«Людяність ніхто не скасовував...»

Як і медики, нині на передовій боротьби з коронавірусом перебувають поліцейські. І вони не можуть відмовитися іти, де потрібні, хоч так само ризикують своїм здоров’ям. Про те, в якому темпі зараз працюють поліцейські Волині, що їм необхідно, хто їх підтримує і чим допомагає, якою має бути комунікація в час кризи, — у розмові з Ольгою БУЗУЛУК, прессекретарем Патрульної поліції Волинської області.

«ЗАХИЩАЄМОСЬ САМІ І ПРОСИМО ЦЕ РОБИТИ ІНШИХ»

— Нині поліція працює в посиленому режимі. Це означає, що будь-який поліцейський має бути напоготові в будь-який момент виконувати накази і вказівки щодо запобігання цьому вірусу. Відповідно, це особливо напружений режим, дуже відповідальний і ризикований. Тут майже нічого неможливо передбачити, — каже Ольга Бузулук. — Якщо говорити про те, як працює патрульна поліція, де я прессекретар, то є основна робота — охорона публічної безпеки, пильнування за дотриманням правил дорожнього руху, реагування на виклики, які надходять на службу 102. Але зараз роботи додалося через боротьбу з коронавірусом. Патрульні особливо пильнують, особливо уважні, особливо чіткими й регламентованими є їхні дії. Зараз вони несуть службу також на так званих карантинних пунктах, яких є 17 по області і які тільки укомплектовуються. Також вони слідкують, чи не курсує громадський транспорт. Перевіряють, чи зачинені заклади господарювання, які не повинні працювати в період карантину. Нині поліцейські ще й перевіряють людей, які повернулися з-за кордону і повинні дотримуватись карантинного режиму. Тому, звісно, роботи додалося в рази. Хочеться, аби керівництво це розуміло і належним чином дбало про поліцейських, у тому числі матеріально.

 — Як сприймається ця напружена обстановка, адже поліцейські — так само люди, так само мають сім’ї, але повинні іти і захищати порядок, спокій, ба навіть людей від них самих?

— Сприймають усе дуже нормально, навіть з гумором. Передусім, ми розуміємо, що все це дуже серйозно. Тому ми захищаємось самі і просимо це робити інших. Ми постійно на виду, є певним еталоном, показником, якими потрібно бути. По-друге, ми так само, як і більшість громадян, не можемо спрогнозувати, як розвиватиметься ситуація. Але ж ми можемо підготуватися. Тому використовуємо цей час, проводимо роз’яснювально-просвітницьку роботу, інформуємо людей, готуємо їх до можливих варіантів перебігу подій.

«Я ДУМАЛА ПРО ТЕ, ЩО ЦЕ Ж 12 ГОДИН ТРЕБА ВІДСТОЯТИ, А ВОНИ ТАКОЖ ЛЮДИ...»

 — Який випадок із роботи поліції, конкретних поліцейських вразив вас останнім часом, у дні карантину?

— Мене вражають усі вони. У нас є патрульний, чия дружина скоро народить первістка, але я не чую від нього жодного невдоволення чи нарікань. Він працював в апараті, зараз потрібно заступати на карантинний пункт — пішов без сперечань. Такі речі не обговорюються. Може, йому хотілось б узяти відпустку чи лікарняний, побути з дружиною, але є служба. Більшість наших працівників — дуже молоді люди, у всіх життя, можна сказати, лише починається, і такі от випробування, як нині, — це непросто, але вони мужні й сильні. Як каже моя колега із Вінниці: от поїжджу зі своїми патрульними — і ніби все у нас нормально, вони вселяють спокій і надію, вони оптимісти.

У той час, коли більшість людей сидять по домівках, дотримуються карантину, поліцейські одними з перших наражаються на небезпеку. Це потрібно розуміти і в міру можливостей допомагати.

Як тільки почали запускатись карантинні пункти на в’їздах і виїздах із Луцька, ми з колегами об’їхали їх усі: не було там ще ні умов, ні вказівок для нас, коли починати працювати. Але чомусь інформація про ці пункти всіх перелякала. Ми намагались донести людям інформацію, що їм нічого боятися, що їхні права і свободи не обмежать, але, звісно, зайвий раз із дому виїжджати не варто, бо так ви наражаєте на небезпеку себе та інших.

Але я про інше думала, коли їздила по цих пунктах: я думала про те, що це ж 12 годин потрібно відстояти, а вони ж звичайні люди, як і ми з вами. Вони захочуть десь перепочити, поїсти, їм необхідно якісь гігієнічні речі робити, мити руки, врешті-решт. От про це я думала. І Бог чує, певно, ці посили. Наступного дня зателефонували із Жидичинського монастиря й запропонували привозити їжу в один із карантинних пунктів, на виїзді з міста. Зненацька я навіть не знала, що сказати. Отець просто так каже, що їхали, побачили хлопців, вирішили хоч так підтримати їхню службу. Тобто розумієте, в той час, коли кругом хвиля негативу — мовляв, понаставляли блокпостів, обмежують і так далі, знаходяться люди, які проявляють суто гуманні почуття, які відкидають усю цю метушню, цю бюрократію, а йдуть і допомагають. Бо такий їхній обов’язок у цей непростий час. От оцей приклад мене вразив.

Я б хотіла, щоб громадяни розуміли: так, є влада, їй десь не довіряють, інформацію десь приховують, медіа, можливо, не так подають інформацію. Але ж людяність ніхто не скасовував! Ці прості чоловіки й жінки, які щозміни виходять і несуть службу — вони то в чому винні? Просто у них дещо вищий ступінь відповідальності, і в цей час вони не розводять «зраду», а йдуть і щось роблять.

«НАША ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ — ОСОБЛИВА, НАДВАЖЛИВА»

 — Якою має бути комунікація в час кризи? Чи вдається вам це робити?

— Ми з колегою по пресслужбі постійно в курсі всього, що відбувається на лінії (на зміні), адже наші патрульні працюють майже в онлайн-режимі: щойно щось трапляється, вони прибувають на місце, вживають усіх потрібних заходів реагування, далі описують подію, фотографують місце події й надсилають у спеціальний чат. Це все службова інформація — ми її моніторимо і дивимось, що і як подавати людям. Ми постійно працюємо в турборежимі, завжди в курсі всього, а якщо чогось і не знаємо, то дізнаємося майже негайно.

Я пишаюся своїми колегами — пресслужбами в інших містах — вони роблять колосальну роботу і так само, до речі, наражають себе на небезпеку. Ми постійно спілкуємось онлайн, обмінюємось інформацією, ділимось новинами, і, ви знаєте, ситуація скрізь однакова, але наша відповідальність — особлива, вагома, надважлива. Усі ми це відчуваємо і робимо все від нас залежне, щоб люди були в курсі того, що відбувається. Інша річ, що не все, що ми пропонуємо, сприймають і розуміють вище. Але викручуємось по-різному, принаймні, є розуміння того, що взаємодія та комунікація мусять бути.

Зараз я налаштовую роботу таким чином, що поліція щодня має надавати інформацію, працюю в цьому напрямку як зі своїм керівником в управлінні патрульної поліції, так і з керівником Головного управління Національної поліції. Між нашими підрозділами зараз хороша взаємодія, комунікація іде одним руслом, тобто такій інформації можна довіряти.

Зізнаюся, що кілька разів трапилися й «промахи»: наприклад, ми написали, що в чатах поширюється інформація, нібито люди під виглядом спеціальних служб проникають в оселі з пропозицією продезінфікувати будівлі. Ми просто написали, що насправді ніхто цього не робить. Але забули додати одне важливе речення, що в поліцію на номер 102 таких повідомлень взагалі не надходило — відповідно, це фейк. Тож люди дещо дезорієнтувалися: чи ходять ті переодягнені люди, чи ні, чи реагує на це поліція, чи ні. А потрібно було написати просто: ця інформація не відповідає дійсності, оскільки в поліцію таких звернень не надходило, тому не відчиняйте двері незнайомцям, а в разі чого телефонуйте 102.

У мене є спільний чат майже з усіма медійниками, там приблизно 80 людей. Тобто реагування негайне, без різних офіційних запитів і довгого чекання коментарів. Вони запитують — ми відповідаємо або кажемо, що все з’ясуємо і відповідаємо згодом. А ще ж пишуть і телефонують рідні, друзі, знайомі, активісти. Ще є співпраця з бізнесом, з громадськими організаціями, іншими державними установами. Мені імпонує ця наша відкритість та прозорість, яка є нині. Я перед людьми чесна, тому мені нічого приховувати і є чим пишатись.