Чому нам потрібна ця пам’ять?

Найгірше, що може статися, – це перетворення пам’яті про розстріляних, закатованих, замучених у Гулагах, убитих «терором голодом» мільйонів українців (скільки саме цих мільйонів? І досі це – дискусійне питання для істориків… Є підстави вважати, що жертв, можливо, більше, аніж загиблих у Другій світовій війні) – на ритуальне «дійство», на затверджену державою «повинність», може, вражаючу за формою, але беззмістовну по суті.

Чому цього не можна допустити в жодному разі? Бо «Сталін і Путін – однієї групи крові» (це – слова генпрокурора Юрія Луценка; автор цих рядків дуже часто внутрішньо рішуче незгодний з його позицією, але в цьому разі мушу визнати, що Юрій Віталійович правий!). Готовність вбивати мільйони людей за те, що вони протистоять – реально чи лише потенційно – великодержавному Молоху «русского мира», вдаватись до геноциду цілих народів (українців у 1932-1933 роках, національно свідомих українців на окупованих територіях Сходу просто зараз, кримських татар у 1944 році, та, ми зобов’язані це визнати, й тепер, 2014 – 2018 року, на наших очах), сприймати так звану міць великої держави та потугу своєї особистої влади як одне неподільне ціле – оце все й утворює єдину тиранічну «групу крові» вусатого «вождя народів» та непримітного зовні колишнього підполковника КДБ, який став «царем Росії».

Саме за те, щоб ніколи більше не могли повторитись жахи масових репресій, таких, як Биківня, Дем’янів Лаз, за те, що Україна була потужною, незалежною, вільною, реально європейською, гуманною, соціально справедливою державою – саме за це віддали своєї життя герої Небесної Сотні (так, ми ще далеко не знаємо усієї правди про трагедію 18 – 20 лютого 2014 року) і захисники України на Сході. Ворог, за суттю, своєю, той самий, що й у 30-50-ті роки ХХ ст.. І тому – це не питання давньої історії. Це – запекла боротьба за вільну Україну.