Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі.
Павло Тичина, український поет, перекладач, публіцист, політичний і громадський діяч

«Я вірю, що закінчиться війна»

У Берестечку на Волині відбулася прем’єра документального фільму про неоголошену війну на сході
23 листопада, 2018 - 11:47

У червні цього року вся берестечківська округа прощалася з Миколою Вільчинським із села Старики. Старики — передмістя Берестечка, село плавно переходить у місто. «Від початку Берестечка, від училища на околиці, в якому навчався Микола, до самого центру міста, по всій вулиці Незалежності з обох боків стояли люди навколішки, зі схиленими головами. А вже на площі в центрі, де відбулася громадська панахида, було людське море», — розповідає берестечківський міський голова Валентина ЗАЛЕВСЬКА. Настоятель Троїцького храму, благочинний Горохівського округу УПЦ протоієрей Дмитро Петрушак відправив службу відповідно до чину прощання й виступив з прощальним словом, висловила промову і Валентина Залевська. Опісля побратими, котрі вже повернулися з тієї неоголошеної війни, несли труну з тілом загиблого через Берестечко до рідного дому в Стариках. Колишні атовці нещодавно об’єдналися у громадську організацію «Берест», Берестечківська міська рада надала їм приміщення для зборів.

Так само було багатолюдно і в залі Центру національної пам’яті, історії та культури міста Берестечка під час першої публічної демонстрації документального фільму «Я вірю, що закінчиться війна». І про Миколу Вільчинського, і про інших загиблих під час неоголошеної війни на сході мешканців Горохівського району розповіли творці фільму. Творча ідея належить учительці із села Скригове Євгенії Харків. Її чоловік отримав повістку у 52 роки і пішов в АТО. А дружина чекала, вишиваючи ночами ікони. І коли чоловік повернувся, вже було вишито 15 ікон, згодом родина збудувала на подяку Богу капличку й випустила альбом-календар про воїнів із сіл Скригове та Пілгани. А підготувала фільм редакція газети «Волинь», його режисер — Олег Криштоф, а оператор — Олександр Пілюк. Олег каже, що, звісно, знімати, коли біля пам’ятника загиблому синові плаче його мама, було неймовірно важко. Але фільм потрібен, щоби подякувати тим, хто пройшов пекло війни, не пустив ворога далі, і як нагадування іншим, що поруч з нами є люди, котрі на цій неоголошеній війні втратили своїх рідних, а також ті, хто воював заради нас, і залишилися в живих.

Наталія МАЛІМОН, «День», Луцьк
Газета: 

НОВИНИ ПАРТНЕРІВ