«Друзі – усі мої гранти»

У крамничці Сергія, що на Софіївській Борщагівці під Києвом, основне — різні види м’яса та «молочка». Усе це з невеликих українських ферм, ще є екопродукти з-за кордону. Незабаром Сергій почне продавати сиров’ялені ковбаси — навчився готувати їх, бо хочеться пропонувати клієнтам щось цікаве. Процес, каже, нескладний, але розтягнутий у часі. З інгредієнтів — тільки м’ясо, часник і прянощі. Але щоб ковбаси визріли, треба чекати п’ять тижнів. Утім, в його крамниці з кумедною назвою «Баранчик Шоні» ми говорили не так про м’ясні страви, як про те, як «визріває» розвинене суспільство.

Сергій — із Харкова, в тамтешньому університеті вивчився на українського філолога, але ніколи не працював за фахом. Свого часу поїхав до Росії, де мав невеликий бізнес. 2015-го повернувся до України, відслужив у Збройних силах, на Донбасі був розвідником, а в 2016-му, після демобілізації, оселився в Києві, де з партнером Оленою Нечаєвою відкрив магазин.

На видному місці у крамниці — прапор України. «Завжди чітко розумів, що це — символ моєї країни. Ніколи не було наплювацького ставлення до нього», — каже ветеран війни на Донбасі. Люди приходять за м’ясом для вечері вихідного дня, обмінюються з Оленою новинами, а Сергій розповідає нам про ставлення до українців у Росії, шкідливість «халяви» і те, чому корупція — це про любов до себе. Далі — пряма мова Сергія Райхмана.

«РОСІЯНАМ ПРОСТО СКАЗАЛИ «ФАС»

— У Росії я займався «кліматом»: мав бізнес із продажу кондиціонерів. Спочатку їздив до Москви, потім опинився у Мурманську, де якийсь час жив.

Зараз у Росії знайомих не залишилося. Спочатку там стосунки з усіма стали натягнутими. Дотримувались у спілкуванні якихось умовностей, не кидались одне на одного, але люди одразу обрали позицію «Вовка-цар», тобто підтримали свого президента. Не треба обманюватися, що росіян ввели в оману. Вони хотіли цього. Їм просто дали привід зреагувати. Сказали «фас». Раніше це просочувалося в жартах: «От, хохли, маленькі люди». Але таке ставлення було завжди.

Коли у Криму проводили умовний референдум, у Росії було реальне свято. Вони писали у соцмережах: «Нарешті, салоїди! Вуха будемо різати». Мурманськ — маленьке місто, там триста тисяч населення, у всій області — близько мільйона. І якщо ти не геть ніхто, хоч якось спілкуєшся з людьми, то маєш доволі багато інформації. Усе місто бачило, як вантажились ешелони Печенгської мотострілецької бригади. У місцевій групі «Вконтакті» дівчата обговорювали, яку молитву читати, якщо хлопець їде за контрактом воювати в Україну. Це було частиною життя. Вже наприкінці літа — на початку осені 2014 року поїхали пачками цинкові гроби до Супутника, селища морпіхів Північного флоту, і до Печенги, де базується мотострілецька бригада.

«У ВІЙСЬККОМАТІ ЗДИВУВАЛИСЯ, ЩО ПРИЙШОВ»

— Для мене війна почалася, коли з’явилися перші відео з російськими військовими в Криму. Не знаю, хто дурив себе інформацією про самооборону тощо. Я бачив російську військову техніку, російське обмундирування. Але подив був: як же так, несправедливість. Це і стало поштовхом приїхати до України.

Приїхав у 2015 році, бо хотілося хоч щось у Росії продати. Обладнання, склад, клієнтська база — це моя особиста робота, яку довго, з любов’ю створював. Втім, все одно багато чого довелося покинути. 

Це зараз ми звикли до війни, вона навколо нас: у кіно, телевізорі, метро. А тоді було інакше. Не знав, куди потраплю. Жив тоді у «Фейсбуці». Вся інформація — звідти. Тоді читав там сторінку «Позивний «Маршал», тобто Євгенія Жукова, який тепер очолює патрульну поліцію. У минулому він — капітан розвідувальної роти 79-ї бригади. Я йому писав, просив взяти в 79-ту. Це ж штурмова бригада, реально працює — а мені не хотілося потрапити в якусь допоміжну частину. Євгеній відповів, щоб пробивався на «учебку» до села Тетерівка, а далі, казав: будемо писати з проханням забрати тебе до 79-ї бригади. Я — до військкомату. Тоді там вже не було черг. Спочатку здивувалися, що прийшов, потім пообіцяли допомогти, а потім обманули: сказали, що немає відправки до Тетерівки, є на Рівне. Розподілили туди. Там попросив відправити туди, де активніші дії. Запропонували піти в розвідку — туди і потрапив. Займалися антидиверсійними діями в Луганській області. Пробув на передовій вісім із половиною місяців. У 2016-му демобілізувався.

«ПОТРАПЛЯЮ ДО КИЄВА — І Я ВДОМА»

 — Харків — місто, де я народився. Не можу сказати, що особливо його люблю. До якогось моменту це було моє місто. Та свого часу Харків активно підтримав війну проти України. Коли приїхав туди на початку 2015 року, було важко. Тільки закінчилась оборона донецького аеропорту, тільки Дебальцеве було — дуже серйозні речі, а там все сприймали не так. Зустрічаюся з людиною, яку знаю з дитинства, і вона мені ворог. Родич — і той «сєпар». Я ніколи не боготворив Харків, а потім стало противно. Тому поїхав звідти. На такому тлі приїжджаю до Києва, виходжу на Хрещатик, а на балконах — прапори України, і я вдома, в Україні. Це було дуже важливо. Тому переїхав до Києва.

«В’ЇХАЛИ У БЕТОННІ СТІНИ»

— Магазин відкрили разом з Оленою, удвох. Вона та її сестра багато допомагали армії, ми з Оленою давно дружимо. І якось, коли я приїхав із Донбасу у відпустку, ми гуляли Києвом, і вона запропонувала таку ідею. А час уже підходив до «дембеля», я думав про те, чим зайнятися потім. Ось ми взяли і зробили це.

У магазині все робили власними зусиллями. Про програми підтримки чув, але ніколи не брав участі у конкурсах грантів. Це приміщення, коли ми в’їхали, було лише бетонними стінами. Плитку клав хлопець із 56-ї бригади, сантехніку — з 24-ї, електрику робив сам. Вітрини купили колишнього вжитку. Бюджет був обмежений, і вони різні за виглядом, кольором. Побратим, з яким разом служили, запропонував обклеїти все плівкою — він сам це і зробив. Друзі — усі мої гранти.

«МИ ДУЖЕ ЛЮБИМО «ХАЛЯВУ». ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО»

— Звісно, військовим треба допомагати соціалізуватися. У моєму випадку — мені пощастило і з підтримкою, і сам по собі нормально це пройшов. А є хлопці, які входять у післявоєнне життя дуже тяжко. Ми більше року були вирвані з родини, з нормальних умов, і важко повертатися.

Однозначно — я проти «халяви». Коли починають волати: «Давайте роздамо ветеранам квартири» тощо — це про «халявників». Це Радянський Союз, який поки живе у нашому спинному мозку. Ми дуже любимо «халяву». Це неправильно. Треба стимулювати малий бізнес. Це важливо і для економіки країни, і для хлопців із точки зору соціалізації. Бо людина повертається, згадує тяжке, не розуміє, чим зайнятися, як годувати родину, відчуває себе непотрібною, і це нагнітає ситуацію. Багато хто «сідає на стакан», починає пити. Або таких людей використовують. Коли людина знає, що відповідає за свою особисту справу, коли чесно сама собі заробляє — це плюс і їй, і економіці.

«Я ПОВИНЕН ДАВАТИ ЛЮДЯМ ЯКІСНІ ТОВАРИ»

— Загалом в Україні з умовами для малого бізнесу — порядок. Другий рік триває мораторій на перевірки бізнесу, я спокійно працюю, ринок добре саморегулюється. Я працюю в локальному районі, й якщо продам комусь неякісне, за три дні усі це знатимуть. Поруч є ринки, супермаркети — вуаля, і до мене ніхто не ходить. І я стежу за якістю не тому, що боюсь санепідемстанції, а тому що повинен давати людям якісні товари. Мене не треба додатково контролювати і створювати умови, в яких можна просити хабара.

Ми чесно оформились, отримали у місцевій раді торговий патент, щомісяця платимо податки, продукція сертифікована, документи на неї є. Хабарі нікому не давали.

Я би хотів нормальних умов кредитування. У нас із цим величезні проблеми. Існуючі кредитні умови для малого бізнесу — це несерйозно. Потрібне пільгове кредитування. Ще, певно, місцеві ради могли б допомагати з приміщенням, надавати атовцям комунальну власність на пільгових умовах. Перші кілька років, коли справа розвивається, це добре.

«ІСТОРІЯ — НАЙВАЖЛИВІША НАУКА»

— Уся проблема в освіті. Нам розповідали, що колись Богдан Хмельницький підписав перемир’я, а потім ми жили як частина імперії. Програма і вчителі не пояснювали, що це, чому і наскільки це погано. Тому і прийшли до війни. У нас нормально працювали російські ЗМІ, нам розповідали про «братів». Які брати? Якби ми добре вчили історію, у нас не було б сумнівів із цього приводу.

Історія — найважливіша наука, яка має давати розуміння процесів і вчити, як жити далі. У нас це був набір дат, якими забивали голову, які всі потім забували. Взагалі з якістю освіти у нас — жах. Читав зміст нової освітньої реформи, і покладаю на неї великі надії.

«НАМ ТРЕБА ВЧИТИСЯ БУТИ ГРОМАДЯНАМИ»

— Мрію відправитися у похід Норвегією. Був там, коли жив у Мурманську, — там поруч, 240 кілометрів до найближчого міста. У Норвегії дуже добре. Спокійні люди, хороша якість життя. Причому Норвегія стала багатою країною десь у 1960-х, коли там почали добувати нафту та газ із шельфу. До цього норвежці жили скромно, що не заважало їм бути країною з низьким рівнем корупції. Це викликано любов’ю до себе, до своєї країни та оточення. Немає бажання збагатитися особисто, наплювавши на сусіда. Ми цьому поки не навчилися. Живемо так, що моя Україна — до порога квартири. А далі можна викидати недопалки, на дорозі умовний українець перетворюється на Міхаеля Шумахера.

Тебе не влаштовують закони твоєї держави — голосуй за депутатів, змінюй закони, розвивайся. Людина не може не сплачувати податки і водночас казати, що держава їй винна. Держава — це й є податки. Немає окремо взятих чиновників і депутатів — це умовний ти, той, за кого проголосував. Нам треба вчитися бути громадянами, а не просто людьми.