018 - 19:10

Доктор історичних наук, доцент кафедри історії та культури України Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Тетяна КАРОЄВА нещодавно опублікувала книжку «Історія має право вимагати від міста Вінниці блискучого майбуття...». У ній ідеться про феномен розвитку подільського міста в 1892—1917 роках. Але на відміну від звичного образу Вінниці як індустріального і торговельного центру, авторка зобразила місто, в якому сучасники пишалися комфортністю життя. За основу заголовка взяла цитату тогочасного вінницького журналіста Миколи Павлушкова. У такий спосіб вона закликала читачів дати відповіді на запитання, чому Вінниці вдалося це зробити, чим був зумовлений її успіх і чи має вона «блискуче майбуття» зараз, коли її дедалі частіше ставлять у приклад для наслідування іншим регіонам? 200 сторінок, треть з яких є довідковим і фактографічним матеріалом, дають можливість зрозуміти, що саме лежить в основі розвитку тогочасної Вінниці й будь-якого теперішнього українського міста.

«Про Вінницю початку минулого століття традиційно говорять як про промислове і торговельне місто, яке несподівано отримало гроші й почало розвиватися. Та якщо порівняти промисловий і торговельний потенціал Вінниці з іншими містами Подільської губернії, то однозначними лідерами ми не були. А отже, стверджувати, що економіка була головною рушійною силою, не можна. Дехто пов’язує розквіт міста із залізницею чи військовим гарнізоном, але і їх назвати ключовими не вдається. Сукупно це все спрацювало на користь міста. Але головною його силою був соціальний капітал. Інакше кажучи, зв’язки між людьми, норми довіри та поведінки, які створюють механізм соціальної взаємодії, який має здатність капіталізуватися чи матеріалізуватися. Соціологи, оперуючи цим поняттям, говорять про здатність людей налагоджувати вертикальні й горизонтальні зв’язки, які потім вигідно реалізуються в політиці, економіці та культурі. І тут неможливо не згадати тих людей, які керували чи впливали на життя міста: Миколу Оводова, Дмитра Гейдена, Григорія Артинова... Причому були й такі люди, які не жили у Вінниці, але лобіювали її інтереси у високих кабінетах. Такі знайомства делікатно, але можемо назвати «інсайдерською інформацією», «вінницьким лобі», ба навіть «корупцією», бо факти мають місце в історичному минулому. Певне дежавю ми відчуваємо і зараз, коли Вінниця має підтримку на центральному рівні. Це відображається на сучасному активному розвитку міста, але знову ж таки ми не є індустріальним лідером хоча б Центральної України. Тобто головним для міста як був, так і залишається людський фактор, реалізований у колективній пам’яті вінничан».

«РІЗНІ КЕРІВНИКИ МІСТА СКЛАДАЮТЬ ОДИН ПАЗЛ»

«Моя книжка — це не традиційний краєзнавчий нарис з історії Вінниці, а концептуальна монографія, в якій за допомогою конструкту «соціальний капітал» я намагалася пояснити причини успіху міста на межі ХІХ — початку ХХ століть, особливо початку ХХ століття. Ми не можемо виміряти його, але він є. І я спробувала бодай описати вінницьке його наповнення. От звідки у книжці короткий екскурс у минулі битви вінничан за свої права, оповідь про 102 добровільні асоціації городян, іменний покажчик з біографічними довідками про майже 300 вінничан початку ХХ століття і, зрозуміло, численні посилання на архівні документи й факти, про які раніше не писалося. Книжка дає допитливому читачу інструменти для пошуку та визначення ідентичності вінничан, хто ми є і до чого прагнемо. На жаль, за радянських часів це прагнення, як і соціальний капітал вінничан, було так чи інакше пошкоджено. Жодна міська громада в занадто централізованій державі не могла розвиватися природним шляхом. Тому про жодне місто не можна говорити, що в ньому зменшився чи збільшився соціальний капітал, йому просто не давали себе проявити.

У незалежній Україні склалися інші обставини. І можемо прослідкувати і за певними ознаками та критеріями визначити тенденції його розвитку в нашому місті. Якщо дивитися зовні й читати пресу, то, безумовно, помітні позитивні ознаки. Це послідовність у діях керівників Вінниці. Досить згадати історію зі швейцарськими трамваями, яка розпочалася за часів, коли міським головою був Ваховський, потім її продовжив Домбровський, зрештою довів до логічного завершення Гройсман, і зараз ми чекаємо на ще одну партію швейцарських вагонів уже за очільництва Моргунова. Тобто різні керівники міста складають один пазл, і це безумовний позитив у діях».

«НА АВАНСЦЕНУ ВИХОДИТЬ «ТРЕТЄ ПОКОЛІННЯ ГОРОДЯН»

«Ще одна ознака, характерна для багатьох нинішніх міст, але не всі про неї знають і вміло її використовують, — це нове покоління. Зараз на авансцену в багатьох обласних містах виходить, як я його називаю, «третє покоління городян». Якщо аналізувати повоєнну індустріалізацію на прикладі Вінниці, то упродовж 1960 —1970-х років населення зросло з 90 тисяч 1959 року (ми фактично відновилися після війни) до 290 тисяч 1979 року. Тобто за 20 років приріст населення склав 200 тисяч осіб. Зрозуміло, що він був не природний, відповідно роль відіграли індустріалізація та урбанізаційні процеси, тобто переміщення людей із сіл до міст. Так-от, люди, які переїхали до Вінниці, були носіями сільської культури, зокрема специфічного розуміння соціальних зв’язків, вони приїхали і вживалися у місто. Їхні діти уже народилися або зростали в місті, але мали зв’язок із сільською місцевістю: батьки передавали той тип культури, в якому вони виросли, діти постійно їздили до дідусів та бабусь. Як наслідок, вони засвоювали суміш сільської та міської культури. Та їхні діти — це уже люди міської культури, які звикли виживати і розуміти місто з його фрагментарністю й самотністю, специфічною соціальною поведінкою, укладом побуту. Нині це 30-річні люди, які входять в активну силу. От на них я покладаю певні сподівання, як на рушійну силу. А з огляду на тенденції помітного омолодження управлінського складу нашого міста, невдовзі «третє» покоління буде нами керувати.

Але очевидним є те, що всім українським містам, крім мегаполісів, нині не вистачає інтелектуального припливу з інших міст. Інакше кажучи, «свіжої крові», як було за часів індустріалізації, коли відкривалися заводи й інженерні кадри їхали з усього Союзу. Питання навіть не в тому, настільки це інтелектуально розвинуті люди — вони просто іншої культури, і цей мікс різних варіантів виживання додає сили і штовхає місто вперед. Щиро раділа, коли днями в місті було підписано договір про утворення ще одного індустріального кластера, що тягне за собою появу нових заводів. Нам потрібен інноваційно-технологічний парк з різними кластерами не тільки для розвитку власне економіки міста, а й задля припливу свіжих кадрів, а отже, зростання соціального капіталу міста».

«ПРИЙТИ ДО РЕЗУЛЬТАТУ ДО СНАГИ ОДИНИЦЯМ»

«Усі українські міста від початку незалежності мали однакові можливості. Хтось продовжував використовувати свій промисловий потенціал, а, скажімо, Львів у 2000-х вклався у туризм і рвонув уперед, хоча тепер буксує на всіх «фронтах». Києву, попри всі його можливості динамічного розвитку, заважає політика. Політичною кон’юнктурою повною мірою скористався Донецьк, а тепер, здається, й Вінниця. І, зрозуміло, що мене як вінничанку турбують питання: «Наші успіхи — це тимчасове явище чи результат внутрішньої потенції, реалізованої в нових політичних обставинах? Ми в цих обставинах зуміли примножити свій соціальний капітал чи просто користуємось можливостями?»

Проблема українських міст полягає в тому, що всі знають, як має бути, але не знають, як цього досягти — прийти до результату до снаги одиницям. Чому всі міста знали, що треба робити, але у Вінниці вийшло? Я не буду аналізувати, бо не експерт-аналітик, я не володію достатньою інформацією для комплексного аналізу. Але щодо вінницького успіху дозволю собі навести такий приклад. У науці існує концепція соціоніки, яка на межі соціології та психології вивчає взаємодію між людьми. У 1990-х роках вітчизняні вчені досліджували взаємодію представників українського етносу з іншими. Висновок такий: у Європі українці найкраще чують і розуміють швейцарців. У нас із ними найкраще складаються контакти на підсвідомому рівні. І Вінниця це відчуває — всі успішні проекти в місті: трамваї, просторовий розвиток, Прозорий офіс пов’язані зі швейцарцями. Можна вважати, що нам дуже пощастило, проте...»

«ЧИ У ПРАВИЛЬНОМУ СТРАТЕГІЧНОМУ НАПРЯМКУ МИ РУХАЄМОСЯ, СКАЖУТЬ НАСТУПНІ ПОКОЛІННЯ»

«І хоча моя книжка — про минуле Вінниці, і для мене, як для історика, під час дослідження важливо «поставити діагноз» тому, що з нами відбувалося. Сподіваюся, що для когось це буде стимул подумати про нас теперішніх і зрозуміти, чого ми хочемо в майбутньому. Якщо порівнювати міський поступ тодішнього зламу століть із сьогоднішнім, поки що хвалитися, що ці роки були для нас суперуспішними, не насмілиться ніхто, хоча зміни відчутні й помітні. Але чи у правильному стратегічному напрямку ми рухаємося, скажуть наступні покоління. Може, й книжку, подібну моїй, напишуть».

*  *  *

Після представлення книжки «Історія має право вимагати від міста Вінниці блискучого майбуття...» і літнього відпочинку Тетяна Кароєва повертається до викладацької діяльності та, як вона каже, «своїх книжечок». Багато років поспіль вона займається дослідженням української книги ХІХ століття.

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця, фото автора
Рубрика: 
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

Loading...
comments powered by HyperComments