Вшанування як ліки для психічного здоров’я нації

Існують складні «вузлові» питання, вирішення яких потребує залучення багатьох сторін. Одним із них є те, як шанувати наших загиблих героїв. Це й послужило темою розмови, організованої Українським ПЕНом у партнерстві з громадською організацією Studena.

Зокрема, ця тема є важливою для Українського інституту національної пам’яті. Його очільник Антон ДРОБОВИЧ розповів, що вже розроблено рекомендації для органів влади для увічнення пам’яті наших героїв (від закарбування їхніх імен у назвах вулиць до розповідей про них у школах). Утім, як зауважив один із відвідувачів заходу, не завжди вдається цілком реалізувати це на місцях.

Водночас наратив пам’яті має творити не тільки держава, як зазначає Ірина ПОДОЛЯК, заступниця міністра з питань культури, молоді та спорту. Вона наголосила, що всі ми маємо формувати таке середовище, щоб фіксувати персональні історії, й володіємо для цього різними інструментами: театральні постановки, кінострічки і багато інших способів.

Це також дасть змогу створити «об’ємну пам’ять», як називає її заступниця генерального директора Національного художнього музею України Ольга БАЛАШОВА. Тобто таку пам’ять, що складається з історій багатьох людей, які мають різний досвід. Тому що наявність лише одного панівного наративу реально замовчує багато життєвих історій.

Проте всі мистецькі, громадські ініціативи задля вшанування пам’яті загиблих не скасовують потребу в державній політиці, як слушно зазначила правозахисниця, письменниця, журналістка Лариса ДЕНИСЕНКО, модераторка зустрічі. Це питання порушив також Олександр ТЕРЕЩЕНКО, заступник міністра у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України, стверджуючи: «Має бути система».

Крім того, під час дискусії було висловлене твердження, що одна з функцій державної політики пам’яті — нагадувати тим, хто забуває. Проте, як слушно зазначив Олександр Терещенко, не можна змусити людей, наприклад, поважати ветеранів. Так само як і змусити пам’ятати. Це індивідуальне рішення, а тому й справжня, щира та жива пам’ять.

Однак те, що справді можна зробити — це допомогти людям розібратися з почуттями, які вони переживають, і показати, що вшанування пам’яті є ліками. Про це якраз і розповіла гештальт-терапевт Тетяна КОНРАД. Вона нагадала, що тільки два-три роки тому в Україні вголос почали говорити про психічне здоров’я нації, одним із компонентів якого є зустріч з реальністю. Але специфіка української реальності полягає в тому, що в ній багато болю. «Біль — це крик, що мені дуже погано. Але як зустрітися з цим болем і горем, ми не знаємо. Єдине, що ми вміємо — це відвертатися», — пояснює Тетяна Конрад. Проте цим біль не вилікуєш, а лише заглушиш.

Що вшанування пам’яті дає для психічного здоров’я нації? «Воно дає момент, коли можна зупинитися і поєднати пам’ять та історію. Ми звертаємося до історії, і тоді з’являються імена тих, хто загинув під час війни. Біль від втрати триватиме до того моменту, доки не з’явиться розуміння, для чого це життя було втрачено. Коли приходить це розуміння, ми можемо будувати нове життя, знаючи, що ми його будуємо і в пам’ять про тих, хто загинув, — вважає Тетяна Конрад. — Якщо ми не зупиняємося, то не можемо сформувати це розуміння, тому починаємо забувати. Так це працює. Тому процеси вшанування — це ліки для психічного здоров’я нації».

Ця дискусія знову засвідчила: вирішуючи, як вшановувати пам’ять загиблих героїв, потрібно працювати в кількох напрямках. Увічнення пам’яті, робота з рідними загиблих, навчання всіх українців, як працювати з болем... І це лише невелика частина того, що має бути здійснено.