На порозі нової п'ятирічки

ФАЛЬШИВА СТАБІЛЬНІСТЬ

На думку багатьох оглядачів, головним успіхом процесу реформ в Україні з часу гіперінфляції початку 90-х рр. є так звана макро-стабілізація (тобто низький рівень інфляції та стабільний валютний курс). Справді, упродовж останніх років ціни та валютний курс залишалися досить стабільними.

За радянського режиму ціни й валютний курс також були стабільними. Однак це була фальшива стабільність, яка підтримувалася за допомогою штучного контролювання цін та валютного курсу і якої досягали за рахунок дефіциту товарів та низького життєвого рівня. Так само й сьогоднішня стабільність в Україні є псевдостабільністю, оскільки її досягнуто за рахунок витрачання валютних резервів Національного банку, запровадження офіційного й прихованого контролю над торгівлею, домінування різних форм контролю за цінами і м'яких бюджетних обмежень, які породжують неринкові ціни.

Можна порівняти три етапи розвитку української економіки упродовж останнього десятиліття: радянська економіка дефіциту, економіка гіперінфляції та економіка бартеру- заборгованості. За радянської економіки існував офіційний контроль за рівнем цін, а дефіцит був формою прихованого податку на споживача. В економіці гіперінфляції ціни були неринковими, оскільки постійні зміни загального рівня цін призводили до хаосу у відносних цінах, а друкування грошей було прихованим податком також на споживача. При економіці бартеру-заборгованості ціни, знову таки, є неринковими: підприємство може погодитися з цінами на товар, а потім або не сплачувати її (заборгованість), або сплачувати в натуральній формі іншим товаром (бартер). В обох випадках ціни не є ринковими, оскільки вони не відображають цін, за якими споживачі мають бажання сплачувати грошима. Відтак, бартер і заборгованість також є прихованим податком на населення, адже людям обіцяють одну зарплатню, а одержують вони менше обіцяного, оскільки зарплатню або не сплачують, або сплачують товарами, ринкова ціна яких є нижчою за номінальну ціну.

Всі три періоди передбачали або високу, або придушену інфляцію. Придушену інфляцію радянського періоду можна визначити концептуально як такий рівень інфляції, якого можна досягти при вільних цінах. У нинішньому періоді бартеру-заборгованості придушену інфляцію можна було б визначити концептуально як такий рівень інфляції, який утворюється тоді, коли було видрукувано достатню кількість грошей для покриття різниці між ринковими та номінальними цінами бартерних товарів і послуг плюс номінальні ціни простроченої заборгованості. Тому схоже на те, що уряд і західні оглядачі переоцінюють значення нинішньої так званої стабілізації економіки. Однак стабілізація є лише одним із інструментів для досягнення економічного зростання, і аж ніяк не є самоціллю.

СПРАВЖНІЙ ОЛІГАРХІЧНИЙ СОЦІАЛІЗМ

Головні завдання на перехідний період, сформульовані на початку 90-х рр., були такими (у порядку запровадження): лібералізація, стабілізація, приватизація та інституціалізація. Можна сперечатися з приводу почерговості запровадження реформ, однак, найвірогідніше, лібералізація повинна стояти у цьому списку першою, і рівень стабілізації в Україні, який підтримується за рахунок делібералізації економіки, свідчить про те, що, як мінімум, варто переглянути основи економічної політики.

Нинішня псевдостабілізація та делібералізація призвела до виникнення «проміжних переможців» — паразитуючих суб'єктів, які одержують незароблений прибуток з різноманітних форм контролю на фінансових ринках, і які зацікавлені у блокуванні справжньої лібералізації. Для кращого розуміння українських економічних реформ слід згадати про те, що саме є рушієм економічної діяльності.

Люди намагаються підвищити рівень власного добробуту за допомогою трудової діяльності. Той, хто має здібності й навички для ведення бізнесу, відкриває підприємства і керує ними. Чи потрібно державі стимулювати таких людей, коли вони вже мають природне бажання займатися бізнесом? Напевно, ні. Отже завдання держави полягає не в тому, щоб визначати, які сектори економіки є найбільш пріоритетними, і не в тому, щоб стимулювати людей та підприємства до праці. Метою уряду має стати ліквідація різних перешкод і створення умов для нормальної роботи людей і підприємств. Розуміння цього означає перегляд ролі уряду в суспільстві: від ініціатора й центрального плановика за радянських часів до інституції, яка забезпечує умови для нормальної діяльності в ринковій економіці.

Вважається, що Україна більше не є економікою перехідного періоду і що вона завершила процес переходу до нового типу економіки. На жаль, цей тип не є ринковою економікою, на яку сподівались. На противагу соціалізму центрального планування, нинішній тип економіки можна назвати «олігархічним соціалізмом». (Термін «соціалістичний» у даному контексті означає подібність між нинішніми економічними умовами і тими, які існували за радянського періоду. Адже вважається, що навіть економіка радянського періоду істотно відрізнялася від будь-якого правильного визначення соціалізму.) Олігархічний соціалізм або віртуальна економіка, як часом його називають, не має нічого спільного із справжньою ринковою економікою, він не схожий навіть на молоді ринкові економіки Центральної Європи. Чи не найближчою аналогією олігархічному соціалізму є така економіка країн Центральної Європи, яка існувала 25 років тому і називалася реформаторським або «гуляшним» соціалізмом. Звичайно, між сьогоднішньою Україною та Центральною Європою 25 років тому існують істотні розбіжності, проте ці два типи економіки збігаються в тому, що в них елементи традиційного радянського соціалізму змішані з елементами ринку, що приводить до дисбалансу й відсутності зростання.

Схоже, що нинішні економічні умови, які склалися в Україні та Росії, з властивими їм заборгованістю, бартером та тіньовою економікою, можуть набути постійного характеру. Незважаючи на попередні сподівання й очікування, без радикальної зміни курсу нинішнє економічне становище може виявитися не перехідною фазою в наближенні до справжньої ринкової економіки, а реальним перманентним станом рівноваги низького рівня.

Нинішні умови відрізняються від радянського періоду переважно тим, що нині прийняття рішень не зосереджено в центрі. Рішення щодо розміщення ресурсів є децентралізованими і приймаються керівниками підприємств, галузевими або місцевими чиновниками. Скасування централізованого контролю, що пов'язане із закінченням тоталітаризму залізної завіси, призвело до розвитку тіньової економіки, чого в принципі не могло бути при попередній економічній системі. (Ця тіньова економіка складається здебільшого з малих підприємств, які функціонують переважно на ринкових принципах.)

Нинішні умови подібні до радянського періоду тим, що бюджетні обмеження є м'якими, частина цін є викривленими й такими, що не відображають відносну нестачу ресурсів, підприємства максимізують виробництво й зайнятість, а не прибутки, причому товари й послуги «продаються» без використання грошей як засобу обміну. Ці характеристики притаманні для більшості «старих», державних підприємств і для бюджетної сфери, однак вони не притаманні деяким «новим» підприємствам, які часто функціонують у тіньовій економіці і які більшою мірою орієнтовані на ринок.

Шукаючи пояснень тому факту, що країни Центральної Європи розвинулися в молоді ринкові економіки, а Україна, Росія та інші великі пострадянські країни трансформувалися в певний тип постсоціалістичної гібридної економіки, ми пропонуємо таку гіпотезу: на перших етапах реформи в країнах Центральної Європи особливо поширилися й зміцніли «нові» ринково-орієнтовані підприємства (здебільшого підприємства малого бізнесу або інші підприємства ефективної приватної власності), а самі економіки були відкритими для міжнародної торгівлі та контактів з іншими країнами світу. Нові підприємства та іноземні компанії переважали над «старими» соціалістичними підприємствами, утворюючи загальне економічне середовище. Тобто ринкове середовище домінувало через те, що «нові» підприємства були відносно міцними й переважали, а економіка була відкритою до решти країн світу: підприємства максимізують прибутки, підпорядковуючись твердим бюджетним обмеженням й тиску з боку конкуренції та власників; ціни точно сигналізують про відносне ресурсне обмеження; гроші використовуються як засіб обміну. Цьому ринковому середовищу було підпорядковано навіть старі соціалістичні підприємства, і вони поступово адаптувались до нових умов. Перевага нових підприємств та відкритість економіки завдячували як початковим стартовим умовам, так і позитивній економічній політиці, затвердженій реформаторськими урядами (напр., дерегуляції, затвердженню ринково орієнтованих торговельних кодексів та загальній відкритості).

Натомість у великих пострадянських країнах було дуже мало «нових» підприємств, і вони набагато менше були відкритими до Заходу. «Старі» соціалістичні підприємства домінували, зберігаючи при цьому соціалістичне середовище збиткових бюджетних обмежень, слабке корпоративне управління, викривлені ціни, обмежену конкуренцію та бартер. Ринкове середовище не було створене; окрім того, навіть потенційно здорові підприємства занепадали через пануюче соціалістичне середовище. Навіть потенційно рентабельні підприємства не можуть знайти замовників, здатних платити, і з причини викривлених цін мають проблеми з ефективним розміщенням ресурсів. Гірші стартові умови (менша кількість «нових» підприємств і менша відкритість), а також невдалі спроби запровадити політику реформ призвели до того, що дані країни залишилися на низькому рівні рівноваги, скасувавши радянський соціалізм, але так і не створивши ринкових умов.

ВСЕ СПОЧАТКУ

Для досягнення успіху у післявиборній програмі слід передбачити шляхи комплексного розв'язання саме головних проблем. Нові, орієнтовані на ринок, підприємства повинні дістати підтримку за рахунок істотного зменшення ставок певних податків (зокрема на підприємства, які створюють вартість та нові робочі місця), а також за рахунок широкої дерегуляції. Старі, державні соціалістичні підприємства потрібно реформувати, змінивши середовище, в якому вони функціонують, переважно за допомогою заходів, спрямованих на посилення бюджетних обмежень. Бюджетну сферу необхідно докорінно реструктуризувати, зменшивши її для приведення у відповідність зі зменшеним податковим тиском і для утримання бюджетних платіжних зобов'язань у реалістичних межах, аби уникнути накопичення заборгованості. Потрібно затвердити таку економічну політику, яка відкриє економіку для інших країн світу, сприяючи вільним товаропотокам, потокам послуг, валюти та людей. Всі ці заходи є високопріоритетними і, водночас, належать до ряду політично й інституційно прийнятних. Тому їх слід затвердити якнайшвидше. Друга хвиля реформ передбачатиме переважно інституційні питання: банківський сектор, адміністративну реформу, зміцнення корпоративного управління та забезпечення виконання контрактних зобов'язань, пенсійну реформу, приватизацію та ін. Одне слово, все потрібно починати спочатку…

За матеріалами
Гарвардського інституту
міжнародного розвитку