Будьмо сильними!

Наростаюча інтенсифікація передвиборчої кампанії кандидатів у президенти України вводить у сферу суспільного обговорення нові для нас поняття. Нові саме для нас, так як донедавна вони були поза увагою наших політиків й усезнаючих політологів. І не стільки поза увагою, скільки вважались недостойними їхнього рівня. Одним із таких понять є «авторитаризм» та його різновид «просвітницький авторитаризм». Той факт, що Президент України в своїй промові в парламенті приділив їм деяку увагу, підтверджує наростаючий суспільний інтерес до них. Один із кандидатів на посаду президента України навіть заявив про становлення найближчим часом ідеї «просвітницького авторитаризму» як визначальної для формування нової форми влади в Україні. Отже, є необхідність у загальних рисах згадати, що таке авторитаризм, авторитарна форма правління взагалі й як це стосується України. 

Авторитарна влада означає зосередження влади в руках однієї людини або групи людей. Ця людина повинна бути харизматичним лідером. На відміну від диктатури допускається існування політичних партій, незалежних ЗМІ, профспілок. Відсутній терор як метод тиску на опонентів. Допускаються різноманітні форми власності. В основі — жорстка вертикаль влади. Робота парламенту зазвичай формальна. В Україні в політикумі на сьогодні, на жаль, не видно харизматичного лідера. Його роль може виконувати група людей, свідомих своєю відповідальністю перед долею України та її майбутнім. Зрештою, є люди, для яких «патріотизм», «Україна» не просто гарні слова, а й спонукання до конкретних дій.

Особливістю авторитарної влади є її перехідний характер. Як полюбляють говорити дуже розумні люди це — точка біфуркації, тобто — роздоріжжя. Класичний авторитаризм не може тривалий час існувати в чистому вигляді. Він або поступово перетворюється на диктатуру (це самий простий варіант: не потрібно нічого придумувати ), або вибирає більш складний шлях — створення підвалин демократичного суспільства. Отже, ми можемо говорити про «просвітницький авторитаризм». Останній має на меті усвідомлений, цілеспрямований перехід від тоталітаризму або диктатури до демократичних форм правління. Головне його завдання на цьому шляху — створення незалежної і дієвої судової системи, в якій діє основний принцип справедливості — «закон один для всіх».

Для ілюстрації цього принципу наведу класичний приклад із історії. Король Прусії Фердінанд II задумав створити неподалік Потсдама величний парковий ансамбль — «Сан-Сусі» (пощастило там побувати ). 1745 року розробили проект. Почали співвідносити його з місцевістю. Виявилось, що в одному місці в сплановану територію врізається земля якогось фермера з млином. Король дав вказівку викупити цю ділянку. Але фермер відмовився: це земля його предків. Усілякі вмовляння (король же, як не як, просить і пропонує будь-які гроші) на фермера не подіяли. На подальші погрози він відповів: «у короля є суд у Берліні, хай він і вирішує». Суд роздивився справу «мельник проти короля» і вирішив її на користь фермера. Король дав вказівку переробити проект парку, щоб не чіпати млин. Уявімо собі процес «фермер проти Президента України».

До речі, млин було зруйновано радянським танком у квітні 1945 року. Тепер його відновили й влаштували там музей.

Незалежність судів — фундамент не лише демократичного суспільства, а й будь-якого іншого, де панує принцип «справедливості». Зламати існуючу судівську систему шляхом прийняття законів — нереально. Вони або будуть вихолощені на їхню користь, або елементарно, як у нас прийнято, не будуть виконуватись. Це до снаги лише сильній, авторитарній політичній волі.

Прикладів просвітницького авторитаризму досить. Це — генерал Пак Чжон Хі в Південній Кореї, генералісимус Чан Кай Ші на Тайвані, Махатхір у Малайзії, Лі Куан Ю в Сінгапурі. Після них у країнах встановились демократичні форми правління. Досить цікавим є неординарний приклад Китаю.

Типова авторитарна модель. Уся влада в руках однієї політичної сили — компартії. Але наміру рухатись класичним шляхом — або до диктатури, або до демократії, в них немає. Компартія, а точніше її політбюро виконують роль своєрідної наглядової ради, яка запобігає збоченню чи то вліво, чи то вправо. В Китаї прийнята стратегія розвитку «Один пояс — один шлях», яка, за задумом її творців, має перетворити Китай на першу країну світу. Дотримання цього курсу вимагає жорсткої дисципліни не лише органів влади, а й усього суспільства. Й саме авторитарний стиль управління може це гарантувати. Ні диктатура, ні демократія їм не потрібні. Для них важлива мета, а форма влади має бути такою, яка максимально сприяє її досягненню. Я назвав би цю модель «консервативний авторитаризм». Це суперечить визначенню авторитаризму як точки біфуркації. Але життя більш строкате, ніж будь-яка теорія. «Суха, мой друг, теория везде, а древо жизни пышно зеленеет» —  писав Шекспір.

Авторитарна модель управління відповідає сучасним наростаючим ризикам світового розвитку. Якщо демократія — це процедура, то авторитаризм дає змогу приймати моментальні рішення, які відповідають ситуації. Якось наводив приклад Нігерії. Стався заколот щодо створення незалежної Республіки Біафра. Вже наступного деня президент Нігерії (генерал) ввів у країні військовий стан. І з жертвами, але була відновлена територіальна цілісність країни. І на сьогодні Нігерія — найбільш потужна економічна країна континенту. Демократія як форма управління суспільством переживає  не найкращі часи.  

Демократія — дітище капіталістичного способу виробництва. Вона сприяла його становленню, його розвитку. Але так само як і капіталізм, так і демократія мали обмежений ареал свого поширення. Спроби силою привнести англо-американські форми демократії в інші країни зазнали невдачі й мали деструктивний характер (класичні приклади — Афганістан, Ірак, Лівія). «Всякому городу нрав и права» (Г.Сковорода). Так само й кожній країні, кожному народу. Класичний капіталізм під тиском науково-технічної революції відмирає, перероджується. За логікою, мають відмирати, або видозмінюватись і притаманні йому форми управління. На «Кран-Монтана-Форумі» (Женева, кінець жовтня 2018 року) фізик із Вірменії Армен Саркісян говорив: «Ми маємо справу зі світом, у якому традиційні інститути й організації, такі як політичні партії, владні структури, стають усе менш актуальними. В XXI столітті на перший план виходять соціальні мережі, медіа,... і певна ідея». Саме тому демократія і засновані на її принципах організації (ООН в першу чергу) сьогодні перебувають критичному стані. 

Україна прагне бути сильною, демократичною країною. Ще донедавна ці два поняття були синонімами. Тепер це не так однозначно. Сильна держава може бути й поза демократичних інститутів. 2019 року ми обиратимемо старі інститути влади. Можливо, передбачати, що вже за рік вони покажуть свою неефективність. Кількість проблем, які накопичуються в українському суспільстві, переросте, нарешті в розуміння необхідності радикальної зміни самої форми влади.

Політики та політологи всіляко цькують ідею авторитарної влади. Мовляв, вона розрахована на обмежених людей, які вірять, що «сильна влада», «сильна рука» зможуть одним махом розв’язати всі наші проблеми — тарифи, ціни на газ, ЖКГ, припинити війну і т.п. Це — політологічна вульгаризація авторитарної влади. Я не дуже високої думки про рівень політичної культури нашого народу (впродовж століть вона йому, нібито, й не була потрібна). Але я знаю, що є люди зі здоровим глуздом. Не слід забувати й про рівень інформованості людей. Тому головне чого очікують люди від сильної влади це — не миттєвого розв’язання всіх проблем, а справедливості. Кожен по своєму її розуміє. Й усі розуміють, що абсолютної справедливості не буває. Але якісь її межі в даній країні повинні ж бути. Бо несправедливо, коли економіка країни зросла на 3,5 %, а статки сотні найбагатших людей виросли на 43 %, тобто в 12 разів більше. Коли під час війни статки головнокомандувача збільшилися за один рік у 8 разів. Коли народ зубожіє, а державні чиновники отримують мільйонні премії. Коли 90% державних дотацій аграрним виробникам йде одному агрохолдингу. Кожен читач може назвати десятки прикладів несправедливості. В гімні комуністів «Інтернаціонал» українською мовою (переклад Євгена Григорука ) є такі слова: «Держава гне, дурять закони, І нашу кров податки п’ють. Нема багатим перепони — Про право ж бідного не чуть!». Забувають наші можновладці уроки 1917 року.

Раніш я стверджував , що досить 10 — 15 років, щоб «просвітницький авторитаризм» вивів Україну на шлях побудови сильної, незалежної, авторитетної країни. Тепер, враховуючи наростаючий комплекс проблем як внутрішнього характеру, так і зовнішньополітичного не просвітницький, а консервативний авторитаризм може затриматись в Україні на значно довший час. І це піде Україні на користь. У цинічному світі, зрештою, рахуються з країнами виходячи не з їхньої форми правління, а з того, що вони з себе уявляють.

Зневаживши вже існуючу на той час теорією про авторитаризм як необхідний перехідний етап від тоталітаризму до демократії, ми за 27 років зруйнували створений попередніми поколіннями потужний фундамент сильної України. Окремі позитивні приклади не можуть компенсувати вже зробленого. Відкидаючи авторитаризм тепер, ми ризикуємо залишити Україну на тривалий час у ганебному стані бідної родички Європи.

Будьмо сильними. Й нас полюблять і в НАТО, і в ЄС, і де завгодно. А ще краще — в нових геополітичних структурах, які відповідатимуть вимогам часу.