Кожен народ пізнається за його богами та символами.
Лев Силенко, український мислитель, філософ, історик, письменник, номінант на Нобелівську премію

«Книга «Сестра моя, Софія...» – мовби птах високого польоту»

Презентація новинки «Дня» у Луцьку за участі головного редактора Лариси Івшиної — як стимул до глибокого думання
24 жовтня, 2016 - 19:24

Маючи сусідом Болгарію, чи не єдину державу і народ, з якими в України та українців ніколи не було конфліктів, ми дуже мало знали про них, сприймаючи швидше репліку радянських часів, що «курица не птица, а Болгария — не заграница». А тим часом, як виявилось, говорить Лариса Івшина, «ці міфи, як показали подальші події, існували всюди, але не в самій Болгарії». Які уроки «болгарської» нам треба взяти? Якого державного устрою потребує насправді Україна? Чим завинила Україна перед Донбасом? Чому нам важливо заново перечитати В’ячеслава Липинського?

Відповіді на ці запитання Лариси Івшиної дуже цікавили численну аудиторію, яка зібралася минулого четверга в бібліотеці Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки в Луцьку. Розмова з  головним редактором  всеукраїнського видання, почесним професором університету і членом його наглядової ради — традиційно один із найцікавіших заходів  у виші, тому зала завжди переповнена, а розмова переходить у дискусію. Обговорювали питання  актуальні і злободенні. «Болгарська еліта ще від Кирила і Мефодія постійно займалася вихованням нації, народу. Навіть під час кількастолітнього турецького ярма болгарські школи діяли чи не в  кожному селі. Стільки століть турецького ярма менше спотворили болгарську націю, ніж 70 років радянського режиму —  українську. Ми зазнали значно більше уражень, і маємо тепер докласти значно більше зусиль, щоб повернути собі гідність. Болгарія виявилася здатною  відірватися від московського  впливу, хоча у них ще вистачає проблем. Ми ж маємо у них  вчитися, як показувати, що і в українців є свій гонор, свій характер. Різниця між нами у тому, що вони використовували свої шанси, а ми — ні. Я не один раз кажу, що у 1999 році Україна мала президента, але не мала народу, а в 2004-му вже був народ, та не було президента. Болгарія  зробила прорив у своїй історії,ставши членом Євросоюзу та НАТО, і це був прорив, зроблений на масі вчинків конкретних людей» — ці та інші слова Лариси Івшиної стали темою для роздумів і подальших дискусій.


РОЗДУМИ ПІСЛЯ ПРЕЗЕНТАЦІЇ

«ПРОФІЛАКТИКА НАБАГАТО ДЕШЕВША, НІЖ САМЕ СОЦІАЛЬНЕ ЛІКУВАННЯ»

Тарас ЛIТКОВЕЦЬ, політолог:

— Традиційно головний редактор авторитетного національного видання Лариса Олексіївна грунтовно проаналізувала стан та перспективи розвитку України, вийшовши за межі запропонованої теми, а переповнений зал спрагло «ковтав» інформацію. Проте мене здивувало інше: під час питання головному редактору відомого письменника Володимира Лиса (Лариса Олексіївна назвала його прижиттєвим класиком) прозвучала цитата героя роману Михайла Шолохова «Піднята цілина» Нагульнова. Але коли я перепитав в молодих людей, котрі сиділи поруч, чи зрозуміли вони, про кого мова, то виявилось, що ні про сам твір, ні про інші твори лауреата Нобелівської премії вони не чули...

Мені одразу пригадалась «сповідь» відомого волинського публіциста, який, вийшовши на пенсію, якось зізнався, що за все своє життя поцупив лише одну річ: в дитинстві, прочитавши в сільській бібліотеці «Тихий Дон» Шолохова, він так був вражений силою роману, що не зміг встояти перед спокусою мати цей твір... В ті далекі, злиденні часи купити путню книгу сільська дитина дозволити собі не могла.

Сьогодні маємо зовсім іншу ситуацію — у віртуальну епоху всі охочі можуть прочитати практично будь-яку книгу в Інтернеті безкоштовно. Проте, як це не парадоксально, населення України перестало глобально читати літературу. Згідно з статистичними даними понад 50% наших громадян після закінчення середньої школи впродовж подальшого життя нічого не читають крім рекламних і глянцевих видань. Хоча згідно тієї ж статистики читання є четвертим за популярністю способом нашого дозвілля після спілкування, телебачення та комп’ютера, і ставлення українців до читання поки залишається позитивним та вважається необхідним для саморозвитку. Книгочитання у нас все ще є символом освіти та інтелектуального капіталу. Тому «нечитання» українцями, як соціальна діагностика нації, рентгенівськими променями висвічує глибинні причини всіх наших соціально-економічних негараздів. А профілактика, як відомо, набагато дешевша, ніж саме соціальне лікування. Тому те, що робить — як газета і як видавництво — «День» заслуговує найбільшої похвали та підтримки. Часто ця праця нагадує сізіфову, але ж вона робиться і дає результати.

«...НАМ СПОДОБАЄТЬСЯ ПАМ’ЯТНИК ВОЛОДИМИРУ ВЕЛИКОМУ ЯК ШЛЯХ ПОВЕРНЕННЯ ВСІХ РУСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ІСТОРИЧНЕ КЕРІВНИЦТВО З КИЄВА»

Леся БОНДАРУК, представник Українського інституту національної пам’яті у Волинській області:

— «Як ми в Україні маємо реагувати на встановлення пам’ятника князю Володимиру в Москві?» — запитала Лариса Івшина на презентації книжки «Сестра моя, Софія...» в Луцьку.

У Росії нова політична гра — встановити гігантський пам’ятник Володимиру в Москві й претендувати на спадкоємність Київської Русі. Нове змагання з Києвом, де пам’ятник хрестителю Русі невідомі зловмисники нещодавно заляпали фарбою. За інформацією російських ЗМІ, князь Володимир — лідер у голосуванні за найвидатніших історичних діячів. Отже, нове змагальне протистояння — в історичних традиціях. Але згадаймо історію. Після Володимира у Київській Русі (а в Росії віднедавна перестали правильно писати історичну назву — лише Русі) розпочалася боротьба між удільними князівствами, що привело до втрати державності. Ситуацію врятувало Волинсько-Галицьке князівство, яке взяло на себе важку ношу боротьби з окупантами із Золотої Орди. А князь Данило став королем, прийнявши корону із рук Папи Римського. Давньоруську державу рятували західні українці. І спільно з литовськими дружинниками на річці Сині Води розгромили монголів.

Повторити історичний сценарій росіяни не у змозі, але пам’ятник Володимиру — це передусім символ українства в Москві. Шкода, що вони цього не усвідомлюють. І як тут не згадати перевиданий минулого року найвідоміший роман Василя Кожелянка «Дефіляда в Москві», який учергове став бестселером. Гумористична історична фантастика Кожелянка пасує й сьогоденню. Імперія «совка» давно тріщить по швах. Ми точно знаємо, що виграємо цю війну з Росією. Це знову наша визвольна пора. А хто визволить Росію з рабства? Чому там так бояться «кольорових» революцій від 2004 року? Остерігаються, що дух свободи прийде з України, і нові переможці з Заходу крокуватимуть переможним парадом Червоною площею, святкуючи кінець імперії Володимира Малого (Путіна). Тоді нам сподобається новий пам’ятник Володимиру Великому, як шлях повернення всіх руських земель під історичне керівництво з Києва.

«ЗАВДЯКИ ТАКИМ КНИГАМ МИ ВЖЕ МОЖЕМО ЗНЯТИ ІНФОРМАЦІЙНУ БЛОКАДУ...»

Світлана БОГДАН, завідувач кафедри історії та культури української мови, професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:

— Книга, яку нам представили, давно очікувана українським суспільством, бо це і наша історія. Але є моменти взаємних впливів болгар і поляків, коли від загальних теоретичних речей пора переходити до практики. Нам добре відома історія перебування великої Лесі Українки у Софії, куди вона приїхала до Михайла Драгоманова. Вона затрималася у Софії на цілий рік. Відомо, що Драгоманов створив у Болгарії цілу наукову школу і так підготував місцевий люд, що ця країна найпершою визнала Українську Народну Республіку, підтримавши прагнення України стати державою. Я дуже хотіла потрапити у Софію заради того, щоб побачити будинок, в якому мешкав Драгоманов, мешкала у нього наша Леся. Але як українці сьогодні мало що знають про роль і вплив болгарина Драгоманова на українську історію, так і будучи в Софії на науковій конференції, ми цілий день допитувалися-шукали його будинок. А він нині в такому неприглядному стані, що я пережила велике емоційне потрясіння. І майже поруч — розкішна споруда російського культурного центру... На цілу Софію — лише 5 студентів-україністів. Нам ще довго чекати на появу, як сказала Лариса Івшина, джентльменів в українській політиці, уряді, людей, які розумітимуть значення культури та історії для політики і держави. Але, завдяки таким книгам, як «Сестра моя, Софія...», ми вже можемо зняти інформаційну блокаду з дуже багатьох сфер спільної україно-болгарської історії.

«У КНИЗІ ВРАЖАЄ НАДЗВИЧАЙНО ЦІКАВЕ І ВЛУЧНО ПІДІБРАНЕ ТОВАРИСТВО АВТОРІВ»

Анна ДАНИЛЬЧУК, проректор з науково-педагогічної роботи, євроінтеграції та роботи зі студентами Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, модератор презентації:

— Це велика честь для Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки приймати у себе нашого почесного професора і головного редактора всеукраїнської газети «День» Івшину Ларису Олексіївну із презентацією нового видання «Сестра моя, Софія». Ми дуже пишаємося, що Луцьк — це перше місто, після вересневого книжкового форуму у Львові, куди завітала Лариса Івшина для представлення новинки.

Книг «Дня» завжди чекаєш — спочатку анонсу, аби дізнатися, про що ж буде нове видання, потім самої книжки і мільйонів вражень, емоцій та історій, що вона у собі міститиме. Я придбала «Сестра моя, Софія...» відразу, на форумі, і вже її прочитала. Вражає надзвичайно цікаве і влучно підібране товариство авторів. Болгарія і Україна — країни багатої історії, великих людей і справді нагадують двох сестер, розлучених давно, але назавше об’єднаних емоційною, культурною близькістю.

Наш університет носить ім’я Лесі Українки, ми шануємо і її видатного дядька Михайла Драгоманова. У книзі «Сестра моя, Софія...» чимало цікавих фактів болгарського періоду їх життя. Лариса Олексіївна надихає нас на постійний пошук нових наукових досліджень, освітніх проектів. Буде так і цього разу.

Не можу іще не додати, що саме видання дуже красиво оформлено — у палітурці зі справжнього українського льону — це вишуканий інтелектуально-естетичний подарунок від редакції всеукраїнської газети «День», до якого можна іще й замовити надзвичайної краси браслет із першої літерою слов’янської абетки — і тут знову історія повертає нас до болгар. Як саме — читайте в книзі «Сестра моя, Софія...»

«РОЗУМІЮ — ТРЕБА ЧИТАТИ!»

Катерина КЛЕПЕЦЬ, студентка V курсу факультету філології та журналістики Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки:

— Я вже не перший раз приходжу на зустріч із пані Івшиною. Раніше мало задумувалася над спільним у історії України та Болгарії. В дитинстві була там і запам’ятала море і смачне морозиво. Сьогодні розумію — треба читати. Я зараз дуже цікавлюся періодом давньої історії нашої країни і вже бачу, що в книзі чимало статей присвячено цьому періоду — про князя Святослава, про Спартака, хрещення слов’ян. Ще цікаво, що серед авторів книги побачила прізвище Андрія Любки, дуже люблю його стиль письма. Також, після зустрічі, хочу більше дізнатися про життя Лесі Українки в Болгарії. Дякую за дуже інформативну зустріч і цікаву презентацію. 

«ФІЛОСОФСЬКА ПОЕЗІЯ У НАУКОВІЙ ПРОЗІ»

Володимир ЛИС, письменник:

— Під час моєї армійської служби на початку 70-х років минулого століття мені довелося стати свідком і навіть учасником тихого солдатського бунту, пов’язаного з Болгарією. Як було тоді заведено, наша військова частина дружила з частиною Болгарської народної армії з міста Відин. І от під час приїзду болгарської військової делегації нас вдягли в новісіньку форму, яку тільки мали от-от запровадити в армії радянській — з галстуками і черевиками замість чобіт. Та недовго ми в ній красувалися. Як тільки болгари поїхали, нову форму веліли здати. Солдати відмовлялися, протестуючи проти такого окозамилювання. Форму, звісно, забрали. Але цікаво, що наші вояки ще довго казали: «В Болгарії так би не зробили». Тобто, незважаючи на широко розрекламоване неофіційне твердження, що Болгарія — це шістнадцята республіка СРСР, навіть прості хлопці в солдатській формі розуміли, що ця «братня соцкраїна» не така, як наша, інакша.

Цю інакшість, своєрідність й історичного шляху Болгарії, і її новітньої дороги до Євросоюзу і НАТО після скинення комуністичного режиму Живкова добре показано у книзі «Сестра моя, Софія...». Водночас ця книга, мовби птах високого польоту, в якого одне крило — це Болгарія як країна, яку варто полюбити, болгарський шлях у європейському і світовому просторі, а друге — це одвічна спільність, пошуки справді братнього єднання України і Болгарії, розповіді про тих, котрі це єднання, особливо на духовній основі, робили реальністю.

У цьому контексті особливо цікавими є статті й есеї «Який народ є непереборним?» і «Тихий переворот» Ігоря Сюндюкова, «Дунайсько-болгарська спадщина Святослава Славного» та «Афон. По кому тисячолітній подзвін?» Володимира Рички, «Балканський отаман» і «Апостоли слов’ян» на українських землях» Петра Кралюка, «Для Болгарії й для України» Антоніни Якімової, «Тут у мене багато є роботи» (про рік Лесі Українки в Болгарії) Володимира Панченка, «Олександр Шульгин: від першого міністра закордонних справ УНР — до першого посла української держави в Болгарії» Сергія Кота, «Простір Софії» Оксани Пахльовської. Ну, а «Ефект високого неба» Сергія Кримського — це взагалі шедевр, як зразок поєднання філософського підходу до історії з яскраво образним, пронизаним часом історіософським мисленням як таким. У «Ефекті...» не сказано прямо про поєднуваність, про мовби єдину вісь болгарської Софії й головного храму України-Руси — Софії Київської, але вони постають з тексту як своєрідна філософська поезія в науковій прозі.

Символічними є останні речення цієї праці, на жаль, покійного українського філософа: «Якщо задуматися, то минуле — це не те, що минуло. З минулим ми вступити в зв’язок не можемо, його немає, воно пройшло. Минуле — це нереалізовані можливості, що ми реалізуємо зараз і в такий спосіб вступаємо у зв’язок з минулим». Великим мостом такого зв’язку є книга «Сестра моя, Софія...». Мостом і водночас птахом, що летить у майбутнє, в якому Україна і Болгарія — яскраві зірки на європейському небосхилі.


ДО РЕЧІ

Фотограф Костянтин Семицький — про те, чому завжди братиме участь у Міжнародному фотоконкурсі газети «День»

«Живий» репортаж із презентації нової книги газети «День — «Сеcтра моя, Софія...» зробив Костянтин Семицький, фотограф із Луцька з досвідом і нагородами. Торік він був призером Міжнародного фотоконкурсу газети «День». «В 2014 році подав перший раз свої роботи  — не пощастило, в 2015 р. знову подав, і аж три роботи потрапили на виставку, дві з них отримали відзнаки: Це знімки «Пасіонарій» (діти співають гімн України) — премія від програми розвитку ООН в Україні та «Серйозний українець» — премія  від Дрогобицького державного педагогічного університету імені Франка, — розповідає Костянтин. — Ця світлина після відкриття фотовиставки ще  знаходиться в кабінеті міського голови  Глухова Мішеля Терещенка. У цьому році теж подав свої роботи на фотоконкурс «Дня», один із найпрестижніших».

«Такого життєвого репортажного формату виставки в нас в Україні немає, за що організаторам велике спасибі. Роботи, які представлені, відображають всю біль та радість українського народу. Світлини показують,  як розвивається Україна, чим живе, — ділиться фотограф. — Для себе вирішив, що у фотовиставці «Дня» завжди братиму участь (незалежно від результату) і завжди по можливості буду її відвідувати, щоб тримати рівень».

Від зйомки презентації книги «Сестра моя, Софія...» у Костянтина теж є свої враження: «Коли знімаю,  стараюся вловити емоції людини, вловити кожну неповторну мить, щоб можна було згадати з часом, залишити згадку про дану подію, зустріч! Газету  «День» читаю регулярно на сторінці в Фейсбуці, а п’ятничний номер купую. Читати цікаво, відрізняється від більшості ЗМІ. Дуже подобається подача новин, не просто факти, а з роздумами, з інформацією! Презентація книги «Сестра моя, Софія...»  сподобалась. Лариса Івшина гарно розповідає, влучно було сказано, що нам потрібна сильна держава із інформованим суспільством, щоб зменшити вплив Росії в інформаційному просторі. Знімки робив для себе, хотілося залишити собі добру пам’ять про цю непересічну подію».

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк. Фото Костянтина СЕМИЦЬКОГО
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ

comments powered by HyperComments