«Стратегія висококласної і водночас людяної журналістики»

У січні 2017 року, відзначаючи початок 20-ї річниці свого перебування на посаді головного редактора, Лариса Івшина оголосила про започаткування нової премії «Дня». Це Премія імені Михайла Василевського для власних, позаштатних кореспондентів «Дня» в регіонах та авторів, яка присуджується щорічно. Відзнака, за задумом головної редакторки газети, засвідчує відданість колективу редакції традиціям і слугує засобом підтримки «золотого стандарту» в журналістиці. Адже історія газети — це історія особистостей.

«ПРИНЦИПОВІСТЬ І ЛЮДЯНІСТЬ, НЕ ЗОВСІМ ТИПОВІ ДЛЯ ЧАСУ»

Михайло Василевський був власним кореспондентом «Дня» на Хмельниччині від дня заснування газети і до свого відходу із життя через тяжку хворобу 2009 року. «Принциповість і людяність, не зовсім типові для часу», — так окреслює його чільні риси головна редакторка «Дня» Лариса ІВШИНА. «Це журналістика, яка була близькою до людей і давала можливість побачити народний аристократизм і нонконформізм, якого часом бракує», — додає Лариса Олексіївна.

24 січня Михайлові Йосиповичу виповнилось би 68 років. І це саме він — автор матеріалу про «Ровесницю Жовтня із села Голенищеве», Химу Хтомівну Остапчук, котра мала таке почуття власної гідності, яке не дозволяло їй жити поруч із тими, хто розкуркулив її родину, і вона відмовилася від електрифікації своєї хати, мовляв, «до лампочки Ілліч та його лампочка». За цим матеріалом та історією другої зустрічі з «бабусею Химкою» студенти-«літньошколярі» «Дня» навіть писали власні есе, і ці статті увійшли до другого тому «Екстракту 150» від «Дня». Михайло Василевський — і автор матеріалу про чоловіка, котрий 57 років жив на горищі. Ця стаття зацікавила кореспондентів із Японії, Франції... А його матеріал про цукерки «Моніка» у розпал президентського скандалу в США передрукував Рейтер... Цей список можна продовжувати далі й далі, запрошуємо всіх переконатися в непересічному таланту пана Михайла, зайшовши в архів на сайті «Дня» day.kyiv.ua.

Цьогорічний лауреат — власний кореспондент «Дня» у Дніпрі та області Вадим Рижков. Він разом з газетою — теж із перших днів. «Мій перший матеріал вийшов у другому номері газети, 12 вересня 1996 року», — якось пригадував він. Вадима Дмитровича читачі поважають за влучну політичну публіцистику й об’єктивну аналітику.

«ЦІКАВО, ЩО Б ВІН САМ СКАЗАВ НА ЦЕ?»

До речі, Вадиму Рижкову поталанило знати Михайла Йосиповича і працювати з ним. «З Михайлом Василевським ми працювали в газеті «День» практично з першого дня, — говорить щойно оголошений лауреат. — Аж не віриться, що наступного року нашому виданню виповниться 25 років. Газета почала працювати на переповненому на той час друкованому ринку — нашими конкурентами були солідні й багатотиражні видання. Тому зайняти свою нішу і досягнути того, щоб до газети прислухалися, в тому числі й владні інституції, було непросто».

«Обличчя газети формували саме такі журналісти, як Михайло Василевський. Його публікації були не просто резонансними — на них звертали увагу європейські та світові ЗМІ. Завдяки журналістському хисту Михайлу вдавалося знаходити такі сюжети, які ставали справжніми «хітами», — продовжує Вадим Дмитрович, — Втім, і звичайні публікації Василевського вирізнялися справжньою професійністю і особливою, притаманною йому мовою. Повчитися в нього могли б багато колег по журналістському цеху. На жаль, Михайло передчасно пішов із життя, залишивши по собі славну пам’ять, а також талановиту доньку-журналіста, котра сьогодні — депутат Верховної Ради. Пам’ятаю, як він розповідав, що донька закінчила школу і мріє стати журналістом. Час минає, і дуже швидко... Ось і я став лауреатом Премії імені Михайла Василевського — сприймається це якось дивно і незвично, особливо якщо знав цю людину багато років. Цікаво, що б він сам сказав на це? Мабуть, зауважив, як завжди, щось іронічне й дотепне. Але в будь-якому разі, здобути відзнаку імені професійного і талановитого журналіста Михайла Василевського — і почесно, і приємно. Є на що рівнятися, до чого тягнутися, тим більше, що наша спільна справа — газета «День» продовжує працювати й утримувати високу планку журналістських стандартів».

Нагадаємо, від самого заснування Премії її підтримує родина пана Михайла, зокрема його донька, раніше теж журналістка, а нині — народна депутатка Ольга Василевська-Смаглюк. «Михайло Йосиповича немає вже майже 11 років, — говорить Ольга. — Але ось уже три роки, як існує Премія імені Михайла Василевського. Нам, його родині, зізнаюсь, досі дуже важко відкривати газету «День» і не бачити там його творів, публікацій та новин. Цього року мені надзвичайно приємно, що лауреатом Премії імені Михайла Василевського став колега мого батька по газеті «День» із першого дня роботи — Вадим Рижков. Тато завжди з великою теплотою відгукувався про Вадима Рижкова як про талановитого, масштабного журналіста і порядну людину. Дуже поважав його працю. Дякую Ларисі Олексіївні за те, що ініціювала Премію імені Михайла Василевського і допомагає нести крізь роки світлу пам’ять про свого колегу».

КОМЕНТАРІ

«Я БАГАТО ЧОГО НАВЧИЛАСЯ І У ВАДИМА, І У МИХАЙЛА»

Наталія МАЛIМОН, власний кореспондент газети «День», Луцьк, лауреатка Премії імені Михайла Василевського 2018 року:

 — Коли далекого 2000 року я вперше приїхала на відкриття фотовиставки «Дня» в Києві й на традиційну нараду власкорів, то і подумати не могла, що люди, які сидять поруч зі мною в затишному редакційному кафе на Оболоні, стануть у майбутньому легендою. Я — ще автор «Дня», але ще не власкор, яким стала невдовзі, і вони, Михайло Василевський, Вадим Рижков — уже тоді журналісти, чиї газетні тексти не були прохідними, випадковими. Власне, тому вони і стали власкорами газети, що мали свій стиль, могли написати добротний текст і вписалися, образно кажучи, у високі рамки вимог до журналістів «Дня». Оті щорічні зустрічі власкорів були в моєму житті неординарною подією. По-перше, приїжджав у рідну редакцію, по-друге, спілкувався з її працівниками, а особисте спілкування має свою ціну. А по-третє, то просто мав зустріч із друзями-колегами, котрі, як і ти, жили і працювали не в Києві, але працювали для Києва й усієї України. Бо ж діяльність власкора і редакційного працівника має свої відмінності.

Я багато чого навчилася і у Вадима, і у Михайла. Василевський був для мене зразком «людяної» журналістики, бо в кожному його тексті була присутньою — крім політики, соціальних проблем — насамперед людина. Це було мені особливо близьким. Бо і я старалася через людину показати проблему. А Вадимові по-доброму заздрила його журналістським розслідуванням, я по своїй природі не є розслідувачем. А він, пригадую, заради одного розслідування їхав автобусом кілька годин уночі, сидячи на якійсь табуретці чи просто на сходинці автобуса. Бо вранці мав бути на місці, де трапилася резонансна подія.

Коли Михайло Василевський пішов так рано із цього життя, кілька років потому мене «не відпускав». Дуже шкода було, що вже не побачимося, не поспілкуємося, що газета втратила неординарного журналіста.

«Яка ж то печаль — говорити в минулому часі. Що жив та був...» — так писав Василевський в одній зі своїх історій, і в цих рядках — увесь він, людяний, талановитий.

Тому стати лауреатом Премії імені Михайла Василевського для мене була велика честь, хоч би як банально це звучало. Дякую головному редактору Ларисі Івшиній, що в редакції започаткували Премію Михайла Василевського. І я таки чекала, коли її одержить Вадим Рижков. Він не просто один із нас, хто знав Михайла Василевського не один рік і працював з ним не один рік. Вадим — журналіст, яких, як колись Михайла Василевського, тепер мало. Журналістика змінюється, інтернет висуває свої вимоги до написання текстів, свої теми, інший стиль. Але, на щастя, завдяки нашій газеті «День», якій ми віддали роки праці, ще запитані й журналісти рівня Вадима Рижкова. Сердечно вітаю колегу!

МИХАЙЛО ВАСИЛЕВСЬКИЙ З ДОНЬКОЮ ОЛЬГОЮ / ФОТО З ОСОБИСТОГО АРХІВУ ОЛЬГИ СМАГЛЮК-ВАСИЛЕВСЬКОЇ

«День» ДАЄ СИЛЬНИЙ СТИМУЛ ВЛАСКОРАМ ДОКОПУВАТИСЯ ДО СУТІ РЕЧЕЙ»

Олеся ШУТКЕВИЧ, власний кореспондент «Дня», Вінниця, лауреатка Премії імені Михайла Василевського 2019 року:

— Я не була знайома з Михайлом Василевським за життя, але точно знаю, що його професійну принциповість, любов до правди, людей та історії досі згадують на Хмельниччині. До прикладу, торік у лютому я писала історичний матеріал про діяльність графа Мархоцького, який свого часу на Хмельниччині створив «Миньковецьку державку». Розмовляла з місцевим науковцем і журналістом Володимиром Захар’євим. Після запису він раптом каже: «То ви продовжуєте традиції Василевського? Він також любив такі цікаві історії! Але зараз про такі «раритети» вже майже не пишуть». «А «День» пише і писатиме», — відповіла йому я і відчула особливе внутрішнє задоволення. Передусім через те, що мене назвали «продовжувачкою традицій Василевського», який мав дар перетворювати складне на доступне, проблему — на спосіб її розв’язання, вмів подати образ, який уособлював тисячі подібних. А по-друге, було приємно від того, що з плином часу мій «День» витримує стратегію висококласної та водночас людяної журналістики. Він дає сильний стимул нам, власкорам, на місцях докопуватися до суті речей, знаходити правду — історичну чи сьогоденну, щоб розповідати її людям. А іноді — навіть виступати арбітрами в конфліктах, залучаючи представників громади до суспільного діалогу.

Щиро радію, що лауреатом Премії імені Михайла Василевського 2020 року став власкор «Дня» в Дніпрі Вадим Рижков, який працює в газеті починаючи з дня заснування. З року в рік пан Вадим нарощує той соціальний капітал, що так трепетно плекає газета «День». Дніпро — велике місто, значно більше, ніж Вінниця чи Хмельницький, але попри засилля місцевих медіаресурсів, Вадим Рижков знає, як знаходити ексклюзивні теми, цікавих героїв і бути першим у висвітлені неочікуваних «поворотів» з політичним контекстом. Переконана: звання лауреата мотивує автора на нові відкриття і сенсаційні матеріали, додасть сили й наснаги розбудовувати розумний простір у великому Дніпрі.