Людина Правди. Джеймс Мейс та його ідеї

Він обрав вищу мету в житті — розповісти Україні та цілому світові, чого коштував нашій нації сталінський тоталітаризм. Який страхітливий слід він залишив в історії (57 мільйонів невинних жертв Голодомору — Геноциду, а ще були мільйони вбитих під час репресій, воєн, «зачисток», депортацій, тощо) та в душах людей. Джеймс Мейс, американець зі штату Оклахома, віддав усі свої сили на те, щоб зірвати чорну КГБ-шну «завісу навчання» над українською трагедією ХХ століття «біблійних масштабів» (це — його думка). Завтра, 18 лютого, цій унікальній людині — історику, публіцисту, політологу, багаторічному колумністу «Дня» (він знайшов на шпальтах нашої газети, з якою співпрацював з 1998-го по 2004 рік, до самої смерті, воістину вільну трибуну та інтелектуально наснаженого читача, значно ширших масштабів, аніж це було б на сторінках фахових видань), Джеймсу Ернесту Мейсу виповнилось би 65 років. Він назавжди залишив нас у травні 2004-го...

Джеймса називають Людиною Правди, і це точно передає саму суть зробленого ним. Мейс знав, що в пошуках істини — історичної, філософської, гуманістичної — не можна зупинятись на півшляху, обмежуватись загальними нікчемними фразами, боячись називати речі своїми іменами. Він назвав Геноцид 1932—1933 років саме Геноцидом — і правдиво довів, на документах, фактах, страшних свідченнях очевидців (десятки тисяч), що це було саме так. Він назвав УРСР-івське суспільство, яке здобуло 1991 року Незалежність, «постгеноцидним», і неспростовно аргументував, що це суспільство було саме таким. І головне: він показав шляхи виходу зі стану постгеноцидності. Свобода, європейські демократичні цінності, культура, духовність, історична пам’ять, національна гідність. Нам ще довго не вистачатиме його Правди, його чесної думки.

ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

«День» попросив відомих українських вчених, публіцистів, громадських діячів, журналістів — лауреатів Премії імені Джеймса Мейса поділитися своїми враженнями про його творчість, про зроблене ним, про актуальність спадщини Джеймса для сучасної України.

ПОДОЛАТИ ПОСТКОЛОНІАЛЬНІ СИНДРОМИ УКРАЇНИ

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, публіцист, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2011 року:

— Дивна річ: з упертістю, гідною кращого застосування, і сьогодні, у 2017 році, значне число істориків, філософів, політологів заперечує колоніальний статус України в радянській імперії, водночас не заперечуючи факт існування такої імперії. Стверджується, що, мовляв, «українці цілком давали собі раду й під «колоніальним гнітом», — причому словосполучення «колоніальний гніт» демонстративно береться в лапки. Ба більше: виявляється, й у створенні СРСР «Українська Республіка відіграла чи не основну роль», і в Голодоморі Україна як така була співучасницею страхітливих злочинів більшовизму, й у Великому Терорі... Адже, пояснюють нам, у всіх цих діяннях брали участь українці, часом сягаючи високих посад і визнання на міжнародній арені.

Логіка цікава. За нею можна оголосити євреїв співучасниками Голокосту (бо ж існували юденрати), індіанців — співорганізаторами завоювання Америки конкістадорами (бо ж деякі племена діяли на боці іспанців і португальців), а негрів-рабів — відповідальними за свій рабський стан (бо ж терпіли!) тощо. А тих українців, які не змогли «дати собі раду» у радянську добу назвати нездарами чи навіженими. Посмів же один із «метрів» журналістики часів перебудови назвати Івана Дзюбу 1960-х «недоладним хлопцем»...

На противагу цим інтелектуальним покручам, які звуть себе українцями, Джеймс Мейс завжди наголошував на тому, що багато які складнощі становлення Української держави та розвитку української нації неможливо зрозуміти, якщо не зважати на їхній постколоніально-постгеноцидно-посттоталітарний характер. Причому тоталітаризм Україні був накинутий ззовні, а разом із тим підкріплений місцевими колаборантами «червоної імперії», а геноцид виступав інструментом приборкання української нації та знищення потенціалу її самостійного розвитку. Дозволю собі навести розлогу цитату з однієї з наукових розвідок Мейса, яка стосується цих питань: «Ще одна трудність — орієнтація західних істориків на «російську схему» як домінантну в історії всіх так званих «окраїн», тобто неросійських національних республік. На мій погляд, це несвідоме сприйняття думки XIX століття, що в Європі існують народи «історичні» та, за визначенням Ф. Енгельса, «руїни народів», неісторичні народи, доля яких визначається сильнішими сусідами та які приречені на асиміляцію. Сьогодні ніхто так не напише про неєвропейські, колишні колоніальні народи Азії та Африки, щоб не накликати на себе звинувачення в расизмі та європоцентризмі. Але (і мені це завжди здавалося надзвичайно дивним феноменом) схема мислення, абсолютно неприпустима щодо інших народів, була прийнята за догму, коли мова заходила про народи колишнього Союзу PCP, зокрема й України. Насамперед України. У недалекому минулому такий погляд був викликаний політичною кон’юнктурою. Сьогодні — інтелектуальною провінційністю, яка найбільш виразно проступає в анонсі майбутнього дослідження професора Мічиганського університету Рональда Суні. Цей відомий «спеціаліст із національного питання» заповзявся переписати монографію Рональда Пайпса про створення Радянського Союзу, щоб довести, що в історії всіх «окраїн» класова боротьба була набагато важливішою і визначальнішою, ніж боротьба за національне визволення. Доречно тут запитати Рональда Суні: навіщо була потрібна така широкомасштабна інтервенція Червоної армії з Росії, якщо всі трудящі — українці, вірмени, кавказькі народи, мусульмани тощо тільки й прагнули, що «возз’єднання» зі старшим братом — великоросійським пролетаріатом?»

Як бачимо, вітчизняні заперечники колоніального статусу України в СРСР — це «подвійні провінціали», які наслідують квазінаукові концепції західних і російських «спеціалістів з національного питання»...

А йдеться-бо не про «чисту» теорію, не про чиїсь інтелектуальні вправи, — йдеться про шлях самовизволення недавньої «колоніально-підлеглої країни», як характеризував Україну Мейс. У такій характеристиці немає нічого ганебного — вона характеризує реальний стан справ, а водночас легітимізує потужний антиколоніально-антитоталітарний рух, який ніколи не припинявся у підрадянській Україні, і заперечує істинність намагань певних західних кіл прирівняти український революційно-визвольний націоналізм до російського імперсько-шовіністичного. За минулі десятиліття в Україні теоретичний напрям, який зветься Postcolonial Studies і включає напрацювання й ідеї Джеймса Мейса, став потужним і багатовимірним, — але чи зважає на його напрацювання владна еліта, чи вона дослухається до «провінціалів у квадраті», які де-факто заважають усвідомленню та подоланню постколоніальних синдромів сьогоднішньої України?

БІЛЬ ДЖЕЙМСА МЕЙСА

Володимир БОЙКО, історик, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2013 року:

— Уявіть людину, яка живе серед вас, але чомусь бачить далі та краще від вас. Цього майже ніхто не розуміє. Тож сприймає незвичну поведінку не більше, ніж дивацтва хорошої людини. Дивак таку думку про себе навіть не намагається заперечити — йому нецікаво для цього витрачати свій час. У нього — усталені цінності та уявлення, що визначають оцінки людей та подій. Він — історик за фахом, хороший історик із класичною освітою одного з найкращих університетів світу. А ще має фах економіста, тож може працювати на стику галузей науки. Міждисциплінарні дослідження — одна з основ для створення оригінальних праць, вони дозволяють застосовувати інструментарій, утворений зовсім з іншою метою, для вивчення знайомих явищ, що часто призводять до несподіваних, парадоксальних висновків.

Як наслідок, виникає ефект пророцтва. Звичайно, якщо дослідник врахував всі ключові чинники, нічого не проґавив та не помилився в розрахунках. Оскільки людині властиво помилятися, то для мінімізації такої небезпеки розвинуті держави дозволяють собі утримувати відразу кілька паралельних дослідницьких центрів — так створюється об`єктивна передумова для можливості порівняння та ухвалення зваженого адміністративного рішення. Втім, це вже сфера політики, а там діє власний алгоритм. Для нас цікаво інше — ефективна управлінська система дає дивакам шанс проявити себе, хоча далеко не завжди з ними погоджується.

Сприйняття чи несприйняття — дуже небезпечний момент. Бо в разі негативного результату постає питання, що робити далі. Тобто чи підлаштовуватися, можливо, змінювати тему, сферу діяльності чи надалі наполягати на своєму, обравши складний та невдячний шлях одинака. Без жодних сподівань на можливість змінити стан справ у найближчому майбутньому, хіба що у невизначено-віддаленому.

І це вже справа не системи чи оточення, а особистої вдачі та сумління. Не можу сказати скільки, але завжди знаходиться частина сучасників, які мають загострене світосприйняття. Безвідносно країни проживання чи народу — національні особливості тут грають роль, але навряд чи вирішальну. Просто такі люди є, вони здатні узагальнювати та висловлювати те, що бачать інші, але  чомусь вголос не кажуть — не можуть, не хочуть, не розуміють. Їм притаманна дитячо-юнацька безпосередність, яка не втрачається з роками, попри досвід, що набувається, та незгоди, які доводиться долати.

Джеймс Мейс поєднав у своїй особі зазначені риси. Його перші поїздки в Україну — це шукання особистої опори для висновків, що були зроблені ним під час дослідження Голодомору 1932—1933 рр. в Україні. Тих, що не були сприйняті переважною більшістю американського середовища совєтологів, але про які він знав — то була приголомшуюча правда. Побачене в Україні мало змусити Мейса жахнутися — він зустрівся (за власним визначенням) з постгеноцидним суспільством, яке боялося зізнатися само собі в тому, що відбулося. На швидкі зміни сподіватися не доводилося — пануючі в людській свідомості стереотипи не можна перемкнути як штучне освітлення за мить. Навіть після краху системи, що їх породила, вони продовжують панувати над розумом та становити підґрунтя дій.

Відразу на кількох фотографіях у Джеймса Мейса погляд — наче пронизаний болем. Це не випадковість — доволі часто таким він був і в спілкуванні. Хоча, звичайно, не постійно. Усмішок так само вистачало, особливо — поруч із дружиною, Наталією Дзюбенко. Можу помилятися, але тепер відображення болю стає зрозумілішим — він начебто бачив, що має статися далі. А це завжди психологічно важко — знати своє майбутнє, рідних, близьких, країни. І не мати можливості нічого змінити. Тобто на тебе насуваються катаклізми, вони досить точно моделюються, але особисто вдіяти нічого не можна. Бо твої волання навіть близькими людьми не сприймаються як попередження про реальну загрозу (не кажучи вже про тих, хто має владу). Через свою неймовірність — на перший погляд. Але за все доводиться платити, за втечу від реальності або ж за бажання знайти прості відповіді на складні питання — так само. На початку двохтисячних років Джеймс Мейс гостро критикував власний уряд за війну в Іраку, бо вважав, що ця війна здатна докорінно змінити світ та неписані правила поведінки в ньому. Бо порушувалися цінності. Зрештою, тепер ми бачимо довгострокові наслідки рішень, які колись видавалися багатьом тактично правильними.

Ймовірність подібних дій щодо України Мейсом не виключалася. Звідки вони могли йти — було очевидно вже тоді. Для нього, але не для більшості нас тогочасних. І з тим треба було жити та намагатися виконати добровільно взяту на себе місію.

ДЖЕЙМС МЕЙС — ПОКАЗАВ ПРИКЛАД, ЯК ПОТРІБНО «ЛУПАТИ СКАЛУ»

Iван КАПСАМУН, редактор відділу політики газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2015 року:

— Джеймса Мейса не стало у травні 2004-го… Сьогодні його ім’ям  почали називати вулиці українських міст, для дослідників він став одним із провідників у темі вивчення трагедії Голодомору, про нього згадують у своїх виступах перші особи держави, громадськість все більше і більше усвідомлює його значимість і внесок в становленні громадянського суспільства...

Можливо, поки не в повній мірі, але на сьогоднішній день — процес визнання Мейса триває. І це правильно. Але чи завжди було так?

Мейс підняв тему Голодомору 1932—1933 рр. на абсолютно новий рівень — рівень, насамперед, необхідності вивчення, а головне — розуміння, наскільки великої шкоди наніс геноцид, організований Кремлем, коду української нації. Мейс заговорив про цю проблему не тільки в США (у 1986—1987 рр. був виконавчим директором комісії дослідників при Конгресі США, які повинні були дати оцінку Голодомору 1932—1933 рр.), а й на весь світ. 

Коли ж він приїхав в Україну в 1993 р., тут спочатку він не знайшов повного розуміння і підтримки з боку владних чи наукових інститутів. Виживати було важко, тим більше — в складних економічних умовах того часу. Тому дуже важливо було підставити плече, почути Мейса. І «День» це зробив. Адже правда про Голодомор-геноцид була важливою не тільки для американського дослідника, а, в першу чергу, вона була потрібна самим українцям. Одна зі статей Мейса так і називалася: «Ваші мертві вибрали мене...».  

Саме в «Дні» Джеймс отримав можливість друкуватися, відповідно, предмет його дослідження зазвучав з новою силою і вийшов на абсолютно інший рівень. За вісім років, які він працював у «Дні» (точніше — у нашому англомовному виданні), в газеті вийшло багато його статей та інтерв’ю. Вже після його смерті, «День» своїми зусиллями підготував і видав дві збірки з матеріалами відомого дослідника — книжки «День і вічність Джеймса Мейса» (2005 р.) та «Ваші мертві вибрали мене...» (2008 р.).

Всі роки роботи Мейса в «Дні», тим більше, до цього, держава фактично не звертала на нього уваги. За окремим винятком, його майже ніде не цитували, мало куди запрошували, хоча правильно було б організувати лекції по всій Україні. Хоча, можливо, і згадували, але тільки тоді, коли це було вигідно. І тільки після його смерті та відомих помаранчевих подій осені 2004 р., ім’я Джеймса Мейса почало лунати на державному рівні. 26 листопада 2005 року президент України Віктор Ющенко нагородив дослідника орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно), а 2 грудня 2005 року підписав розпорядження про вшанування пам’яті Джеймса Мейса. 

Проте висновки з його праць, здається, так і не зробили. Адже сьогоднішні події в Криму та на Донбасі — це прямий наслідок невивчених уроків. У свій час Мейс застерігав, що якщо не будуть покарані винуватці радянських голодоморів, які були організовані на території України (і не тільки), ця трагедія може повторитися... Сьогодні на Донбасі Кремль знову вбиває людей за те, що вони, наприклад, мають... татуювання у вигляді української символіки чи захищають український прапор.

Говорити правду — важко. Тим не менш, Джеймс Мейс — показав приклад, як потрібно «лупати скалу», навіть якщо тебе не чують. Мені особисто це відомо не з чиїхось слів, тому що, висвітлюючи в «Дні» вже багато років тему резонансної справи «Гонгадзе — Подольського», я також, як і наша газета в цілому, часто зіштовхувався зі стіною мовчання в журналістиці, владі й суспільстві. Йти проти системи, яка послідовно, не дивлячись на зміну президентів, гальмує цю історичну справу, фактично покриваючи замовників злочину, — нелегка справа. Проте, якби не було віри у правду, то не було б і самої боротьби. А тільки боротьба і віра в результат приводять до перемоги.  

ЧОРНІ ЖНИВА І СВІЧА НАДІЇ

Iгор СЮНДЮКОВ, редактор відділу «Iсторія та «Я» газети «День», лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2010 року:

— Джеймса Мейса треба передовсім читати. Дуже уважно, напружуючи розум (і серце), з олівцем у руці. На жаль, його спадщина й досі нами не засвоєна — і це при тому, що майже 13 років, котрі минули відтоді, як Джеймс відійшов у вічність, безліч разів підтвердили точність його прогнозів, глибину його аналізу наших проблем, воістину безстрашну правдивість висновків. Ось чому до творів Джеймса, схоже, можна віднести відомі слова Лесі Українки: «Ми хотіли б, аби нас менше привселюдно хвалили, проте більше читали». Зрозуміло, це не означає, що не потрібні вулиці його імені, пам’ятники йому, масові видання творів, нагороди — все це буде!

Проте нам зараз особливо, конче необхідно — якщо хочемо відстояти свою честь і зберегтись як держава — дуже й дуже уважно вчитатись у застереження, які Мейс адресував людям України. Йдеться про те, що головна загроза самому існуванню вільної України — це агресивна, імперська Росія. «Треба відверто сказати, що нинішня Росія, — писав Джеймс ще 1996 року (!) — незалежно від орієнтації її політичних сил, сприймає саме існування України як смертельну образу. Політична культура та історична пам’ять Росії ніколи не сприйме Україну інакше як неподільну частину спадщини Росії... Росія для України — це край Емського указу, політична культура Росії — і царська, й радянська — вимагала й вимагатиме постійної пильності щодо українського сепаратизму, мазепинства, петлюрівщини, бандерівщини, щодо окремої від Росії української ідентичності. Не треба бути пророком, щоб передбачити, що трапиться, якщо Росія отримає вільну руку для своїх дій в Україні та з Україною». Підкреслимо: це було написано понад 20 років тому...

Іще одне, не менш суттєве застереження (Джеймс писав про це буквально до останніх днів життя): кримінально-олігархічна (по суті, напівфеодальна) соціально-економічна система, утворена в постгеноцидній Україні, не спроможна, і «за визначенням» не може бути спроможною ані захистити країну від численних загроз, як зовнішніх, так і внутрішніх, ані відповісти на виклики часу. Немає сумнівів: той факт, що олігархат (хай частково перефарбований у «патріотичні» кольори) зберіг свою владу навіть після страшних жертв, після Майдану Гідності й війни на сході — цей факт викликав би у Мейса гіркоту і гнів. Адже великий українець чудово розумів, що наш народ є неймовірно довготерпеливим, але будь-якому терпінню настає край, і тоді...

Спостерігаючи за нашими політиками найрізноманітніших таборів, Джеймс з болем відзначав: «Багато слів, як багато слів! Як вправно вони заговорюють Україну!». Це — теж застереження нам, адже дзвенить (і то — голосно дзвенить) зазвичай саме те, що є геть порожнім зсередини. Тому про людей на вершині владної «піраміди» треба судити не за рівнем ораторського мистецтва, а за конкретними, реальними справами. І ще — за фактами попередньої біографії, особливо коли вона, ця біографія, є навмисно «туманною», «розмазаною» й занадто суперечливою.

Гіркота страшних трагедій підкреслює велич, силу й радість грядущих перемог українців, які обов’язково будуть. Джеймс Мейс знав це, вірив у це. Ось чому в його книжках — не лише Чорні Жнива 1933-го, а й Свіча Надії. Не лише Свіча Скорботи. В цьому сила цих книжок.

«ДОРОГОЮ СЛІЗ...»

Сергій ТРИМБАЧ, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2016 року:

— Джеймс Мейс говорив про те, що покликання досліджувати геноцид прийшло до нього під дією стихійних і в чомусь випадкових обставин. Зокрема, його вразило те, як  індіанські сусіди пройшли власною «дорогою сліз»...

Великі особистості формуються за непоборного впливу  трагічного досвіду окремих людей і цілих народів. Проста умова — відкрити серце для того досвіду, своє власне потрясіння перетворити на  довготривалий сценарій життєвого устремління і цілепокладання.

Це те, що творить особистість, дозволяє їй полишити особистісні обшири і міняти «карту буднів», саме облаштування життя. Так просто, одначе ж небагатьом людям вдається щось подібне. Джеймсу Мейсу вдалося, він є одним із тих, хто справді змінив Україну. Принаймні, надав їй ту інерцію, якою гріх буде не скористатися, не пройти своєю Дорогою сліз.

Вдасться чи ні зробити це — залежить тільки від нас. Мейс зробив усе, щоби зарядити нас енергією на довголітню мандрівку до самих себе.

РОЗУМНІ ТЕКСТИ ПРОТИ «КОНФЕДЕРАЦІЇ ДУРНІВ»

Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор, лауреат Премії імені Джеймса Мейса 2013 року:

— На жаль, Джеймс Мейс залишається актуальним. Чому — на жаль? Бо його вартісні думки не сприймає і не осмислює ані наша правляча еліта, ані більша частина суспільства. Якби це осмислення відбувалося, певно, ми би мали іншу Україну, не мали б окупованих територій і війни.

Дозволю собі навести деякі думки цього мислителя. Отже...

«Здорова національна ідентичність не означає дискримінацію чи ксенофобію, а тільки гордість за свою мову, культуру, історію, унікальність контрибуції власної нації до загального надбання різноманітної людської цивілізації». А тепер давайте подивимося, як у нас шанується українська мова, культура, історія?.. В Україні, за великим рахунком, як зневажалася, так і зневажається українська мова — в мас-медіа, бізнесі, інших сферах. Те ж саме стосується й української культури, яка в Україні знаходиться в підпільному чи напівпідпільному стані. А історія України? Для більшості українців — це не матеріал для осмислення свого минулого й свого становища в сучасному світі, а набір часто примітивних міфів, що формують комплекс хуторянства.

Ще одна цитата Мейса: «А без українців нема кому будувати Україну, готову на гідне місце в Європі». А тепер давайте подивимося, що в нас робилося після Революції Гідності. Чомусь у верхах було вирішено, що українцям для розбудови своєї держави потрібні... «іноземні волонтери». Це волонтерство триває й понині. Але чи дало воно позитивні результати? Чесно кажучи, щось не видно. Зате проблем від цих волонтерів, схоже, вистачає. Іноді задаєш собі питання, невже ми є таким безалаберним народом, що не можемо серед своїх знайти достойних людей, які б ефективно виконували управлінські функції. Та, певно, таких людей не особливо шукають наші верхи. Краще, щоб отримати закордонні гроші, запросити іноземного волонтера й створити видимість реформ.

Ну, і в продовження цієї теми одна саркастична цитата Мейса: «За словами англійського письменника Джона Дунна, коли розумний чоловік піднімається, всі дурні створюють конфедерацію проти нього. Ввічливіше назвати теперішню українську політику дуннівською конфедерацією дурнів». Жорсткі слова — але справедливі. Бо справді, маємо те, що маємо.

Не хотілося, щоб і надалі наша політика залишалася конфедерацією дурнів, яка не дає пробитися талантам. Але щоб цього не було, принаймні треба читати розумні тексти. Зокрема, Джеймса Мейса.