Чого можуть навчити женевські... бані

У самому серці Женеви є унікальне місце з цікавою історією. Бан де Пакі — це затишний пірс з банями, рестораном та пляжами. Місцеві знайомі висловлювали чудові відгуки й озвучували різні версії щодо їхнього управління: хтось казав, що це комунальний проект і управляється адміністрацією міста, хтось — що це звичайна приватна компанія. Мені вдалося познайомитися з координатором закладу Константіном Філіпом, який люб’язно погодився поділитися секретами їхнього успіху з українською аудиторією.

Цей штучний півострів на озері в центрі Женеви святкує дві дати заснування: перша — заміна дерев’яної конструкції бетонною 1932 року під впливом популярної на той час мистецької школи Баугауз, друга — кампанія із захисту від модернізації в 1987—1988 роках. Як виявилось, наприкінці 1980-х років місцева влада прийняла рішення про проведення реставрації через незадовільний стан бетонної конструкції. Група місцевих активістів, розуміючи, що таке рішення означає знесення і подальшу приватизацію, в лютому 1987 року зареєструвала Асоціацію користувачів Бан де Пакі (L’Association d’usagers des bains des pаquis або L’AUBP) і провела публічне розслідування «бетонної хвороби», на яку посилалася влада. Згодом, «за доброю швейцарською традицією» асоціація ініціювала проведення місцевого референдуму, зібравши 9 тисяч підписів. Для боротьби за своє місце для відпочинку активісти залучили місцевих митців та режисерів, котрі швидко та переконливо донесли до громадськості настороги щодо майбутнього улюбленого пірсу.

Координатор Константін згадує, що результат референдуму був приголомшливим — 72% голосів було віддано за ініціативу асоціації, якій місцева влада згодом і вручила ключі від правління цього проблемного закладу. Невдовзі ж після голосування спільними зусиллями було здійснено повноцінний ремонт, а місцеві жителі почали називати Бан де Пакі «поселенням Астерікса» (мешканці якого, як оповідають комікси, боролися проти вторгнення римлян у Галлію за допомогою суперсил, що надавало їм зілля від місцевого друїда).

ОДИН ІЗ НАЙПОПУЛЯРНІШИХ ПЛАКАТІВ КАМПАНІЇ ПО ЗАХИСТУ ПІРСУ, AFFICHE EXEM,1988 р.

Соціальний характер бізнесу простежується на кожному кроці: організація працевлаштовує як швейцарців, так і біженців. Для малозабезпечених, пенсіонерів і безробітних мешканців міста діють знижки на літній абонемент та щоденні страви. А толерантну культуру півострова професор соціології університету Лозанни Лука Патароні порівнює з Вавилонською вежею, де туристи в пошуках незвичного виду на місто змішуються з напівоголеними відпочивальниками та працівниками міжнародних організацій у костюмах з краватками. Сам Константін народився в Женеві у родині матері-іспанки та батька-болгарина.

Управління Бан де Пакі здійснюється радою з дев’яти осіб, котрі щомісяця на дві-три години зустрічаються для обговорення поточних питань. Вони не отримують за це зарплатні і займаються абсолютно різними справами в повсякденному житті. Левова частка творчих проектів також виконується волонтерами, для яких така робота є душевною розрадою і поважною згадкою в резюме. Загалом вони щорічно дарують закладу близько 15 тисяч годин праці, що для Женеви є чималим заощадженням для бюджету.

Цьогорічне ювілейне зібрання членів асоціації відбулося на початку червня, і мені, як досліднику, дозволили взяти в ньому участь. Атмосфера була загалом схожою на засідання українських громадських організацій. Особливо ж мене вразила процедура підрахунку голосів не лише членами правління, а й учасниками з залу: щоб у жодному разі не пропустити голос «проти» чи «утримався». Одразу ж після голосування Константін, проходячи повз мене, з посмішкою та гордістю сказав: «This is democracy».

Відвідувачі приходять у будь-яку погоду, бо тут завжди смачно і затишно. Як для українського оглядача, цікавим видалося ставлення до такого делікатного питання, як прибирання та сміття. У нашій культурі якось не прийнято обговорювати теми, що пов’язані з брудом. На Бан де Пакі до сміття ставляться дуже природно: тут переконані, що чисто не там, де не смітять, а там, де прибирають.

Партнерство закладу з іншими міськими інституціями є одним із ключових чинників успіху. На сторінці у «Фейсбуці» є майже 30 тисяч підписників. Константін каже, що «замість трьох-шести тисяч франків за рекламу в одній місцевій газеті ми краще організуємо захід на 600 франків, про який напишуть усі». Так, років шість тому на стінах пірсу художники нанесли тексти поезій, а нещодавно до асоціації звернулися з місцевої влади й повідомили про рішення популяризувати Женеву як місто поезії.

За 30 років роботи волонтерська асоціація із захисту пірсу стала впливовою місцевою інституцією. Коли я запитав Константіна, чи зміг би хтось захопити зараз контроль над таким ласим шматком центру Женеви, він лише посміхнувся у відповідь і сказав: «Не посміють». Асоціації вдалося вибудувати працюючу управлінську модель і принести цінність для всіх стейкхолдерів: місцевій і національній владі, туристам, працівникам, волонтерам, засновникам асоціації та всім жителям міста, які колись стали на захист цієї унікальної частини Женеви. Зараз це неприбуткова організація зі щорічним оборотом у вісім мільйонів франків, що працевлаштовує до 150 осіб і надає чудовий простір для відпочинку та творчої самореалізації.

Отже, перетворити «зраду» на перевірену часом «перемогу» женевцям вдалося головним чином за рахунок таких чинників:

1) використання креативу для суспільного резонансу і зв’язків з громадськістю;

2) розділення влади та інституціоналізації управління організації;

3) залучення волонтерів як для побутових потреб, так і мистецьких проектів;

4) взаємовигідної співпраці з місцевими стейкхолдерами;

5) відкритої культури організації та надання якісного сервісу за доступними цінами.

Для мене, як для людини, котра виросла в центральноукраїнському містечку, оточеному розваленими спорудами колишніх колгоспів, було не просто повірити в існування успішних колективних організацій. Як будете в Женеві, обов’язково завітайте на пірс з маяком — помилуватися краєвидами міста з удосконаленим функціонуванням управлінських процесів.