Хто ми в цивілізаційному плані?

Виборча компанія дає широкий простір для обговорення різноманітних проблем українського суспільства. Одна з таких фундаментальних проблем випливає із ст. 5 Конституції України: «...єдиним джерелом влади в Україні є народ».

Влада, яку народ обирав упродовж майже 30 років, призвела його до зубожіння, до втрати частини території країни, до занепаду стратегічних галузей виробництва, зрештою до втрати створеного поколіннями українців потенціалу успішного розвитку. Кажуть: народ має ту владу, на яку заслуговує. Отже, намагаючись знайти відповідь на запитання: «Чому ж так сталося?» — логічно поставити питання про якість народу, який свідомо, демократично обирає цю владу. Питання особливо актуальне сьогодні, напередодні двох виборчих компаній, які насправді стануть доленосними для України («День» № 169 за 20 вересня 2018 р.).

І поки що сигнали дуже тривожні. І не так від вражаюче великої кількості охочих очолити країну у війні, з окупованою територією, шаленими боргами і наднизькими темпами економічного росту і якості життя. Їхні мотиви та амбіції залишмо за дужками. А від того, з чим вони ведуть агітацію. Ліві та крайні ліві гасла — те, чим «годують» сьогодні з бігбордів, телеекранів український народ, культивуючи ненависть до багатих та економічний інфантилізм: «Держава про тебе подбає».

Згідно з дослідженням міжнародного проекту Manifesto, всі українські ТОП-політики потрапляють або дуже близькі до одного квадрата, який можна узагальнено назвати «соціал-демократи». Це поєднання лівої економічної політики і сильного впливу держави на життя громадян. Серед кандидатів немає політиків, яких можна було б віднести до лібералів, лібертаріанців, націоналістів та інших власне суспільно-ідеологічних позицій.

Методологія Manifesto оцінює політичну риторику. База даних цього проекту включає партійні програми більш ніж 1000 партій з більш ніж 50 країн із 1945 року донині. Відповідно до методології Manifesto, кожну політичну заяву можна закодувати й віднести до певної категорії. На основі аналізу цих категорій і вибудовується ідеологічна позиція.

І як хоч насправді серед партій з парламентським рейтингом, як і серед кандидатів у президенти першої п’ятірки немає ідеологічних. Тим суттєвіше потрібно дивитися на риторику, з якою вони ведуть агітацію, адже це те, що формує настрої суспільства, його загальну позицію. Чому український народ, який 2014-го з ейфорією вітав такі слова, як гідність і свобода — в тому числі економічна, — а сьогодні все це ліве і популістське «їсть»? Чому, згадуючи століття Гетьманату і захоплюючись ним, українські ЗМІ та політики не мають відваги взяти на озброєння економічну політику Павла Скоропадського, натомість радо вітають на політичній трибуні послідовників Симона Петлюри?

Питання про діагноз суспільства не раз обговорювалося в редакції газети «День» під час зустрічей з провідними фахівцями Інституту філософії НАН України. Цей медичний термін вживав доктор філософських наук С. Пролєєв. Діагноз — необхідний етап лікування. Або як свідчення здорового стану організму, в тому числі суспільного.

Поставити діагноз українському суспільству надзвичайно складно. Здобувши незалежність, воно тільки почало по-справжньому ідентифікувати себе як самостійного суб’єкта сучасного світу, як політичну націю. Перехідний стан суспільства — від тоталітаризму до демократії формує складну його структуру не лише за зовнішніми ознаками, а й на ментальному рівні. Замість загальних цивілізаційних цінностей формувалося вміння виживати, пристосовуватись, навчитися «крутитись», навіть підкорятись насильству, що деколи проривалося стихійними бунтами. Мірилом повсякденності стало споживання, яке поглинало ідеали, надії, мораль. Переважало і поки що переважає традиційно негативне ставлення до влади: «усі крадуть» («День» № 160—161 за 7—8 вересня 2018 р.). Упродовж віків перебуваючи в складі чужих держав, українці завжди сприймали їх як чужі щодо себе, формуючи негативне ставлення до їхньої влади. За роки незалежності українська влада нічого не зробила, щоб змінити ці настрої. Радше — навпаки. Влада поступово перетворює українських громадян на абсолютно залежне від неї, економічно неспроможне забезпечити своє власне існування населення. Залежачи від влади, воно в той же час не сприймає її дій, не вірить їй. Майже 80% опитаних вважають, що Україна розвивається в невірному напрямку. Тобто люди не вірять у майбутнє своєї країни. У Китаї та В’єтнамі 91% населення вірять у світлі перспективи своїх країн (у США — 38%, у Німеччині й Італії — 12%). То чи може бути здоровим суспільство без віри в майбутнє?

Звідси дедалі більш тривожний від’їзд креативних, професіонально перспективних людей молодого і середнього віку на роботу і на навчання за кордон. Цей процес змінює структуру електорату в Україні: збільшується частка людей похилого і пенсійного віку з відповідним менталітетом. Паралельно укорінюється масовий інфантилізм населення: лише 10% людей беруть участь у політичних і громадських організаціях, президентські вибори 2014 року проігнорували 40% виборців, особливо байдужа до виборів молодь. Президент П.   Порошенко на прес-конференції 16     грудня 2018 року говорив про тотальну недовіру народу до політиків: «Усі політики мають негативний рейтинг». В. Горбулін якось процитував слова філософа Ортеги-і-Гассета: «Довіра громадян до політиків            — це ознака життя, надійного єднання суспільства, наявності у нації «хребта» і волі до втілення проектів спільного майбутнього».

Колись Павло Загребельний сказав, що українці живуть для себе, а росіяни — для держави.

Як відомо, Україна — найбідніша країна в Європі. Але в Закарпатті є таке село — Нижня Апша: пересічному німцю чи французу такі будинки й не снилися. Як гриби після дощу, ростуть багатоповерхівки в містах, десятки тисяч іномарок купляються щорічно, 15 млрд доларів витрачається щорічно на відпочинок за кордоном. 50% населення взагалі не сплачує податків. Треть опитаних вважає за прийнятне хабарі під час виборів. Не треба плакатись про народ. Протиставляючи себе владі, виживаючи за будь-якої влади, народ дивиться на всілякі зміни в ній байдуже, якщо не зневажливо, як на безкоштовний театр: подивилися, розважилися, розійшлися по хатах і повернулися до своїх справ. Реально країна живе сама по собі, а влада сама по собі.

Чим же цікавляться люди, коли вони самі з собою, тобто наодинці з інтернетом? Так, звичайно, на перших місцях у різних опитуваннях стоять такі питання, як закінчення війни на Донбасі, тарифи, зарплати і пенсії тощо. А от що засвідчує Google Trends: жодного слова на теми війни, керченської кризи, долі наших моряків. Найпопулярнішими пошуковими запитами 2018 року були: чемпіонат світу з футболу, новий сезон серіалу «Мажори», конкурс Євробачення-2018, серіали «Школа» і російський «Полицейский из Рублевки», Олімпіада-2018 у Пхенчхані. Здавалось би, екзотичний коктейль. Але насправді це і є справжня характеристика нашого суспільства, нашого народу, про мудрість якого дедалі частіше згадують кандидати в президенти. Ясна річ, не треба узагальнювати. Два Майдани свідчать про те, що частина суспільства навіть готова покласти своє життя заради певних принципів. Але їх поки що мало. В українському офісі корпорації «Боїнг» працювало на початку 50 осіб, зараз уже 600  українців працюють на високотехнологічну міжнародну авіакомпанію, тим часом як ми практично знищили власну авіаційну галузь. Не підтримувані владою, зневірившись після Євромайдану, молодь вважає за краще виїхати із країни, що значно послаблює демократичні настрої серед народу. Чи можливий третій Майдан? Хто його підтримає? Хто готовий повірити ще раз?

Наведу слова редактора журналу «Ї» Тараса Возняка («День» №106—107 за 17—18 червня 2016    р.): «Проблема — у свідомості народу, його інфантильності, у певній хитруватості, коли він ухиляється від відповідальності за свою ж долю. Він з року в рік обирає як не місцевого олігарха та його холуїв, то чергового напівграмотного, хорошого хлопця, бо він — герой Майдану... Ми все бавимося у розбудову держави...» Досить високий рейтинг шоумена Зеленського свідчить про те, що масовий електорат абстрагується від існуючої війни і, головне, від її можливого розширення. Забувають про те, що Президент — це і Головнокомандуючий. У мирний час це церемоніальна посада, але не в умовах війни. І однієї чесності й порядності замало. В. Горбулін, говорячи про його план закінчення війни, говорить: «Це страхітлива профанація, яка на лякаючий подив знаходить відгук у жителів України». Такий тип мислення та його вплив під час виборів і на їхні наслідки цілком влаштовують Кремль і створюють перспективну базу для його втручання у вибори.

Завершуючи розмову про невтішний діагноз суспільства напередодні доленосних виборів, ще раз хочу нагадати думки Великих Українців про наш народ, за який вони щиро вболівали: Т. Шевченко «І       мертвим, і живим...», Л. Українка «Товаришці на спомин», І. Франко «Дещо про самого себе» (1897 р.), О.             Довженко «Щоденники» («День» №132—133 за 27—28 липня 2018 р.).

Діагноз має відображати реальний стан пацієнта — лише тоді лікування може мати очікуваний ефект. Намагання прикрасити стан пацієнта, щоб не дратувати його, щоб не псувати йому настрою, замовчувати неприємні для нього моменти, лише зашкодять. Письменник Ф. С. Фіцджеральд казав: «Невміння вірно себе оцінювати — ось що може нашкодити... в майбутньому». Соціологія щодо виборів — це як здавання аналізів. Вибори Президента — МРТ. Вибори до Верховної Ради — комп’ютерна томографія. І тоді вже можна буде робити остаточний діагноз. І думати про лікування — терапія чи хірургія. З терапією ми знайомі вже майже 30 років. Не допомагає.

Майбутнє України ми пов’язуємо з Європейським Союзом. Щоб не нашкодити національним інтересам України, варто неупереджено подивитися на стан, на суспільне здоров’я цієї організації. Доктор С. Пролєєв під час зустрічі в редакції порушив питання саме про діагноз стану суспільства розвинутих демократій. У медицині є проблема сумісності організмів (якщо ми вже послуговуємось медичною термінологією). То наскільки можуть справдитись надії українського суспільства на світлі перспективи після приєднання до ЄС? Наскільки збігаються діагнози?

Діагноз цього об’єднання варто розпочати з тези С. Пролєєва «про глибоку кризу демократичного врядування, яку переживають ці суспільства».

Для початку — кілька загальних зауважень. На сьогодні і європейські країни, і українське суспільство перебувають у перехідній фазі свого розвитку. Тільки є суттєва різниця в сутності переходу. В Європі — це перехід від класичного капіталістичного, ринкового суспільства до посткапіталістичного, або постіндустріального, суспільства з обрисами, які ще тільки формуються. В Україні — це перехід від тоталітарного, радянського суспільства до того ж таки вже відмираючого капіталістичного суспільства. Ми відстаємо на цілу фазу цивілізаційного розвитку. Тому якщо говорити, що українці є європейцями, то все-таки це має географічне значення. Ми — не Росія, але ми ще і не Європа. Хто ж ми в цивілізаційному плані? Відповіді на це запитання поки що немає. Відомі рядки з вірша російського поета В.  Брюсова: «Да, скифы мы, с раскосыми и жадными очами...» Цю різницю в натурі добре бачать і розуміють ті, хто там буває (чи то туристами, чи працює).

Отже, про розвинуті демократії. Більшість не читали розумних книжок про кризу демократії в Європі, про які згадує д-р С. Пролєєв. Тому варто навести декілька загальних фактів на цю тему. У семи країнах Європейського Союзу 2012 року понад 50% опитаного електорату заявили, що «не відчувають довіри до влади». В Англії 62% опитаних впевнені, що «політики завжди обманюють». У тій же Франції профашистська партія Національний фронт має півтори тисячі муніципальних депутатів, а в 11 містах — своїх мерів. І їхній вплив зростає. Голова Європейської комісії ЄС Клод Жан Юнкер стверджує: «Через 25         років жодна європейська країна не буде членом G7. Ми зникнемо з точки зору економічного значення». У згаданій вище Паризькій декларації «Європа, в яку ми віримо» йдеться: «Наші суспільства погрузли в індивідуалізмі, ізоляції та безцільності. Замість свободи ми приречені підкорятися пустій споживацькій медіакультурі... Покоління 1968 року... створило вакуум, який зараз заповнюється соціальними мережами, дешевим туризмом і порнографією. Соціальне розшарування і громадянська недовіра стають дедалі більш очевидними, суспільне життя Європи набуває дедалі більшої агресивності, озлобленості, і ніхто не може сказати, де ж цьому кінець». Те ж стверджує В. Горбулін: «Зовні успішні європейські та євроатлантичні проекти виявились неспроможними сформувати перспективні відповіді викликам тероризму і мультикультуралізму, міграції та популізму». Все це розгортається на тлі двох загальноєвропейських трендів: 1) старіння населення — негативне співвідношення між працюючими і пенсіонерами призведе до падіння рівня пенсійного забезпечення; уже зараз майже чверть населення Європи — пенсіонери; на їх утримання витрачається до 10% ВВП ЄС; 2) проблема міграції: з одного боку, мігранти заміщують робочі місця, з другого — поступово змінюють традиційне культурне і соціальне середовище. Є ще один, глобальний тренд: поступово формується двохполюсний світ — США і Китай. Європа з її толерантністю має всі шанси перетворитися на маргінальний регіон, де продовжуватимуть обмірювати діаметр імпортованих огірків. І тоді європейські цінності, на які ми часто покладаємось, уже не будуть визначальними у глобальній політиці. Не надто втішний діагноз. Але це     — точка зору.

Що нам до їхніх проблем? Нещодавно на конституційному рівні ми зафіксували своє прагнення бути в Європейському Союзі. Отже, з точки зору наших національних інтересів ми зобов’язані мати найбільш точне, неупереджене уявлення про суспільство, частиною якого ми прагнемо стати.

Крім того, не варто забувати, що Європейський Союз — лише одне з багатьох чинних міждержавних об’єднань. І вся історія людства — це історія різноманітних союзів, починаючи з Антиассирійської коаліції 691 року до нашої ери. А вже ближче до нашого часу — Священний Союз імператорів, Антанта, Ліга Націй. Сьогодні їх є безліч: Ліга арабських держав, Ліга американських держав, ШОС (Шанхайська організація співробітництва), СНД, БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка) — зрештою, Африканський Союз (55 країн). Є безліч інших, менш впливових організацій. ЄС — лише одна з них. ЄС був створений для того, щоб закріпити результати Другої світової війни. Своє завдання він виконав. Перед людством, перед Європою постали нові виклики: тероризм, міграція, кліматичні зміни. ЄС або пристосується до них, або зникне. Всі союзи виникали, виконували своє історичне завдання й відходили в минуле. Чи має теперішній ЄС бути вічним?

З огляду на сказане ще більшої актуальності набуває старе гасло: «Європу в Україну».

Отже — всі на вибори.